Хулио Кортасар – Читанка для Мануеля (страница 45)

— У нашій мові, і то не тільки в басейні Ла-Плати, є ще й велика проблема, пов’язана з задом, — міркував Маркос уголос, прикипівши очима до Людмили, що, проте, дивилась у вікно і з великою радістю помітила крамничку металевих виробів на тротуарі навпроти. — Не знаю, полячко, як розбираються у твоїй країні, але в нас це справжнісінькі хащі. Зад — загальна назва, вона утверджується передусім як популярніший і точніший варіант слова «сідниці», від якого завжди відгонить різницьким ремеслом, але проблемою є анус, страшний термін, якщо він справді такий / Одного разу ти назвав його вічком, сказала Людмила, пригадавши конкретну ситуацію й наморщивши ніс / Так, але це не годиться, тут мені щось не подобається, хоча, можливо, багато людей уживають це слово без проблем. Великим дивом англійців і янкі є слово asshole, що, перекладене іспанською мовою, стає похмурим і надто топографічним та дескриптивним, але, гадаю, в них пряме значення поступається зручнішому і тривкішому образові об’єкта. Насправді я не знаю, як називати його, відхідник — надто фізіологічно, дупло — надто облудно, срака мені подобається більше, але не зовсім, сідало нічого не означає. Можливо, криничка, сьогодні мені бракує лише терміни винаходити, але цей гарний, як по-твоєму? Покажи мені криничку, дай мені криничку, але зрештою я впаду сторч головою в asshole, бо це означає те саме, але набагато поетичніше, слово «криниця» гарніше за «діру», янкі могли б казати asswell, це слово до того ж надається для словесної гри.

— Навпроти є крамниця металевого дріб’язку, — повідомила Людмила.

— Ти дивуєш мене, — признався Маркос.

* * *

Франсина мало що розуміла цієї пори й після такої кількості склянок, утома змушувала її дедалі більше спиратися на мене, коли я переходив міст і розповідав про Фрица Ланґа і мадам Антинею, запитуючи себе, чи дадуть нам кімнату в готелі «Terrass», проблема браку валізи, парочевидності, як казав рабинчик, та коли старий побачив край банкноти в п’ятдесят франків — найкращу кімнату і, звичайно, з ванною, на горішньому поверсі з балконом, а втім, месьє вже знає готель, бо ж і я його знаю і навіть не раз приводив до нього друзів, не переживайте, ми підемо до сніданку й нової зміни, ось вам гроші на додачу до п’ятдесяти, але дайте мені найкращу кімнату й не забудьте про балкон і мінеральну воду, ох, і про мило, французька скнарість у таких випадках не має меж, мило і рушники на двох.

— Навіщо, непевно запитала Франсина, краще таксі й ходімо до мене, тож довелося пояснювати, ми пройшли останній проліт мосту, і я дивився на балкони готелю, знаючи, що Франсина не здогадується, що ми йдемо туди, що я поведу її в кімнату з балконом, який височить над отим начебто містом, яке я прагну показати їй, дівчинко, краще тут, уряди-годи номер у готелі — це міні-терапія, невідомі меблі, безвідповідальність і гостре, сліпуче відчуття, коли вранці, перекинувши кімнату догори дриґом, ти просто лишаєш усе за плечима, збагни оту темну метафізику, позаду ти все перевернув, а тобі нічого, ніхто не прийде і не скаже, мовляв, ви не виховані, з порядного дому не виходять, лишивши мило на тумбочці, а рушник на віконній ручці, збагни, коли я ночую в твоїй квартирі, я, миючись під душем, докладаю величезних зусиль, щоб не заляпати дзеркало, вішаю кожну річ на її гачечок і все-таки добре пригадую, як одного ранку ти лагідно дорікала мені, що я взяв твою зубну щітку замість своєї, тобі це, мабуть, видавалося нестерпним.

— Ні, я просто вважала, що слід сказати тобі про це, більше нічого, якщо я дала тобі щітку й рушник, то на те, щоб ти користувався ними. Гаразд, ходімо до готелю, сподіваюся, до нього недалеко.

— Ось ми перед ним, моя дівчинко, але тепер у нас проблема, як зайти без багажу, бо це готель комільфо, ти не думай собі, власник гарантує цілу купу юдео-християнських цінностей, і тому, бачиш, пускати пари на годину або на ніч voll verboten[142], але зараз побачимо, як оті згадані вартості поступаються іншим, що мають номер на собі й портрет у перуці й таке інше, Вольтера, Людовіка XIV чи Мольєра, ти побачиш наслідки з цього дивана, дівчатка завжди лишаються позаду в таких випадках і схильні дивитися в підлогу.

— Принаймні поспимо, — позіхнула Франсина, — такої пізньої пори мені бодай лягти де-небудь.

Я посадив її на диван і пішов до старого, що сидів у темній комірчині, пообіцяв йому довгий очисний сон і круасани вранці, і саме завдяки цьому після численних уточнень про рушники й мінеральну воду я залагодив і питання про пляшку коньяку та кубики льоду, дійшовши навіть до сніданку, що належав уже до іншого світу, бо ніч ще не скінчилася й по цей бік були коньяк і балкони, що виходили на цвинтар Монмартру, якого Франсина одразу не побачила, бо перше, що я зробив, — зсунув докупи грубі, похмурі штори, які повісив власник, немов соромлячись картини, що чекала подорожніх під балконом. У нічній тиші немов відчувалася тенденція вести розповідь про війну 1914 року абощо, потім відбулася перевірка запасів харчів і гігієнічних засобів (Франсина двома руками попробувала матрац, старанно та ефективно вгрузаючи і майже відскакуючи, щоб пересвідчитися, чи немає в тому фірмовому виробі грудок), я знову завів її в коридор і зробив жест, автоматичний для багатьох людей, замкнув двері, двічі повернувши ключ, тепер для мене не було нічого автоматичного, тепер був замкнений простір, кімната, обмежена зона і Франсина та я посередині, саме там, де я хотів, щоб ми були цієї ночі після мухи у віскі й чорної плями на тому, що було Фрицом Ланґом (уже не кажучи про пляму Людмилу, холодний камінь у порожньому шлунку). Непогано, похвалила Франсина, принаймні м’яке освітлення й чудове ліжко, лягаймо, хочеш, я вже не можу.

Андрес і далі стояв, немов спостерігаючи засув замка і ключ, інколи озираючи кімнату, оббігаючи її очима; почувши мене, зробив непевний жест, усміхаючись, підійшов до мене й сів на край ліжка, став переді мною навколішки, дивлячись так само пильно, як і тоді, коли озирав кімнату, заходився знімати з мене туфлі й пестити мені кісточки. Ти замерзла, дівчинко, тобі ще треба випити, ходімо покуримо в ліжку й поговоримо про те, про що говорять, коли втома випустила своїх тваринок і пропонує відповіді на загадки.

— Андресе, Андресе, — все в ньому спонукало мене говорити, немов здалеку, й церемоніально роздягатися, — Андресе, понад усякими санкціями мені лишається тільки просто не бачити тебе, поміняти тебе на скандинавські романи або відпочинок на лижному курорті.

— Безперечно, — сказав Андрес, немов здивувавшись, руками вже розстібаючи бюстгальтер, — так, я знав про це, дівчинко, ти запитуєш, чи я знав, що я сам повинен поміняти себе на щось інше, хай там як, аж ніяк не на лижви, а на щось інше, і саме про це нам треба поговорити, тобто маю говорити я з оцим недопитим коньяком у пляшці, щоб розкувати себе й дати великого копняка розумовим затичкам, якщо коньяк здатний виконати цю роль. Чому в тебе такий витончений, укритий пушком животик, ти пестиш мене, але я не хочу, дівчинко, цієї ночі я не хочу ніжності, не знаю, чого мені треба, але в усякому разі не ніжності, я не вимагаю її й не шукаю, і в цьому розумінні добре, що Людмила прогнала мене під три чорти, це з біса добре, бо все не могло тривати так і далі, й завинили тут усі троє, ви обидві, не здатні змінити порядку полиць, і я, що раптом став кретином у пошуках невідомо якої чистоти, намагань стерти чорну пляму, дізнатися, що сказав мені той тип у кіно.

— Укрий мене, — попросила я, намагаючись вивільнити свої стегна з-поміж його, і Андрес, і далі навколішки, здивовано поглядав на мене й засміявся, бідолашка, гола, як обчищений кукурудзяний початок із косами, а я наганяю на тебе космічну нудьгу, звісно, я зараз ляжу, дівчинко, я навіть укрию тебе двома ковдрами, щоб вазомоторні механізми, або які вони там, організували свої інформаційні кола й дали термічну реакцію, вже не кажучи про цей келишок, який ми зараз п’ємо, старий приніс не що інше, як «Martell» п’ять зірочок, і, крім того, відкоркував, божевільний, повір мені. До речі, про чорні плями,

роздягався, розмовляючи зі мною, дивлячись на мене, повільно розстібав штани, пальці немов засинали на кожному ґудзику, руки ворушилися самі по собі, а тим часом він

можливо, ти знаєш, де містечко Вер’єр. Так, звичайно, на лінії Со, сісти в метро коло Люксембурзького саду, це десь кілометрів за двадцять від Парижа на південь,

повільно витягав поділ сорочки зі штанів, не закінчивши розстібати їх, і став розстібати сорочку,

там, Андресе, є досить гарненький ліс. Отже, там. Що там? Те, що розповіла мені вранці Людмила, у присмерку богів. Богів? Аякже, дівчинко, тоді, як Вотан[143], у даному випадку я, допомагав руйнуванню свого королівства, Людмила, така собі безумна Брунгільда, готувалася ввійти в інший світ, який вони, за браком кращої назви, називають Веремією. Здається, ти щось уже розповідав про це, я добре не пригадую. Почекай, дівчинко, ще один крок уперед — і ти побачиш це в газетах, але, of course[144] мовчи, ні пари з вуст, бо знай, запахне смаленим

скинувши черевики і один за одним роздивляючись їх, занапастивши бозна-скільки одночасних планів — розмовляти зі мною, роздягатися, роздивлятися кімнату, вивчати, мов щось незвичайне, черевик і ставити його на підлогу, мало-помалу