Хулио Кортасар – Читанка для Мануеля (страница 46)
Звичайно, Андресе, хоча краще не кажи мені нічого, немає потреби в тому, щоб я знала про це
знімав сорочку і штани, давши їм упасти на килим, мов сухому листю, геть забувши про них, заклавши великі пальці за резинку трусів
Ну, дівчинко, я теж небагато знаю, але я б сказав, що ці схибнуті довіряють нам, невідомо чому. Маркос отакий, шаленець, що й повірити годі, а тепер ще й Вер’єр, гаразд, роблячи необхідний синтез, повідомляю, що станеться щось важливе, купиш завтра газету.
— Лягай, — просила Франсина, — в тебе вже сироти на шкірі.
— Ану глянь, чи є вони в мене, — казав Андрес, мало-помалу опускаючи труси перед Франсиною, скинувши їх на підлогу, як і решту одягу, — можливо, чорна пляма, дівчинко, — оця зона шкіри з сиротами, що поширюється якраз на головне, на такий
— Розмовляти, — повторила Франсина, — атож, знову розмовляти, тобто, як і завжди, розмовлятимеш ти, а я правитиму тобі за стіну, щоб відскакував м’яч, а ти ловив його і знову кидав, ти шукаєш тільки відлуння, тільки моїх непотрібних відповідей. Як і тоді, коли кохаємося, це ще одна стіна, ще одні пошуки, в яких на мене не зважають, я знаю це аж занадто добре, хоч і це не має великого значення для мене, але я знаю, Андресе, не менш добре, ніж цей готель і кімнату, що ми п’яні і втомлені, фальшиві мости, фальшиві діалоги. Йди, мій коханий, ти замерзнеш.
Дві подушки п’ять зірочок дві ковдри два келихи лампа на підлозі світло немов мигдалеве і тиша; Андрес присунувся до Франсини, вони вкрилися аж до пояса, чудовий етруський саркофаг, він і вона дивляться одне на одного та усміхаються в часі, за межами часу, і то так близько від справжніх могил, тут, унизу, яких Франсина ще не бачила, які немов чекають за шторами, коло далеких ніг балкона, націленого в ніч. Дівчинко, нічого з цього не буде реальним для тебе, коли ти прокинешся й ми підемо, буде інший день, і мадам Франк розкаже тобі про новини в книгарні, ти купиш собі нову блузку, такі-от компенсації, але зрозумій, дівчинко, зрозумій, я не принижую тебе через властиву мені злобу, мені теж треба ввійти в те, що називають завтра, а надто в те, що називають п’ятницею, але доти треба, щоб я робив щось отаке, нехай через боягузтво або садизм, цього не знаю, краще підбий баланс і склади інвентар, це ти повинна вміти як книгарка, баланс кінця світу, зрозумій, того, що станеться після Фрица Ланґа, і саме тому нам треба пробути цю ніч і дізнатися, виживемо ми чи ні і щó я покажу тобі завтра — лице чи хрест, як кажуть у моїй країні, і якщо я кажу «хрест», я знаю, про що йдеться, повір мені.
— Це наше прощання, правда? — запитала Франсина. — По-твоєму, з твоїми ритуалами, зі світлом на підлозі, з келихом у руці.
— Не знаю, дівчинко, як я можу знати про це, але чорна пляма тут, щоразу, коли я уві сні доходжу до порога тієї кімнати, я вже нічого не бачу і не знаю, я входжу в чорну пляму і виходжу з неї зміненим, не знаючи, ні чому, ні навіщо.
— Але як я можу допомогти тобі, Андресе, чим я можу допомогти тобі, щоб ти з’ясував, щоб ти пригадав?
— Таж отак, можеш, просто отак дивлячись на мене, допомогти всім, що даси мені цієї ночі, своїми руками і вустами, кожною часточкою свого тіла і свого розуму, які мають значення при підбитті балансу, отак ти допоможеш мені дізнатися, чи переживемо ми Фрица Ланґа, я кажу про себе, але й ти становиш частину світу, хоч і лишаєшся по цей бік бар’єра, ми дізнаємося, чи мені доведеться йти самому, чи я ще маю щось зробити, а чи ми й далі бачитимемо себе, як цієї ночі і протягом багатьох інших ночей, сприйматимемо себе на основі звичаїв і слів, чи вірний пес, якого я бачу щодня, й далі чекатиме мене й крутитиме хвостом, платівки і книжки, моя квартирка з меблями з крамниці «
— Ти підеш, Андресе, підеш, — повторювала Франсина, цілуючи мене, заповзаючи з уже гарячим тілом під ковдри. Я дав їй дійти аж до останніх пестощів, а сам, узявши її за коси, вів її, майже змушував опуститися нижче, шепотів їй на вухо перші цифри інвентарю, але хто міг сказати, точні вони чи ні, чи вранці ми прокинемося самотні назавжди, а чи підемо до одних круасанів, до одного таксі, щоб знову почати вабливу гру телефонів і зустрічей, і посмішка розуміння мадам Франк, коли підніматимемось, як не раз і давніше, до квартири. Я не дав їй закінчити, хоча вона стогнала й шукала мене, відвів її обличчя і змусив знову підвестися, випити коньяку, на очі їй знову набігли сльози. Ти підеш, повторювала Франсина, ти підеш, підеш, Андресе. Хтозна, відповів він, якраз оце і є метою церемонії, дізнатися, дівчинко, лице або хрест, я вже не можу шукати розумом, мені треба опуститися разом з тобою сходинками коньяку й побачити, чи є відповідь у підвалі, чи ти допоможеш мені вийти з чорної плями, чи ти виб’єш зі старого Ланґа, гамселячи його ногами по череву, код від сейфа. Ходімо, вже пора, ходімо й подивися, перше ніж опуститися.
Я потягнув її, бо вона не розуміла, витяг із ліжка й підвів до вікна; можливо, вона плакала, я відчував, як вона опирається, не розуміє, чому я одним махом відсунув штори й відчинив двері на балкон. Я затис їй рукою рот, щоб вона не крикнула, голі ми вийшли на балкон, я примусив її дійти аж до поренч, щоб унизу під фіалковим небом Монмартру вона побачила хрести і плити, сконцентровану геометрію нагробків. Здається, вона кричала, я знову затис їй рота, відчував, що вона немов розпадається в моїх руках, я тримав її над поренчами, підвішеною над цвинтарем, упивався очима в кожен хрест і кожен фрагмент кутого заліза, в усе безглузде увічнення первинної злиденності. Не знаю, чи саме тоді я зрозумів, навряд чи, мабуть, це сталося згодом, коли я знову вклав її в ліжко, вкрив, змусив випити ще один келих коньяку, розкривши заціплені вуста, дуючи їй в обличчя, навалившись на неї й пестячи всім тілом, щоб знову нагрілися її груди і стегна, тепер інвентар можна складати далі, ніч була довга, і я мав попереду досить часу, щоб бути присутнім при смерті дрібного буржуа або при його утвердженні, щоб знати, чи спуск виведе на інший край чорної плями, а чи огорне її самовдоволенням і тугою. Комедіант, мабуть, сказала якоїсь миті Франсина, ти ніколи не змінишся, завжди гратимеш у свої ігри з могилами і жінками, комедіант. Але, можливо, на балконі, де вона відчувала лише свій страх (згодом, поміж пестощів, призналася: боялася, що я викину її на цвинтар), можливо, коли я змушував її дивитися, пізнати той Париж, який і вона, і я заперечували брехнею, рутиною і сліпим півнем кожного дня, так, можливо, саме тоді чорна пляма стерлася на якусь невловну мить, стерлася і знову скочила мені в обличчя з усім своїм павутинням, але щось у мені бачило й інший бік, то був немов останній рядок інвентарю, підбитий баланс, без дальших слів і дій: швидке завершення, зламане гілля. Тепер нам можна й далі пити коньяк, можна нарешті братися до ритмічних пестощів, забувати балкон.
* * *
Тому, ти знаєш, дуже б хотілося мати змогу розповісти про події, почавши від страху і тремтіння подвійного підборіддя Цабе в машині Ролана, від обличчя Цабині, коли їй пригнули голову на одному з відкритих місць коло Понтуаза, абсурдного місця, якщо треба їхати від парку Монсо до Вер'єра, але Люсьєн Верней, штурман і пістолет, упертий у тремтяче черево Цабе, вважав, що так краще, щоб збити зі сліду поліцію, яка вже кинулась на загальні пошуки, але поки що досить безладні. На жаль, цього не вийшло, коли настала пора зі словами в руці підсумувати події, як і вимагає добра оповідь, розповісти, як ану лізь у машину, інакше куля в живіт, і про яскраву гримасу, яка зсунула ліворуч макіяж від Дороті Ґрей, номер вісім, на обличчі Цабині, що здригалася в конвульсіях через одні з тих кольок, поряд з якими видаються сміховинними мегатони океанських бурунів, про Ролана, що холодножовчно вів машину за кілька міліметрів від червоних вогнів, і вже свисток окреслив їм хребет аж до куприка і навіть, якщо нагнутися, ще й нижче; з цього всього той, ти знаєш, узяв лише загальне враження розгортання за верхніми або нижніми межами абсурду ретельно синхронізованих подій, скандал у радості імпровізації, що його інші назвали б історією, Лонштайн — борделеморфізмом, а Людмила, найобізнаніша з усіх, — блуп. І то так, що шиновискні віражі на швидкості вісімдесят кілометрів за годину, ви не можете заподіяти це мені, Патрісіо зблизька придивлявся до Цабині, немов бачив земноводне, про яке й не здогадувався Лінней, не бійтеся мене, пані, дайте мені вашу сумочку, — це все, на думку того, ти знаєш, мало надавалося для розповіді, не розкидайте всього, та вам піднімуть вашу туш, це тільки щоб покласти оці конверти, які ви безперечно знаєте, як відправити, тільки-но відкриють пошти, ой, Бето, що діється, Господи мій, та інші фрази, типові для обставин, нудьга того, ти знаєш, аж до приїзду на віллу, де висадку здійснили серед пахучих сосон, у сусідньому лісочку співав, здавалося, соловей, це все призначене тільки для Цабе, що прів і сапав, бо Цабиня вже сама-самісінька йшла по вулиці, де не було ані освітлених крамниць, ані інших джерел світла, бігла, скільки давали змогу високі підбори, аж поки з хрипом у грудях натрапила на мундир охоронця порядку, що, бувши логічним, спершу подумав, що то повія, яка тікає від розгніваного сутенера, потім — що то іноземка, не здатна висловити своїх думок єдиною мовою, гідною цієї назви, і нарешті щосили засюрчав і подав автоматичний сигнал тривоги, ще через півгодини префектура, запарившись (той, ти знаєш, уже не зазирав до картотеки, хай йому біс, що буде, то буде), заспокойтеся, мадам, і розкажіть, що сталося, на Бога, покличте перекладача, ця стара, мабуть, із якогось посольства, чистенька кімната на другому поверсі вілли, Маркос дає сигарету Цабе, принесіть йому склянку коньяку, розм’як, як кваша, ви не можете так ставитись до мене, Патрісіо опускає пістолет, довго дивиться на нього, наче в романі Раймонда Чендлера, і каже, сучий ти сину, на щастя для тебе, ми не такі, як ти, тут немає палі, щоб посадити тебе, Маркос нараз урвав психодраму і пояснив двома словами обмін і альтернативи, Цабе ковтав коньяк і думав про Іхіньйо, клятий цап, оце твій захист, мати твоя сучка, але це, на думку того, ти знаєш, почасти було наклепом, бо Мурахан із загоном оперативного реагування вже взявся за роботу, для такого, як Іхіньйо, це тільки питання часу, він створений для небезпечних пригод і всюди має підтримку.