Хулио Кортасар – Читанка для Мануеля (страница 44)

— Ти теж… ми теж п’яні, — поправилася Франсина. — Ходімо додому, Андресе. Вже знаю, ти глянеш на мене скрива і скажеш: ну, ясно, запариш мені трави і вкладеш у ліжко. Обіцяю, що цього не робитиму, але ходімо звідси, я більше не можу.

То був бар, як і багато інших, віскі зі смаком гасу, повії коло шинкваса і всі люди, яким так добре тут, у цій криївці зі склянок і приглушеного світла, а коли вони вже знову пішли вгору по вулиці Абатис, обійнявшись за пояс, Франсина запитала про завдання, двічі сповільнила крок і запитала: «Яке завдання?» — і я б хотів пояснити їй, одразу зупинитися й пояснити, слухай, ось воно, треба, щоб я, або я повинен, або, почавши від цієї миті чи якоїсь іншої я маю взятися до, але кінець кінцем бар, і ми мовчали, немов чекаючи чогось, хоча не мали чого чекати, годі розповісти їй про те, що було немов клубком колючого дроту серед ночі, муром, що здіймався набагато вище від простертих угору рук, чорним квадратом, путом із дисковими гальмами на чотирьох колесах, та й потім, треба лише докладно розповісти їй про свій сон, кінотеатр з екранами під прямим кутом, разючий абсурд і до, і після, немов щоб краще відмежувати чорне ніщо від середовища, те, що сталося між миттю, коли гарсон покликав мене, і миттю, коли я повернувся до зали, знаючи щось, хоча достеменно не знав нічого, незбагненний абсурд, бачиш, дівчинко, я був у кіно, це точно, але, ясочко, в якому кіно, а тепер затям собі добре: кіно — річ важлива на краю світу, скільки всякого ми починаємо в кіно або в автобусі, їдучи куди-небудь, починаємо те, що сталося і з Данте в монастирі чи на березі Арно, богоявлення відбуваються по-різному, ти їдеш у швидкому потязі до Братислави, і раптом, таки в ньому, тобі западають у голову нові пророчі отвори, оракули juke-box[140], галюцинації на березі телебачення, хтозна, чи кіно, якщо добре зважити, збагни, що втомлений зір робить нас чутливішими, хоч у цьому випадку я просто спав, але хтозна, чи, заснувши, ми не горимо так само, як і тоді, коли сон тікає від нас, почекай, не ворушися, дівчинко, я б сказав, що тобі впала муха у віскі.

— Яка дивина — муха отакої пори.

— Твоя правда, годі збагнути цей факт, бо й у мух є свій розпорядок, це, мабуть, муха-поет абощо.

— Вийми її, — попросила Франсина.

— Я краще замовлю тобі ще одне віскі, мій палець не чистіший за муху, дарма що самовіддані вчительки у школі нам вуха протуркали, які брудні ці комахи. А втім, покуштуй, може, в нього покращився смак, геть усе — питання пропорцій; Лонштайн казав мені колись, що в деяких театрах його кварталу публіка поширює такий страхітливий сморід, що існує один-єдиний спосіб очистити навколишнє повітря: треба щосили перднути.

— Так, тепер воно краще смакує, — оцінила Франсина. — В мою склянку просто впала мушка, тож не варто витрачати гроші на ще одне віскі, все й так дуже добре.

— О ні, не роби цього, дівчинко, не змушуй мене вдатися до терапевтичного ляпаса, щоб змінити полюс істерії. Ага, оце вже краще, всміхаєшся, крізь сльози, мов Андромаха, та от у мені, хай йому біс, немає нічого від Гектора.

Тут, цієї миті, саме на цьому місці Людмила сказала б «блуп». Але кожен має свою систему, Франсина опустила голову і швидко витерла пальцями повіки. Андрес поклав муху на край попільнички, муха поповзла, мов балерина-експресіоністка, й видала дзижчання, що передувало або цілковитому сп’янінню, або негайному польотові; вони мовчки приглядалися до неї, аж поки тваринка достатньо розігріла свої турбореактори, щоб полетіти в глибину зали й сісти на потилицю педика-мулата, що цілувався з месьє вельми вченого вигляду. Курячи й знову зазираючи у вічі Франсині, що розважливо скористалася косметичною серветкою зі своєї кишені, Андрес став докладно розповідати свій сон, Фриц Ланґ зі своїм тевтонським черевом зайшов до бару, гарсон, кубинець і якийсь невідомий приятель сіли за їхній стіл, просидівши, мов у кіно, аж до останньої бобіни, правлячи їм за супровід і зблизька, і здалеку, будучи і не будучи елементом усієї картини, ти ж бачиш, я мав слушність, сьогодні богоявлення стаються й серед мух, пиятик і непогашених недопалків, цієї ночі кожному дістанеться своє. Не дивися на мене так, я тобі поясню по-картезіанському, не сподівайся, дівчинко, що твої дипломи стануть тобі бодай у невеликій пригоді.

* * *

— Де пляшка з молоком? — по-вранішньому запитала Людмила. — Чого ти хочеш: бутербродів чи яєчню?

— Ти що, несповна розуму? — здивовано глянув на неї Маркос. — Сніданок? Пляшка молока? Дівчино, в тебе слухові й молочні галюцинації, знай, сюди ніхто ніколи не приносив пляшки молока.

— Якусь мить тому я чула немов дзенькіт пляшки молока об двері, цей звук відмолоджує душу, в Кракові його називають ревіло гнік. Ти ж не наполягатимеш, щоб я снідала гірким мате, цю війну я виграла вже давно, і вона коштувала мені всіх легіонів Вара[141], я не хочу починати її знову.

— Тут, полячко, снідають чорнющою кавою, і то чашка за чашкою, а потім сигарети. Якщо хочеш молока, тут є бакалія на розі, в банках воно не гидкіше, ніж свіже. Гаразд, але все-таки треба мати бодай печиво, я піду куплю.

Перше сонечко дотяглося до ліжка, поповзло по ногах. Людмила відкинула ковдру і простирадло, — цього ранку було майже холодно, вони поволі вибралися з великого клубка тепла і сновидь, — щоб глянути зблизька на живіт і стегна Маркоса; слід від копняка заслуговував підпису Боннара, все — старе золото, збочені червоні й сині барви папуги. Мабуть, дуже болить тобі, такі речі так просто не минають / Ні, я не вмер цієї ночі, бо я, полячко, безсмертний / Блуп / А ти, оскільки ми вже говоримо про це, поясни, що це за синець отут / Поклади свою руку, ні, не так, вище, а тепер трохи стисни / Ох / Ну, вже бачиш? / Але ж тобі не болить? / Тож у тебе докори сумління, га / Ні, але якщо так буде й далі, Лонштайн, без сумніву, матиме роботу / Навіщо ти зробив обрізання, якщо ти не єврей? / Бо мені боліло, полячко, а дехто навіть вважає, що крайня плоть страшенно зменшує чутливість / Помітив якусь різницю? / Попервах так, але, мабуть, тому, що рана ще не зарубцювалась, я всі зорі побачив / Яка дивна річ — чоловічий орган, я й досі не звикла, коли я бачу, як чоловіки ходять по кімнаті, а те все теліпається, мені здається, що це так важко, так незручно / Ти вмираєш від заздрощів, про це вже писав Фройд, по-друге, полячко, слово «орган» — велика дурниця, можна було б подумати, ніби ти вчила іспанську мову через листування / І справді завдяки листуванню, але дуже особистому / Ага, рот у рот, як для порятунку потопельників, але, прошу, отакі слова, як «орган» і «акт кохання», лиши для чаю з черничками / По-твоєму, це таке важливе питання? / Так, бо такий словник пов’язує нас із Цабе / Не розумію / Скоро зрозумієш, полячко, ти, наче той, ти знаєш, що й досі не відреагував на конференцію з онанізму, яку організував йому Лонштайн / А ти чого кажеш «онанізм», якщо вже дійшло до цього, блуп? / Тук, у самісіньке яблучко, засміявся Маркос, бачиш, як дбає про нас Цабе, важко втекти від нього, але треба, ми нікуди не дійдемо, якщо боятимемося цих речей, а з ними й багатьох інших / Одразу видно, що ти належиш до категорії від тридцяти до сорока, бо молодь сьогодні анітрохи не переймається цим, усе враз опинилося позаду, вони роздивляються свої тіла без такого паралітичного словника і регочуть, мов навіжені, з цих проблем / Це, полячко, ми знаємо, але такі речі, як Веремію, роблять не вони, їх надто поглинають святкування, життя хіпі й карта, як дістатись до Катманду, і саме вони стануть спадкоємцями, якщо такі люди, як ми, зрештою перевернуть млинець, ця проблема фатальна і вічна, тільки такі старі, як ми, сідають на панцерний потяг і йдуть на смерть у болівійській чи бразильській сельві, принаймні в аспекті напряму, зрозумій мене добре, тому ця проблема наша, байдуже, якщо молодь конає від сміху, чуючи, що я кажу тобі, і чим переймаюся, питання полягає в тому, щоб ми визволилися, не зруйнувавши їхнього затишного життя, коли прийде наша черга писати десять заповідей / Concha peluda у pija colorada, проказала Людмила / Ти щоразу повторюєш цю фразу, але не знаю, чи розумієш, що вона дуже груба / Андрес і Патрісіо казали, що вона дуже поширена / Бережи її краще для великих нагод, але, слухай, «кабака» — краще слово, ніж «орган», якщо ми вже на такому рівні знайомства, насправді немає потреби вживати ці слова надто часто, але, якщо трапиться нагода, не м’якни, полячко, зрештою, слово «кабака» гарне, набагато особистіше, ніж, наприклад, «пеніс», що відгонить трактатом з анатомії, або «чоловічий член», що завжди спонукав мене думати про римську історію, мабуть, через тогу / Так, pija добре звучить в аргентинців, це слово мені подобається більше, ніж іспанське polla / Знаєш, це вже питання вподобань, як на мене, галісійська picha та кубинська pinga цілком добрі й не гірші за чилійське pico, й додам мимохідь, що це рідкісний випадок маскулінізації, бо всі аргентинські і латиноамериканські варіанти жіночого роду, називай її pinchila, або poronga, або як завгодно. А тепер затям: якщо я в чомусь і маю слушність, то в тому, що, вживаючи ці слова, тобто, скажімо, я впираю тобі в поцьку, а не в піхву, а копняків ми даємо по зворотному боці, бо мурахи, полячко, є й серед слів, цього мало, якщо ми лише зіб’ємо Цабе гребінь, а самі й далі будемо в’язнями системи, ось ти, наприклад, читаєш в уругвайських, перуанських чи буенос-айреських романах із начебто дуже революційною тематикою, що одна дівчина мала волохаті зовнішні статеві органи; як можна проказати ці слова чи навіть подумки вимовити їх, не визнавши водночас закладеної в них системи, збагни, що той, ти знаєш, зрештою був задоволений розмовою з Лонштайном, він, здається, щось вивів на чисту воду, крім того, не знаю, як сказати тобі, але це все ти повинна зрозуміти, не зосереджуючись водночас на суті / Блуп, мовила Людмила, насправді тільки діти вживають усякчас сексуальні терміни, ми в цьому не маємо потреби / Звісно, що ні, полячко, та, коли треба, ти називаєш їх кульками або яйцями, і на тому й кінець, ці слова не кращі й не гірші від слова «яєчка», так само як і слово concha — найгарніше: адже це мушля, сама суть картини Боттічеллі, якщо пригадуєш, і, якщо хочеш, усіх чуттєвих та естетичних асоціацій, і ми злягаємося, ти і я злягаємося, а коли я читаю інколи, що люди сходяться або поєднуються, я запитую себе, чи це ті самі люди, а чи мають особливі привілеї / Гаразд, я називаю це кохатися, так мені подобається більше, це слово є в багатьох мовах і немов становить загадку, бо насправді ми кохаємося, щоб кинути виклик смерті абощо і сказати їй, що вона смердюча потвора, а тепер годі розмов, бо я хочу кави, навіть якщо немає молока, а ти йди купи мені печива.