Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 53)
Адил був лютий, мов сто чортів, адже він утратив усе, що мав, і надію на порятунок. Ну, а Могильник, старий рецидивіст, не вперше брав участь у подібних бійках та ще й он як відгодувався на дармових харчах! Одне слово, вони так відлупцювали один одного, що обидва, знеможені, повалились додолу. Був би бідний шейх Адил живий, пополамав би він голову над тим, кому віддати пальму першості.
Якийсь час Адил і Могильник, обіпершись об стіну, мовчки пронизували один одного очима.
— Де скриня?
— Віддай складаний ножик!
— Куди поховав пістолети?
— Гроші забрав, хоч би монетку залишив на проїзд!
Після цього заходились битися з новою силою. У склепі чулися лиш глухі звуки стусанів та вигуки: «Ось тобі пістолети, йо Ходжа Ахрару Валі!», «Ось тобі складний ножик, йо Джамшиді!»
У цей час повз склеп проходив якийсь богомільний дід Абдуразаак-ата, котрий вирішив перед вранішньою молитвою провідати могилу невістки, що померла під час пологів, і почув гамір, глухі окрики, важке сопіння. Спершу він злякався, подумавши, чи не воскрес наш найсвятіший шейх Адил, але цікавість узяла гору, і він, заглянувши у щілину дверей, побачив, як два… покійники в саваних лупцюють один одного.
Старий злякався тепер насправді й навпростець кинувся до мечеті Ходжа Ахрару Валі, де вже зібралося чоловік тридцять молільників. Усі нашвидку порадилися і незабаром тісним кільцем оточили склеп. Але ніхто не насмілювався підійти до дверей. Тоді імам мечеті виявив неабияку відвагу: прочинив двері й відсахнувся, викрикнувши:
— Будь ти сам шайтан — щезни!
Відповіді не було.
— Будь ти привид чи ангел — щезни!
І знов тихо. Тоді імам здогадався, що тут щось нечисте, що сили небесні тут ні до чого і треба вдатися до сил земних.
— Закір-кади[30], біжіть подзвоніть у міліцію!
Не встиг він доказати ці магічні слова, як спочатку зі склепу вибіг довгий мрець із палицею в руці, за ним слідом — мрець-коротулька. Обидва стрімголов припустили до задніх воріт кладовища. Молільникам не лишалось нічого іншого, як кинутися в погоню, затиснувши попід пахви калоші, які раз у раз злітали з ніг…
Далі — більше: до переслідувачів приставали все нові й нові помічники — двірники, рознощики молока, робітники, що поверталися з нічної зміни, бабусі, що попідводились раненько місити тісто. Юрба густішала, росла й переслідувала злочинців, доки не оточила вкрай знесилених «покійничків». Але підійти до них ніхто не осмілювався.
— Невже це привид святого шейха Адила? — висловив хтось здогад. — Тоді хто ж другий?
— А може, злодії, які причаїлись у склепі?
— Та ну тебе, хіба залишились у нашім місті злодії?
— Може, їх поховали помилково? Буває ж таке…
— А чому тоді вони ховають лиця? І чого тікали?
— Видно, бояться.
— Тоді точно — злодії!
— Може, це артисти репетирують роль злодіїв?
— Цілком можливо. Носяться ж чутки, що скоро екранізують «Гьорогли Султана»[31].
— Дива!
— Коли настане страшний суд, сусіде, кажуть, святий отець Баховутдін вийде з могили!
— Ей, святенники, явіть-но свої світлі лики!
В цей саме час ми наздогнали юрбу, захекані, спітнілі, наче коні, і кинулись до злочинців, розштовхуючи юрбу.
— Хашиме, чого ти дивишся, відкрий їм лиця, нехай люди побачать! — розпорядився Атаджанов.
Я зірвав савани з живих трупів. Вражена юрба ахнула, на мить заклякла, мов загіпнотизована, потім сколихнулась, як штормове море.
— Та це ж зовсім не шейх Адил, а Адил-баттал!
— Верховода всіх злодіїв. Недалеко ж утік…
— Від людей не втечуть!
— Хабарник!
— Брехун!
— Облудник!
— Бий їх! — закричав хтось там.
Ненависть до злочинців була, видно, мов та бомба уповільненої дії, і ось тепер вона вибухнула. Одне слово, артилерійський обстріл був такий, як треба, і слід визнати, що основний удар дістався по мені й Салімджану-ака: адже ми повинні були захистити злочинців од самосуду. Не знаю, чим би все це закінчилось, якби не підоспіли дружинники.
Сяк-так ми доправили Аббасова й Могильника до відділення, вклали на диван. Ось Адил-баттал розплющив каламутні очі:
— Пити…
Салімджан-ака подав йому склянку води. Аббасов ухопив ї тремтячими руками, облизнувся, та в цю мить його погляд став більш осмисленим — він жбурнув склянку, цілячи в полковника.
— Ні, я ще не мертвий, я не вмру! — закричав він, силкуючись підвестись на ноги, зуби його цокотіли, очі заокруглилися, з рота виступила піна, по обличчю покотився піт. Він трохи звівся, обіпершись на руку, і вигукнув знову, задихаючись:
— Щось із серцем… Ні, я не вмру!
— Так, ще поживете, — байдуже вставив Салімджан-ака. — Адже перед судом доведеться за все відповісти.
— Злочин безсмертний!
— Заспокойтеся.
— Міліції ніколи не діждатись спокою!
— Випийте водички.
— Салім! Я тебе задавлю власними руками! — крикнув Адил-негідник, кидаючись на полковника з простягнутими руками, але тут же впав ниць на диван і зсунувся додолу. Адил Аббасов був мертвий. Уклавши його на диван, ми викликали лікаря-експерта…
Дружини відмовилися забирати тіло, тому на четвертий день його поховали коштом міліції. Самад-ака Кадиров запропонував прибити на стовпці біля його могили дощечку з таким написом:
«Тут поховано Адила Аббасова — уособлення злочинства, хабарництва, скнарості, егоїзму, пихи і здирства. Рік народження невідомо. Помер 14 липня на світанку».
Того дня місто зітхнуло глибоко й вільно, мовби й насправді позбавилось гніту казкового чудовиська — Дива. І здавалося, птахи защебетали веселіше, сонячні промені зробились теплішими, квіти стали кращими, пахучішими. Дітвора налягла на морозиво, а чоловіки нишком («Хоч би не застукали міліціонери або дружинники!») вихилили по чарці-другій.
Злочинність в особі Адила-баттала закопали в сиру землю. Городяни, хоч і неофіційно, влаштували собі свято. «Прощай, баттале!» — не сумуючи, як ви розумієте, вигукнув ваш покірний слуга, тобто я, Хашимджан, і теж приєднався до веселощів.
Місто моє квітуче
Таким чином, дорогі мої друзі, от я й закінчую свою розповідь, в якій було всього потроху: і правди, і вигадки, і смутку, і радощів. Ви, дорогі товариші, сподіваюсь, самі зрозумієте, догадаєтесь, що й в останньому розділі ваш Хашимджан знову забігає наперед. Але так буде, неодмінно буде. Знаю, знаю, достоту набрид вам, та якщо признатися щиро, і я сам стомився. Я міг би, звичайно, на цьому поставити крапку й розпрощатися з вами, але бачу, що треба ще підбити деякі підсумки.
Після того, як у нашому місті охоронцем порядку став народ, ми, міліціонери, мимоволі перетворились на справжніх нероб: то граємо в шашки, то в «слова», а одного разу організували футбольну команду й зіграли з старшокласниками сусідньої школи. Матч програли з рахунком вісімнадцять — нуль. Попробували взятися за художню самодіяльність і виступати з концертами, але Сурата-ака призначили редактором районної газети, і через те з нашого наміру також нічого не вийшло.
Майор товариш Халіков перейшов у відділення міліції Багішамала.
Самада-ака провели на пенсію. Прощання було дуже зворушливим.
Саме в такий період, коли працівники нашого відділення розбредались хто куди, Салімджана-ака й голову виконкому товариша Умарова несподівано викликали до Ташкента в міністерство. По правді, я з острахом чекав повернення наставника, хіба мало що?.. Та Салімджан повернувся задоволений, аж сяяв.
— Хашиме, синку! — вигукнув він, обнімаючи мене.
— Знову вітати? — запитав я обережно.
— Не мене треба вітати, а я повинен привітати! Тебе, всіх наших товаришів.
— Дякую, товаришу полковник, від імені колег-дармоїдів! — клацнув я закаблуками, віддаючи честь.
Отже, ось з чим вітав мене Салімджан-ака. Відбулась офіційна церемонія передачі функцій відділення міліції в руки представників народних дружин. В урочистостях брали участь працівників міністерства, обласного управління. Сурат-ака на громадських засадах призначався керівником районної добровільної міліції. Обехеес очолив наш славний пенсіонер Мамаразик-ака, Начальником кримінального розшуку стала, на пропозицію жінок району, Мархамат Касимова — енергійна жінка, яка недавно вийшла на пенсію, а до цього тридцять вісім років працювала суддею. Район наш проголосили дослідно-показовим. Представник міністерства закінчив свій виступ такими словами: «Товариші, тепер справа за вами, тримайтесь! На нас дивиться вся країна!» При цих словах уся маса людей, які зібралися на головній площі, гукнули як один: