Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 52)
— Пошукай краще, він у тебе був, — долинула відповідь.
— Так, так, знайшов! — крикнув Муслім-бобо, дістаючи з кишені іншого папірця й провинно посміхаючись. — Усього виходить сто дев'яносто тисяч карбованців. Якби роботу сторожів та взяли на свої руки дружинники, громадськість, а на ці сто дев'яносто тисяч карбованців накупити саджанців, квіткової розсади і посадити по берегах ариків, по пустирищах, на узбіччі доріг — та наше місто перетворилося б у рай!
Здавалось, люди сьогодні зібралися тільки для того, щоб плескати в долоні та ще так шалено, так довго, що після промови Мусліма-бобо я хвилин десять сидів, заткнувши вуха пальцями. І весь час долинали гучні вигуки:
— Слава тобі, батьку!
— Ми зробимо так, як ти пропонуєш, друже!
— Ти диви, старі дивляться ширше і глибше, ніж молодь!
— І революцію зробили такі ось ветерани!
Доповідь діда Мусліма спрацювала як поштовх для довгих і палких дебатів. Один промовець висловлював побоювання, що, мовляв, скорочення штату сторожів призведе до зростання крадіжок. Інший кричав, що час уже кінчати панькатися з правопорушниками, а перейти до таких методів покарання, як нібито робить одне плем'я в Африці: відрізують вуха й ніс. Або вже хоч друкувати їхні фото у районній газеті під відповідним заголовком. Третій висловився так, що, мовляв, розпатякувати про злодіїв не слід багато, бо, не приведи господи, їх стане ще більше.
І так далі, й так далі… Дискусія тривала цілих три години, після чого вирішили, що пропозиція Мусліма-бобо ділова, і постановили: сторожів розпустити, передати виконання їхніх обов'язків громадськості, заощаджені гроші покласти на благоустрій та озеленення міста; а для сторожів-пенсіонерів, таких, як Муслім і Мерган-бобо, відкрити на вулиці Кушчінар артіль, де вироблятимуть паперові мішечки.
На закінчення збори прийняли урочистого листа до Міністерства внутрішніх справ.
По дорозі додому Салімджан-ака поклав руку на моє плече й гаряче вигукнув:
— Синку, сьогодні найщасливіший день у моєму житті!
— І в моєму також, — щиро сказав я.
Смерть Жовтого Дива
Шакір-підручний мусив би в четвер принести паспорт. Але він із своїм завданням не впорався, через що у склепі святого шейха відбулася нервова розмова. «Консультант» заявив, що коли людина, яка обіцяла дістати паспорт, не дотримає слова й завтра, то доведеться шукати іншого посередника. Адил Аббасов не тямив себе, але, відчуваючи свою безпорадність, став рвати на собі волосся, бити в груди й нарікати, що здоров'я його з кожним днем погіршується. Розмову цю я записав на плівку, а сфотографувати поплічників не пощастило — було надто темно, не міг же я скористатися «спалахом»!
Шакір-порадник, видно, вмів домогтися свого, коли хотів. Другого дня він зайшов до склепу, подав своєму господареві паспорт і впав додолу.
— Адилджане, знали б ви, як я зморився через оці «палітурочки». Але ще раз довів, що ладен померти заради вас! — прохрипів він.
— Ну, як же, і міліції, напевне, відомо, що ви — мій справжній друг, Шакірджане, — замість подяки сказав Адил. — Ми з вами однаково закаляні, як тут не подружитися.
— Ви, виявляється, і сьогодні в савані, — посміхнувся Шакір-порадник. — Признатися, дивлюсь на вас обох у савані — душа холоне.
— Савана ви не бійтесь, — повчально зауважив Могильник Суфі. — Рано чи пізно, і вас загорнуть у нього.
— Так, але ви зодягли його трохи раніше… — відповів Шакір в'їдливо. Проте Могильник і не думав відступати.
— Якщо бажаєте, можу зараз принести і для вас один…
Адил-баттал не знав, що робити од радості. Шакір теж був щасливий, — добився багатства, про яке мріяв усе життя. Полегшено почував себе й Могильник. Він сподівався, що Адил-рятувальник, придбавши паспорта, швидше зникне з очей, і він, Суфі, повернеться до спокійного лона мечеті Ходжа Ахрару Валі. Ось чому вони так зухвало жартували, сміялися.
Шакір-порадник, схаменувшись, квапливо став прощатися. Побажав Адилу-батталу щасливої дороги, доброго здоров'я скрізь і завжди. Потім нагадав, що полковник — їм спільний ворог до кінця днів їхніх, і попросив Аббасова неодмінно прибрати Атаджанова.
— Бог дасть, післязавтра в мечеті Ходжа Ахрару Валі будемо по ньому правити, — пообіцяв Адил-розбійник, зблиснувши очима.
Вони навіть обнялись, прощаючись. Я відвернувся. Зробилося якось страшно: людина в савані обнімає людину, котра його ще не одягла.
Ми домовилися: якщо Шакір-«консультант» піде додому із золотом, провести його до воріт кладовища й дати сигнал міліціонерові, котрий стояв у засідці. Ось мигнув вогник сірника, і за ворітьми почулось вовтузіння, приглушені голоси: «Стій, ні кроку!», «Що це таке?! Я буду скаржитись!», «Тихо! Руки!» — і знову кладовище потонуло в мертвій тиші. Все гаразд, вирішив я задоволено й заспішив назад у склеп: треба знати подальші плани злочинців. Але я, видно, запізнився: Адил-баттал і Могильник Суфі приготувалися вже ховати золото. До того ж вони, здається, встигли обговорити, як прибрати з дороги мого наставника, і невідомо, на який час призначено замах. Ні, тепер не можна гаяти часу, треба діяти швидко й рішуче.
Я обережно витяг з кишені Аббасова новий паспорт, два пістолети й гроші. Потім обчистив Могильника: вигріб навіть облізлі, позеленілі п'ятаки, не кажучи про дві пачки п'ятдесяток.
Склав усе це в сталеву скриню. Начувайся, Адиле-злодюго! Твоє життя в моїх руках, ось в оцій, в довгастій, укритій іржею скрині. Адже ти чудовисько, що прийшов в наше життя із казок, ти не посмієш кроку ступити з цього склепу, якщо зникне ця скринька! Отож займай своє місце в домовині і чекай на нас.
— Прощавай, мій шах, зодягнений у саван! — прошепотів я і, ледь завдавши важку скриню на плече, пішов у відділення.
Залишивши там ношу, подався додому. Вже повертаючи ключа в замку, почув пронизливий дзвінок телефону. Підбіг, схопив трубку.
— Хашиме! — пролунав окрик Салімджана-ака.
— Я слухаю!
— Збирайся негайно!
— Що трапилось?
— Надійшло повідомлення, що люди виявили на кладовищі два живих трупи.
— Чи не Адила, бува, з негідним Могильником?
— В тім-то й річ! Юрба переслідує обох…
Поки я похапцем одягався, біля воріт просигналила чергова автомашина. Салімджан-ака посунувся, і я сів поруч. «Волга» рвонула вперед і вже помчала вулицями. Раптом мотор чхнув кілька разів і заглух. Водій дотяг машину до узлісся, зупинив. На лобі йому виступили великі краплі поту.
— Що там у тебе? — вигукнув Салімджан-ака.
— Даруйте, товаришу полковник. Я винен… це… це моя провина…
— Що сталося, тебе питають?
— Бензин кінчився… Забув заправити звечора…
— Як?! — спалахнув Салімджан-ака, сердито штовхаючи дверцята. — Давно пора було гнати тебе в потилицю!
Ми вийшли на дорогу: ніде жодної машини. Тюпати до кладовища не було ніякого сенсу. Звернули праворуч, пройшли вулицю Яккачинар і вийшли на Мукімі — так до відділення було ближче.
Неждано з-за повороту вигулькнула юрба, попереду неї, ніби два спринтери, бігли живі трупи в саванах. І справді, їм міг би позаздрити найспритніший бігун — на такій неймовірній швидкості мчали вони: ми не встигли й оком змигнути, як вони проминули нас.
У юрбі вже було чоловік п'ятдесят, проте до неї весь час приставали нові переслідувачі. Між них були переважно літні люди, але бігло за втікачами і з десяток дітлахів. Вони свистіли, тюкали, на ходу жбурляючи через голови переслідувачів каміння. Шум, галас, тупотіння ніг…
Юрба вже наздоганяла втікачів, як раптом Могильник Суфі зупинився, замахав над головою довгою палицею.
— Ха-а-є Ходжа Ахрару Валі! — дико заверещав він.
Юрба від несподіванки зупинилася, відсахнулась. Утікачі, скориставшись з того, що їхні переслідувачі на якусь мить отетеріли, знов кинулися в ноги.
Ми лише потім з'ясували, чому довелося відщепенцям дочасно залишити своє пристанисько. Все сталося через мою квапливість.
Адил-хитрун зразу ж запримітив, що сталева скринька зникла.
— Послухай, Могильнику, не жартуй! — гаркнув він.
— Про які жарти ви кажете, мій рятівнику? — здивувався Суфі.
— Ти витяг у мене пістолети!
— Аллах з вами, навіщо вони мені?!
— Стривай, стривай, ти ж і кинджал поцупив?!
— О, сотворитель! — простогнав Могильник.
— Еге-е, паспорт також зник?!
— О всевишній! — похитнувся від жаху Суфі.
— Не смій турбувати Всевишнього! — заверещав, шаленіючи, Адил-баттал. — Де скриня? Куди ти приховав золото?
Могильник Суфі також відчув себе зле, помітивши дивну порожнечу в кишенях.
— Як ви смієте мене звинувачувати, коли самі вигребли з моїх кишень усе до останньої копійки?! — Він став зловісно підводитися з місця. — Гляньте, в кишенях вітер свище. Ви поцупили в мене навіть складаний ножик!
— Зрадник!
— Дрібний злодюжка! — І два живі трупи кинулись один на одного з кулаками.