Хулио Кортасар – Читанка для Мануеля (страница 49)
терпіти ще одну годину нетолерантність мені видається неможливим
(але я, нетолерантний нетолерантності, яка міра правди і чесності була в прагненні йти далі, відмовлятися визнавати, що безліч разів у домі Франсини, в Мільї-ля-Форе, а тепер на краю могил),
не через це, повір мені, не через це
(і без ніякої претензії на чесність, без приводу допомогти їй усупереч їй самій, щоб покласти край зоні відчуження, бо інакше ця ніч стане повторенням відмови, не через це, коханий, перед очима постав, мов частина ніщо, Фриц Лан
не через це, Андресе, не через це, але
Два екрани під прямим кутом, два фільми, хтось хоче поговорити з вами, метаморфоза тіла, щоб добутися до справжнього змісту,
метаморфоза чого-небудь, неможливо лишатися в тому, що претендує на незмінність, у тому, що зухвало вирішило поставати як те або те, коли хтось передав послання, доручив завдання
(і через кілька годин у Вер’єрі, як не думати, що Людмила здійснила власну метаморфозу, веремійну метаморфозу, яка може бути життям на інших площинах, очисний вибух, веремійна вогненна квітка викриває сміховинне і незначуще, зерна, що перестрибують Атлантику, не допомагають або допомагають лише трошечки, тому, що відбулося на наших землях, як знати, чи ми вже стояли на порозі, чи й досі є змога дістатися до мети, передати невідоме послання, коли його квітка розкривається в грудях і кусається зубами слів)
я відкинув простирадло і змусив її мало-помалу лягти на бік, цілував їй груди, шукав вуста, що бурмотіли незв’язні слова й сонні стогони, щонайглибше запихав язик, змішуючи слину, в якій відчувався присмак коньяку, запах, яким відгонило і від її кіс, де ховалися мої руки, тягнучи назад руду голову, давши їй відчути мою силу, а коли знерухоміла, немов зрікшись дальшого опору, ковзнув уздовж її тіла і знову опустився вустами вниз, пестив їй білесенькі плечі, тугі, невеличкі сідниці, стулені підколінні ямки, кісточки, огрубілі від розмаїтого взуття, я подорожував плечима і пахвами, повільно досліджуючи їх язиком і губами, тим часом руки огортали їй груди, формували й пробуджували їх, я чув, як вона бурмотіла скаргу, де не відчувалося болю, а знов озивалися тільки сором і страх, бо, мабуть, здогадувалася, що я робитиму далі, мої вуста опустилися вздовж спини, розкрився прохід між подвійною гладесенькою потаємною шкірою, язик посувався до глибин, що відступали і зморщувалися, опираючись моєму жаданню. Ой, ні, ні, так не треба, чув я її примовляння, я так не хочу, будь ласка, прошу, я відчував, як мої ноги охоплюють її стегна, вивільнив руки, щоб розвести сідниці й побачити темні скарби, маленький золотавий затиснутий пуп’янок, руки долають силу непіддатливих м’язів. Її косметичка стояла на краю тумбочки, я намацав тюбик крему для обличчя, вона почула і знову заперечувала, намагалася вивільнити ноги, по-дитячому вигнулася, відчувши тюбик на сідницях, зіщулилася, повторюючи ні-ні, благаю, ні, інфантильне туди ні, не хочу, щоб ти робив мені це, мені болітиме, не хочу, не хочу, а я вільними руками вже знову розкрив їй сідниці, підвівся над нею, відчув водночас і стогін, і тепло її шкіри на моєму члені, повзучий і невпевнений опір отвору, в який уже ніхто не перешкодить мені ввійти, я розвів ноги, щоб краще утримувати її, зіперся руками їй на спину, повільно нахилився над нею, вона стогнала й звивалася, нездатна позбутися моєї ваги, і її власний конвульсивний рух штовхнув мене далі, я подолав її перший опір, перетнув край гарячої шовковистої рукавички, де кожне просування вперед ставало новою мукою, бо тепер удаване поступилося реальному й минущому болеві, що не заслуговував жалощів, концентричні стиски посилювали мій намір не відступати, не зрікатися, реагувати на кожен допоміжний струс (тут, гадаю, вона тямила, що робить) новим поступом, аж поки я відчув, що дійшов краю, як дійшли краю її біль і сором, в її плачі народилося щось нове, відкриття, що тут немає нічого нестерпного, що я не ґвалтував її, хоча вона опиралася і благала, що моя насолода має свою межу саме там, де народжується її, і саме тому вона вперто заперечувала її, нестямно прагнула відірватися від мене і спростувати свої відчуття, провина, мама, яке причастя, яка ортодоксія. Я впав на неї, навалився всією вагою, щоб вона відчула мене найглибше, знову м’яв руками їй груди, кусав за карк, щоб змусити її не ворушитися, хоча її спина і поперек тремтіли й пестили мене всупереч її волі й ворушилися під пекучим болем, що став і повторенням скарги, і вже мовчазним допуском, і, нарешті, коли я почав відсуватися й повертатися знову, трохи відступав і знову занурювався, володів нею дедалі повніше й водночас чув, як вона каже, що їй боляче, що я ґвалтую її, розриваю, вона вже не може, що я повинен вийти, будь ласка, нехай я витягну його, благаю, бодай трошки, лише на мить, що їй страшенно болить, благаю, що їй пече, що це страхітливо, що вона вже не може, я раню її, благаю тебе, коханий, благаю, ну ж бо, зараз, дай мені звикнути, прошу тебе, витягни його, благаю, мені страшенно болить, але ця скарга стала іншою, коли вона відчула, що я розпливаюсь у ній, нестримне народження насолоди, здригання, в якому вся вона, піхва, вуста і ноги, повторювали спазм, яким я пронизував її і настромляв аж до краю, її стиснуті сідниці коло мого паху, я був таким єдиним з нею, що вся її шкіра стала моєю шкірою, спільне падіння в зелений спалах заплющених очей, спутані коси, спутані коси, сплетені ноги і прихід пітьми, що заповзає, як заповзають наші тіла в плутаний клубок пестощів і нарікань, усі слова скасовані в клекоті цієї розв’язки, що визволила нас і повернула до стану індивідів, до нового розуміння, що ця рука — її рука, а мої вуста шукають її вуст, щоб закликати до примирення, до солоного простору жебонливої зустрічі, спільного сонного забуття.
* * *
Ото вже чудасія, після численних кпин із бідолашної Сусанни щоразу, коли бачили, як вона клеїть вирізки в Мануелевій читанці, всі нараз заразилися духом солідарності і влаштовували тепер генеральні битви за єдину пару ножиць і тюбик із клеєм, а Ґомес одного разу так заплутався в клейкій стрічці, що довелося шукати її кінець десь на лівому вусі, уявіть собі, як йому було боляче, коли Люсьєн Верней потягнув за стрічку й вирвав пасмо волосся — добре, що не зняв скальп. Неймовірно, думала Людмила, скрутившись клубочком у закутку коло недогарка, скільки всього можуть мати в портфелях і кишенях ці південноамериканці, тепер, коли Цабе сидить у кімнаті нагорі, де Ередіа недаремно не приховує від нього цівку парабелума, а Маркос, Патрісіо й Ролан відпочивають після завдання, наминають сандвічі й п’ють червоне вино мадам Верней, здавалося, ніби ніч подовшала навмисне для Мануеля, всі раптом загорілися бажанням стати співавторами книжки, і Сусанна, здивована й задоволена, споглядала помічників, що працювали не покладаючи рук, дивилася на Патрісіо, живого й цілого і ще трохи блідого, але вино внутрішньовенно піднесло йому дух аж до усмішки, гідної тієї величної пози, коли він простерся на килимі, і то не випускаючи з рук сандвіча і склянки, бо, коли поряд Ролан, слід пильнувати.
Того, ти знаєш, це все спонукало придивитися до личок Людмили і Сусанни тепер, коли їхні хлопці знову стали досяжні для штурханів і поцілунків, хоча ці дії майже не виявлялися, бо Патрісіо поки що віддав перевагу килимові, який відновлює сили, і склянці червоного вина, Маркос мав багато про що розповісти Люсьєнові Вернею та Ередіа, телефон дзвонив що три хвилини, щоправда, дзвінок закутали мокрим рушничком, щоб не пробудити підозр сусідів-пенсіонерів, підтвердження, що Цабиня тепер на Ке д’Орфевр (у «префектурі поліції», сказали Ґладіс та Оскарові), а послання, очевидна річ, у руках приголомшених або запінених послів, Ролан крутив у руках транзистор, що видавав дивне бурчання, аж поки згодом, десь о пів на другу, почали з’являтися перші відгуки, загальний галас, агентства новин заповнювали пробіли гіпотезами, непідтверджені телеграми з Ріо-де-Жанейро, авторитетне джерело заявило в Лімі, що треба чекати офіційного повідомлення аргентинської канцелярії, глибокий подив у Кіто, коли дізналися про подію. Коли до вирішальної миті лишалося ще п’ять або шість годин, Оскар замінив Ередіа на другому поверсі, менади насилу встигали заварювати «