Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 54)

— Обіцяємо, не підведем! Це прозвучало клятвою.

Другого дня дев'ять наших працівників виїхали в дев'ять районів області, щоб передати досвід. Салімджан-ака заклопотався документами на пенсію.

А ми з Фарідою… До речі, бабуся моя сама ходила сватати із першої спроби все залагодила. Хоч її прийняли дуже приязно, однак вона відразу заявила, що на випадок відмови всій родині не поздоровиться. Ті посміялись і відповіли, що до такого не дійде.

Я вирішив повернутися у свій рідний кишлак, заново відкрити перукарню імені покійного мого вчителя Уста Усмана Акрамова. Весілля ми з Фарідою порадились відкласти до осені, коли вистигне врожай. Звичайно, його можна було справити й раніше, але вперта моя бабуся затялася будь-що пошити вісімнадцять матраців і вісімнадцять ковдр, і нітрохи не менше!

Я три дні підряд сперечався з Салімджаном-ака, який став для мене найдорожчою людиною і з яким ми ділились і радістю й горем. Я казав:

— Поїдьмо в кишлак, там ви розгорнете своє квітникарство.

— Ні, ти залишишся в місті. Дай на старість поняньчити внуків! — заперечував полковник.

— Поїдьмо, поїдьмо, ось побачите, як буде хороше.

— Не можу… — відмовлявся Салімджан-ака і при цьому зітхав. — Не можу я залишити без догляду могилку дружини.

Так ми сперечалися — то сварились, то цілувались — три дні підряд. На четвертий Салімджан-ака появився на порозі схвильованим.

— Хашиме, ти вдома?

— Пельмені ліплю, — відповів я.

— Твоя взяла, синку. Їду з тобою.

— Правда?! — вибіг я назустріч полковникові з руками п лікті в тісті.

— Правда, синку, їду… Знаєш, Хашимджане, що я люблю?

— Нібито знаю… Дітей любите…

— Так, дітей. Але не все ти знаєш. Я люблю ходити босоніж по курних вуличках кишлаку в найжаркіші дні літа… А ще знаєш, що я люблю?

— Ні, не знаю.

— Я люблю пускати воду на грядки в місячну ніч і полежати на зеленій пахучій траві ні про що не думаючи.

— А що ви ще любите? — запитав я, дивлячись у сповнені радості й щастя очі названого батька.

— Ще? Ще… Я люблю ходити на зорі по баштану й рвати спілі дині.

— А ще?

— Люблю посидіти в густому затінку древньої чинари за чашкою чаю з мудрими, неквапливими дехканами, обмірковувати ціни на базарі, притамовано радіти урожаям… і таке інше…

Адже Салімджан-ака родом з кишлаку. Сорок років мріяв повернутися колись до землі, до милого серцю сільського життя. Досі це було нездійсненним — міцно тримала служба…

Того дня ми багато чого зробили: розбили квітники на кам'янистих відрогах гір, попередньо, звичайно, перекопавши цілину; посіяли дині, поставили курінь, полювали на перепілок, пустили воду на грядки, слухаючи її мелодійне дзюрчання; так і поснули, втомлені праведною працею…

Приміщення колишнього відділення міліції перетворювалось на музей. Зранку ми почали збирати все, що могло нам знадобитися: пожовклі листи, документи, іменну зброю, словом, єдине, що залишив Салімджан-ака собі, — це ордени, медалі та фотографію покійної дружини й сина Каріма. Будинок він переписав на ім'я сусіда Нігмата-ака. «Нехай буде де пустувати дітям, готувати уроки, не заважаючи одне одному, — сказав Салімджан-ака при цьому. — Твоя келінойї від душі схвалила б моє рішення, адже для дітей вона була як рідна мати». (Полковник витер непрохану сльозу…) На ощадкнижці Салімджана-ака назбиралась дещиця. Дві тисячі він перевів на сина. Решту грошей передав народній міліції, щоб їх витратили як фонд заохочення кращих дружинників. Уранці ми мали виїхати в далеку дорогу на тому самому допотопному, схожому на сонечко «Москвичі». Але вночі подзвонив товариш Умаров і сказав, що завтра в парку культури й відпочинку відбудеться невелике свято і Атаджанов зможе виїхати в кишлак лише в тому випадку, якщо візьме в ньому участь, інакше громадські автоінспектори будуть попереджені і не випустять його торохтючої колимаги з міста.

Знаєте, я думав, що дуже люблю Салімджана-ака, а виходить, що Умаров любив його у десять разів дужче. Він звелів, наприклад, зірвати по одній квітці з кожного куща, посадженого за довгі роки з ініціативи полковника. І ось вам наслідок: у руках усіх відвідувачів в парку — букети роз, квіти біля воріт, квіти вздовж алей, квіти в горщиках, ними увиті ланцюги гойдалок, засипані дахи альтанок… Навіть дивно: дивишся на це — квіти, нічого нібито особливого, а на душі мимоволі стає радісно й весело, ніби світ перетворюється, сміється щасливим сміхом.

Народ вирує — пробратись неможливо.

Молоді дружинники з пов'язками провели нас до літнього залу. Не встигли ми зійти на сцену, де вже сиділи партійні й радянські керівники району, директори підприємств, як присутні в залі підвелися з місць, замахали букетами. Мені здалося, що весь світ потонув у зливі пахучих і яскравих квітів, і люди пливуть у цьому морі, мов щасливі діти.

Товариш Умаров встав, подзеленьчав дзвіночком. Запала» тиша.

— Товариші! — Голос голови виконкому був глухий і здавлений. — Сьогодні ми зібралися тут, щоб провести на заслужений відпочинок — на пенсію комуніста, людину, що присвятила боротьбі за спокій і щастя людей усе своє життя, незважаючи на труднощі, які випали на його долю. Дорогий Салімджан-ака працював у нашому районі майже сорок років. І за весь цей час зробив людям стільки добра, що просто неможливо все тут переказати…

Із залу полинули вигуки:

— Так, рідко зустрічається така людина!

— Добрих справ його не злічити!

— Спасибі йому за труди, за його нелегке життя!

Потім товариш Умаров оголосив, що при Янгібагському районному виконавчому комітетові заведена «Книга почесних громадян» і на першу її сторінку буде вписано прізвище полковника Салімджана Атаджанова. Коли він вручав майбутньому пенсіонерові великий символічний ключ від міста, люди в залі знову звелись на ноги, кричали «ура» й плескали в долоні. Іменинник устав, щоб подякувати за увагу, але не міг і слова вимовити. Боячись розплакатися, Салімджан-ака притулив руки до грудей і застиг у тривалому низькому поклоні.

Після цього на трибуну виходили представники різних підприємств і установ, друзі й соратники Салімджана-ака, кожен з яких старався перевершити інших, хвалив, переказуючи заслуги полковника. Загалом йому надарували сім халатів, стільки ж строкатих хустин для підперізування, одинадцять чустських тюбетейок і до сімдесяти букетів.

Я вже промовисто поглядав на годинник, сподіваючись, що урочиста частина проводів підходить до кінця і, може, почнеться друга, якщо, звичайно, товариш Умаров догадався замовити плов у чайхані… Та ні, ще, виявляється, хотіли говорити Мерган і Муслім-бобо. Вони, крекчучи, витягли на сцену кошик з квітами, поставили його перед ювіляром.

— Об-бо, Салімджане наш! — викликнув Муслім-бобо, насилу випрямляючись. — Отже, вирішив піти від нас… Еге ж, взагалі-то… не слід було б… Міг би наглядати за роботою своїх учнів, бував би з нами, старими, в чайхані, плови готували б, у шахи грали б… Ну, гаразд… Я знаю, ти народжений для великих справ. Кажуть, один раз на сто літ народжується один лев… Ти також, Салімджане, народжений левом! Вітаю тебе, брате, ти як леїв боровся з підлотою й злочинцями! Дозволь накину на твої плечі оцей чапан від свого імені, від імені ось Мергана, а також від імені всіх старих пенсіонерів нашого міста! Тільки не плач, брате, не наслідуй мене, недобре, коли плаче міліція…

У-ух-х, нарешті кінчилось. Ми сяк-так пробралися до воріт, підійшли до стоянки… Що таке? Замість нашого жукоподібного «Москвича» стоїть та сама чорна «Волга», на якій я ще їздив додому. Вся обвита гірляндами квітів, барвистими стрічками, ніби та, що возить молодих. Я відразу запримітив, що на «Волзі» номер нашого допотопного «Москвича». Але Салімджан здивовано зупинився.

— Що це означає? — вигукнув він.

— Це — рішення районного виконавчого комітету! — посміхнувся товариш Умаров, подаючи Салімджанові-ака ключі від машини.

Полковник нарешті збагнув, що-сталося.

— Це вже ти не роби, — махнув полковник рукою. — У мене своя ще цілком справна.

— Ми відвезли її в музей.

Салімджанові-ака нічого іншого не лишалось, як знизати плечима й сісти в машину.

Щоб виїхати з міста, ми повинні були минути вулицю Мукімі. Але, як видно, товариш Умаров і тут попрацював: обабіч шляху вишикувалися дружинники, учні, студенти, старі, робітники… Е, вважайте, — все місто. У всіх в руках знов таки букети квітів, пучки райхона — м'яти…

— Прощавайте, товаришу Кузиєв!

— Салімджане-ака! Я повідомлю, коли женитимусь. Приїжджайте!

— Прощавай, наш любий друже!

На машину і під її колеса летять пишні букети. Салімджан-ака усміхається, вітально махає рукою. А я радий і щасливий безмірно. Адже, прийшовши в міліцію, я слугував оцим людям, які тепер вітають нас, працював поруч з такими комуністами, як Салімджан-ака, котрий своїми справами заслужив гарячу любов народу…

Юрби людей порідшали, скоро почнеться окраїна. Я вирішив звернути на вільний правий крайній ряд, щоб збільшити швидкість, як раптом у дзеркалі заднього огляду помітив одинадцять чоловічків, які мчали за нами просто серединою дороги. Наші сусіди! Нащадки Нігмата-ака! В руках — квіти, лиця замурзані від поту й пилюки… Я різко загальмував. І ось вони наздогнали нас: котресь обнімало, якесь вилізло на спину, хтось тиснеться до коліна.

— Хашиме-ака-а, чому ви виїжджаєте? — заплакав Давран.