Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 51)

— Слухаю вас, рятівнику мій!

— На коліна!

— Благодійнику… я…

— На коліна, кажу! — несамовито просичав крізь гнилі зуби «благодійник».

Суфі, не зводячи зляканих очей з ножа, опустився на коліна.

— Присягай, що нікому ні слова не скажеш про те, що зараз побачиш. Інакше оцей ніж відрубає твою голову!

Могильник поклявся. Він тремтів, як осиковий листок.

Ах, он у чому річ, виявляється! Найбільший скарб вовкулаки — спадщина, залишена йому батьком-скототоргашем, — зберігалася в одній з могил на цьому самому кладовищі! Шакіру-законнику він збрехав, коли говорив, що весь його скарб зберігається в далекому кишлаку. Скарб він перевіз і приховав під старим тутовим деревом, коли померла середульша дружина.

Два негідники відсунули покритий мохом мармуровий пам'ятник, розрили могилу і витягли важку сталеву скриню. Потім усе зробили, як було до цього, поставили пам'ятник на місце. Впорали вони все це дуже швидко, зате змокріли від ноту, часто оглядалися, припадаючи до землі за кожним шелестом. Очі їхні горіли безтямним вогнем. «Боже мій, — подумав я, — до чого може дійти людина! Чи оці ось — уже давно не люди?..»

Відтягли скриню в склеп. Вовкулака став перед нею навколішки, поклав голову на віко й надовго завмер, ніби заснув спокійним сном. Раптом плечі його здригнулися, почулись якісь схлипування і Адил-розбійник уголос заридав, як мала дитина:

— Тату, таточку мій дорогий!

— Благодійнику… Заспокойтеся… — легенько доторкнувся Могильник до його плеча.

— Чи для того ви багатіли, щоб ваш син спав у склепі, по сусідству з мерцями? Чи для того старалися, щоб я, мов той вовк, таївся від людей?

— Не плачте…

— Таточку мій!.. — І раптом баттал замовк, наче вимкнули радіоприймач на півслові. Вовкулака втер кулаком сльози, вставив кинджал у замок… Пролунав мелодійний дзвін, і віко скрині відчинилося. Скриня була повнісінька золотих монет, старовинних прикрас, — таких не побачиш навіть у музеях, — обручок, перснів, браслетів, — усе це заблищало, засяяло при кволому світлі свічки. Два живих трупи пожадливо посміхалися, облизуючи пересохлі губи.

— Оцей пістолет також татусь залишив мені, земля йому пухом. Із Кашгара привіз. — Аббасов заховав пістолет і запасні обойми в кишеню, гордо випростався. — І ось я знову король! Ти чуєш, Могильнику?! Це золото повернуло мені силу й могутність! Тепер зі мною не справиться ні міліція, ні суд, ні сам господь бог. Знову я шах цього міста, його шахиншах!

Через півгодини Могильник Суфі сповив майбутнього «шаха» в саван, поклав у домовину, наче маля в ліжко, забив двері склепу й пішов собі.

Непотрібна професія

Можу заприсягтися, що парк наш за весь час свого існування не бачив стільки народу, скільки тепер за один день. А веселощів? А святковий, ошатний вигляд людей? Це вже саме собою зрозуміло. Сурмлять карнаї-сурнаї, гримить барабан. Плавом пливе по вулицях люд: маленькі дівчатка з пишними бантами, меткі хлопчики із затиснутими у жменях мідяками, зекономленими на сніданках; підпарубчаки-старшокласники — активісти боротьби за гарну успішність; енергійні дружинники з яскраво-червоними пов'язками на рукавах, молоді красуні, робітники, що стали на боротьбу із п'янством, — навіщо перераховувати, весь, весь міський люд тече по вулицях, аж до дідів і бабусь із хворими попереками.

Біля водопровідної колонки стоять дві такі бабусі.

— Що там сьогодні в парку, голубонько, ви не відаєте?

— А ви, любонько, хіба не чули?

— Ні, нічогісінько не чула.

— Там же сьогодні зліт.

— Зрозуміло. А я все думаю, з якого дива мій добіг спозаранку, приодягся, причепурився? Свято начебто, а фін. каже: «Сьогодні похорон. Будемо ховати злочинність».

— Товба! Та де це видано: похорон з музикою[29]?

— Хто їх знає, нова мода, мабуть!

— Ой, та в мене ж масло горить!..

Так, бабуся не помилилася — в парку відбувався зліт. Районний зліт помічників міліції. Я сам до сих пір не розумів, виходить, значення цього слова. Тепер я вже знаю, мене не проведеш. Зліт — це захід, на початку якого грають карнаї-сурнаї, в середині виголошують довгі промови, і все завершується оплесками… Як стало мені відомо, директор парку цілих п'ятнадцять днів розсилав запрошення, віддруковані в друкарні. В них говорилося: «Ласкаво просимо на народне гуляння, присвячене славним працівникам міліції та членам добровільних народних дружин. У чайханах ви зможете брати участь в аскія — змаганнях дотепників, на відкритих сценах парку побачите самодіяльні вистави, які розвінчують хабарництво, злодійство, здирство. А також різноманітні ігри, видовища».

Зліт відкрився рівно о дев'ятій. В літній великий зал кінотеатру помістилося шістсот сорок чоловік, решта товпилася біля входу й навколо приміщення. Урочисті збори відкрив товариш Умаров. Удосталь нахваливши дружинників, він оголосив:

— Слово надається начальнику районного відділення міліції товаришу Атаджанову!

Салімджан-ака… бідолаха Салімджан-ака, така розумна, поважна, така могутня людина, а як доходить діло виступати — губиться, як хлопчик. Через кожні двоє слів почухує плече, відкашлює в кулак, ніби від цього мова потече струмком! Помимривши трохи, він приклав руку до грудей:

— Товариші, даруйте, я взагалі не вмію говорити з трибуни, а зараз — тим паче: від радості перехоплює дух. Та коли ще трохи зааплодуєте, то я, слово честі, ладен замість доповіді хвилин тридцять поплакати вам тут. Сорок років я мріяв про той день, коли боротьбу проти правопорушників усіх мастей візьме в свої руки народ. Дочекався такого часу. Мрія моя збулася! За останні шість місяців у порівнянні з шістьма місяцями минулого року кількість злочинів зменшилась на вісімдесят п'ять процентів, а порушень громадського порядку — на дев'яносто шість!

Зал шалено заплескав у долоні. Випадково глянувши через плече, я помітив нашого товариша Халікова. Він також завзято аплодував.

— Ія! — гукнув я. — Як же так, товаришу майор, адже ви пророкували, що починання полковника залишаться на папері?!

— Ну й що?! — відрубав Халіков. — Мало чого не набалакають деякі люди під гарячу руку!

Салімджан-ака попробував говорити далі:

— Міністр внутрішніх справ, вітаючи нас… — Грім оплесків знову перепинив його. У всіх присутніх, видно, давно свербіли долоні. Почулись вигуки:

— Будемо ще дужче старатися!

— Злочинність знищимо в самому зародку!

— Перетворимо свій район у район комуністичного побуту!

Спочатку я подумав, що більшу частину запасу оплесків заробив Салімджан-ака, але побачили б ви, що зчинилося, коли на сцену зійшла Каромат-опа Хашимова й заходилася вручати грамоти і премії громадським активістам: тридцяти шести хлопцям і дівчатам, одинадцяти бабусям і семи дідам. Заодно призи дістали і полум'яні ентузіасти нашого пожежника Самада-ака.

Після церемонії нагороди голова зборів кілька разів підряд дмухнув у мікрофон і ледь підвівся, щоб оголосити ім'я чергового доповідача. Але його зупинив Муслім-бобо: він неждано підняв угору руку. Не чекаючи, коли дозволять сказати слово, він швидко пішов до сцени, так і тримаючи підняту руку. Ордени й медалі, навішані на білий яхтак, весело подзенькували в лад його крокам.

Спинившись перед трибуною, Муслім-бобо схопився за бороду, на мить задумався, потім нерішуче звернувся до залу:

— Друже Мерган, може, сам спробуєш?

— Говори вже, як вийшов, — відповів старечий голос.

— Ну що ж, спробую. Дорогі друзі, я працюю сторожем тридцять шостого магазину… — Муслім-бобо затнувся, поліз у кишеню, дістав окуляри, зачепив їх на перенісся, потім дістав якусь пошарпану, замацану книжечку, перегорнув її раз, удруге, зрештою прочитав, ворушачи губами, й задоволено проказав:

— Точно так, у тридцять шостому… А Мерган сторожує атласний магазин… Я правильно кажу?

— Правильно, — відповів той самий старечий голос.

— Отож, як пішло це діло з дружинниками, то й не стало чого робити нам з Мерганом. Полежуємо собі в закутку, згадуємо конокрадів миколаївських часів, а поряд висвистує електричний чайник… Ми так вважаємо: одержувати платню, нічого не роблячи, це по-старому — гріх, а по-новому… як це? — безпринципно… А хіба мало таких, як ми з Мерганом, є тепер? За часів жорстокого царя сторожів було мало, а злодіїв, а грабіжників — тьма-тьмуща. На все старе місто ходив горбатий дід із своєю тріскачкою… А тепер, злодіїв — раз-два та й усі, а сторожів — сила-силенна! Сторожі магазинів, охорона заводів та фабрик, вахтери всяких контор… Гей, люди, знаєте, що в одному нашому маленькому районі, виявляється, є двісті шістдесят сторожів!

Зал заплескав у долоні. Слухачі задніх рядів чомусь навіть посхоплювалися з місць. Муслім-бобо переждав, поки втихнуть шум та оплески, й заговорив далі:

— Мергане, я правильно сказав? Відповіді не було, але бобо й не чекав на неї.

— Можливо, і не всі двісті шістдесят, а двісті п'ятдесят. Це вже не так важливо. Ми, старі, можемо й помилитися на десяток чи два. Але ви послухайте, що виходить. Держава за рік виплачує одному сторожеві сімсот двадцять карбованців. Ну а скільки витрачає грошей на всіх двісті п'ятдесят сторожів? Ми якось із Мерганом взялися було підрахувати. Ось на цьому папірці записано, скільки це… Зараз… «піти на ярмарок, купити онукам іграшки, невістці атласу на…» ні, не на цьому папірці… Мергане, де той папірець, чи не в тебе, бува?