Хулио Кортасар – Читанка для Мануеля (страница 50)

* * *

— Він заплатить за всі наслідки, — промовила Сусанна. — Це добра прикмета, а я вірю в такі речі, — і ipso facto[152] схопилася за тюбик клею і махнула ножицями.

— Що це в біса таке? — суворо запитав Патрісіо, вважаючи, що він зобов’язаний наглядати за гарячковим вирізанням і наклеюванням, бо Сусанна не встигала давати раду несподіваним внескам Ередіа, Ґомеса і Маркоса, що віддавали останнє, щоб тільки збагатити читанку для Мануеля.

— Що саме? — перепитала Сусанна, не звернувши уваги на запитання серед такого достатку небесної манни.

— Оце паскудство, — відповів Патрісіо, показавши

— Це я запропонував, — сказав той, ти знаєш, що досі аж ніяк не вирізнявся своїми усними внесками, — і то тільки на те, щоб бачили, які словесні скарби нас змушують ковтати цієї миті кілька громадян однієї держави, ставши на березі нерухомої річки.

Далі йшов досить бурхливий діалог, який інколи уривали слова parlez plus bas, nom d’un chien[153], бо Ролан абсолютно не розумів, що там сталося sub aespecie bonaerensis[154], лукава усмішка Маркоса й Патрісіо, що прочитали вирізку й заходилися soto voce[155] обговорювати пушок і каландрований нейлон, уже не кажучи про територію двох площ, що найдужче тішило того, ти знаєш, і тому над питанням про властивий йому розум спалахнув тривожний ореол. Тільки бідолашна Сусанна не розуміла причин такої безсоромної інтерполяції, і то такою мірою, що жбурнула вирізку в обличчя того, ти знаєш, тож він з великим спокоєм був змушений зауважити, що його внесок має суто семантичний характер, щоб Мануель змалку навчився захищатися від рекламного цькування, яке полегшує інші форми цькування з дистанційним керуванням, і т. ін., усі засперечалися, треба клеїти вирізку чи ні, як раптом Патрісіо дістав іншу вирізку й передав її Сусанні, спершу підморгнувши тому, ти знаєш. Ой ні, вихопилось у Сусанни, злочин гомосексуалістів, і ти ще запитуєш, чи можна таке помістити в Мануелеву читанку. Авжеж, люба, відповів Патрісіо, на превелику втіху того, ти знаєш, що прочитав вирізку за діагональною системою Джона Ф. Кеннеді за сорок секунд і три десятих, хай йому грець, але що це ви робите, роздратовано прошепотів Люсьєн Верней, пенсіонери ввижалися йому в кожному вікні, розмовляємо про семантику, відповів той, ти знаєш, розсміявшись до сліз, Сусанна повинна усвідомити, що повідомлень про викуп і звільнення в’язнів не досить, якщо їх не супроводять паралельні й додаткові вирізки, Мануель колись буде дякувати за них, запевняю тебе.

— Твоя правда, — погодився Патрісіо, крім того, в цій вирізці, яку, власне, я взяв у Фернандо, бо, відколи запахло смаленим, він попросив нас берегти її, є не тільки лінгвістична інструкція, а й, друже, купа латиноамериканських скорбот, список неподобств, які треба ліквідувати. Наклей її, Сусанно, наклей зі сльозами, ми ще далекі від того дня, коли такі вирізки видаватимуться черепом неандертальця або чимсь у такому дусі, це вино б’є мені в голову.

Покірна і слухняна, Сусанна взяла тюбик клею, і ось

— Цікаво, — сказав Патрісіо Маркосу, — ця ніч не така, як я думав, і навіть Цабе ми схопили не так. Усе відбулося просто по-іншому, і, Сусанніто, добре, що в Мануелевій читанці ти клеїш статті, які не мають нічого спільного з тим, що ти уявляла собі, коли купувала цей синій зошит на вулиці Севр.

— Ти романтик, — усміхнувся Ередіа, — але і я, як бути щирим, уявляв це собі як яскравий кольоровий фільм про шпигунів і сутички, а тепер, бачиш, кожен вирізає фігурки у світлі свічки, хоча, зрозуміло, фільм ще не скінчився. А тим часом, щоб дати Мануелеві щось серйозне, я дарую тобі оцю статтю і не приховую: якби ти переклав її оцим французам, що всидіти не можуть, ти б найбільше втішив мене цього дня, коли я маю таке враження, ніби мене каменували.

— Але тут є дві колонки з дрібним шрифтом, — поскаржилася Сусанна, — а при такому тьмяному світлі, як тут… Гаразд, ідеться про звільнення бразильського консула, якого викрали тупамарос, трансльовані по радіо й телебаченню прохання його дружини і невтішний хор гуманістичних жаб, обурених, що політичні організації вдаються до викрадень із метою домогтися звільнення політв’язнів, — проказала Сусанна суворим голосом учительки, що дійшла до найскладнішої теореми, —

а ось лист, який отримала дружина бразильського консула перед тим, як тупамарос повернули їй чоловіка, і в ньому сказано: «Сеньйоро Апарасідо Ґоміде, геть усі знають про ваші страждання й вашу тривогу. Усні й друковані засоби масової інформації щодня нагадують про вашу драму: вашого чоловіка, дипломатичного представника за кордоном, викрали й пов’язали таким чином із подіями політичного характеру. Сеньйоро, не ви одна плачете. Але про мої страждання і тривогу не говорить ніхто. Я плачу сама. Я не маю ваших можливостей подбати, щоб мене чули, сказати й собі, що «моє серце розбите», «я б хотіла знову побачити свого чоловіка». Ваш чоловік живий, і до нього добре ставляться. Він повернеться. А мій помер під тортурами, його вбила Перша армія. Він страчений без суду і без вироку. Я просила повернути його тіло. Ніхто мене не слухав, навіть комісія з прав людини. Я не знаю ні що з ним зробили, ні де його викинули. Він звався Маріо Альвес де Суза Вієйра, працював журналістом. Поліція Першої армії заарештувала його 16 січня цього року в Ріо-де-Жанейро. Його привели в казарму військової поліції, де по-звірячому били цілісіньку ніч, посадили на палю, що мала зубці, як пилка, й металевою щіткою здерли йому шкіру з усього тіла, бо він відмовлявся виказати інформацію, якої вимагали кати з Першої армії і Департаменту політичного й соціального порядку. В’язні, яких водили до камери тортур прибирати підлогу, вкриту кров’ю та екскрементами, бачили, як умирав мій чоловік, як йому текла кров ротом і носом, він лежав голий на підлозі, задихався і просив пити. Регочучи, військові кати не дозволили надати йому бодай найменшу допомогу».

— Уже розуміємо, — кивнув Ролан, — ça va comme ça[156].

— Ще ні, я зараз закінчу, — роздратовано зауважила Сусанна. — «Я знаю, сеньйоро, що ви не здатні зрозуміти моїх страждань, крім того, біль кожної людини завжди тяжчий від болю решти людей. Але, сподіваюся, ви розумієте, що умови, які призвели до викрадення вашого чоловіка і катування до смерті мого чоловіка, завжди однакові: дуже важливо усвідомити, що насильство-голод, насильство-злидні, насильство-утиски, насильство-недостатній розвиток, насильство-тортури призводять до насильства-викрадення, до насильства-тероризму, насильства-ґерильї, і дуже важливо розуміти, хто утверджує насильство на практиці: ті, хто провокує злидні, чи ті, хто бореться проти них. Ваш відчай і ваші страждання доводять, що ваш чоловік був добрим головою родини, що ви оплакуєте його відсутність і що його життя дуже важливе. Так само й Маріо Альвес був добрим головою родини і я теж сумую за ним. Він мав доньку, яку дуже любив, був розумний, освічений, добрий, ніколи нікого особисто не скривдив. Він загинув за любов до пригноблених, до жертв несправедливості, до тих, хто не має голосу й не має надії. Він боровся за те, щоб величезні матеріальні й людські ресурси нашої країни використовували для загального добра. Я палко прагну розв’язку, щасливого для вас, сеньйоро, і для тупамарос». Підпис: Дільма Борхес Вієйра.

— Уже розвидняється, — мовив Ередіа. — Бери, красуне, клей, а я піду зварю вам перше світанкове «нескафе», це найкраща кава, надто коли її заварює бразилець.

Його голос лунав незвично, то був не голос Ередіа, і навіть не його хода, коли він, обернувшись плечима, майже побіг, щоб сховатися на кухні.

* * *

А тепер треба перейти міст, це неважко, кілька метрів від дверей готелю, місто підступно, як і завжди, давало ранковий ляпас, опустилося сіре, дощове небо, тхнуло викидними газами, афіші ґвалтували очі, цирк змінював щотижня свою програму електричних кухонь та меблів у кредит, «Renault», «Philips», агентства нерухомості, поточені часом вивіски, давні оголошення: «ВИРОБНИЦТВО ХІРУРГІЧНИХ ІНСТРУМЕНТІВ ІЗ КАУЧУКУ І ПЛАСТИКУ», плакат готелю «Terrass», міст, що веде до площі Кліші, там, на другому краї; але перехід через міст — річ нескладна, є тротуари з парапетами, тож перехожі захищені від смерті під колесами муніципальними указами, штрафами і покараннями; треба перейти, дивлячись на червоний і зелений вогні; у певному розумінні я почуваюся так, ніби найгірше лишилося позаду, підсумоване в цьому готельному плакаті та чайових, лишених на краю брудної стійки; насправді було б перебільшенням стверджувати, що перехід мосту, щоб повернутися, становить проблему.

Ми прокинулися о пів на десяту, штори захищали нас від світанку й від шуму, голова не боліла ані Франсині, ані мені, дарма що спорожнена пляшка коньяку валялася на килимі догори пузом з п’ятьма зірочками; втомлена, Франсина гладила руками мені шию, пригорталася й казала, що хоче їсти і пити, телефон і таріль, довге миття в душі, все однакове, все починається з нового звичайного й передбачуваного дня життя. Я маю замінити мадам Франк аж до першої години, біжімо, сподіваюся, десь поряд є таксі. Звичайно, дівчинко, встигнеш, у темпоральності торгівлі у книгарні нічого не змінилось, я тебе лишу, мов квіточку, під дверима, ти продаси багато романів, нагороджених літературними преміями, і два або три словники, ось побачиш. Я шукав її очі, вона лежала гола й чиста коло узніжжя ліжка, знову була досконалою доброю подругою, бездоганна дистанція між ніччю і ранком, я шукав її очі, бо саме там, можливо, щось могло підказати мені курс, хоч і затьмарений принагідними бурями та відступами, можливе алібі, якщо коли-небудь стане необхідним пояснити, чому я не перейшов мосту, чому я не передав послання Ґарсії. А ти, Андресе? — запитала я його, бо мала запитати про це, бо в тому пошукові моїх очей містилося щось на кшталт прихованої відповіді. Гаразд, я не продаю книжок, відповів, підводячись на ліжку, щоб знайти сигарети, але все-таки маю зробити підсумок цих останніх годин, якими я зобов’язаний тобі, які допомагають — не знаю, чи зрозуміти щось, але, хай там як, рушити вперед, а решта з’явиться мало-помалу, як і вимагає божественна пропорція. Не хочу, щоб ти йшов отак, сказала вона мені, ти вже досить розповів про себе, щоб я боялася, що ти можеш утнути якусь дурницю. Але я, дівчинко, не знаю, що робитиму, і, мабуть, саме в цьому й полягає дурниця. Незважаючи на це все, є одна річ, яку я знаю, і ось вона.