Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 45)

— Що відбувається у місті?

— Слава аллаху, все гаразд… Але Шарифа ще жива, — з жалем повідомив Могильник.

— Здохне… — запевнив Адил-баттал. — Я ударив її просто в серце. Та що там ще чувати?

— Ті самі ж розмови, благодійнику. Падають з ніг — вас шукають. Бог поможе, гадаю, не знайдуть. Вулиці запруджені цими… з червоними пов'язками. Хочуть навести лад.

— Дулі їм, а не ладу. Ну, а з тим нашим ділом як?

— Погано, мій благодійнику! Боюся вам навіть казати.

— Як погано?!

— Спочатку я поїхав до старшої вашої дружини.

— Ну, ну…

— Я сказав їй, що ви хворі і треба дати вам притулок, доки не одужаєте. Почувши цю звістку, ваша половина, мій благодійнику, ніби з глузду з'їхала — геть оніміла. Потім аллах повернув їй мову, і вона промовила слова, недостойні ваших вух. «Маючи мене за дружину, — сказала ця жінка, — він щороку брав нову жінку, і так тривало тридцять років. Зганьбив мене перед рідними і знайомими, перед усім білим світом. А тепер, коли провинився і ховається від властей, я йому знадобилася? Ні, хай іде до тих своїх любок, яких кохав і пестив…» Не гнівайтеся, мій благодійнику, таке взагалі жіноче поріддя. Адже саме через це й зарізав нещасний ваш раб свою дружину й доньку. Тисячу подяк аллахові, що ви тоді трапилися мені й врятували від неминучого розстрілу… Так, чорну невдячність виявила ваша половина, звеліла носа не потикати.

— О, відьма, невже так і сказала? — Мені здалося в пітьмі, що Адил-убивця схопився на ноги.

— Саме так, благодійнику.

— І ти не зарізав її, як барана?

— Ні, мій благодійнику, не зарізав. Адже я заприсягнувся, що ніколи не візьму ножа в руки.

— Ну, а що потім?

— Потім, мій благодійнику, так, як ви і наказали, знайшов вашу другу, наймолодшу половину. Особняк, який ви збудували для неї, вона здала державі. Там зараз міститься дитячий садок, де й працює ваша наймолодша половина вихователькою. Спершу, побачивши її серед діток, я отетерів, подумав, що всі ці сорок отроків — ваші. Потім, коли суть справи з'ясувалася, я звернувся до жінки так, як ви мене вчили: «Донечко, я приїхав до вас за п'ятсот верст, від вашого чоловіка. Він хворий. Чи приймете ви його, якщо приїде, чи дасте йому притулок?» Після цього ваша дружинонька — дуже запальна особа, виявляється, побігла до телефону викликати міліцію.

— Змія!

— Даруйте, мій благодійнику! — злякався Могильник Суфі.

— Не про тебе мовиться! Розповідай швидше! — заскреготів зубами Аббасов.

— Слава богу, умовив я її сяк-так. «Не слухайте нашіптувань шайтана, — сказав я. — Це він затьмарює ваш розум». Тоді вона почала лити сльози, — жінка, самі розумієте, — рвати на собі волосся, бити в груди. Я, мовляв, нещасна, безталанна… Молодість свою занапастила, зв'язавшись із старим, а що я могла вдіяти, була молода, у шістнадцять років прийшла офіціанткою у його їдальню — він і заморочив мені голову…

— Дурка!

— Даруйте…

— Що далі?

— Далі, мій благодійнику, перестала плакати і звеліла мені негайно щезнути. Бо, пригрозила, і вас передам до міліції.

— Грошей ти в неї не попросив?

— Попросив, мій благодійнику, аякже! Але невдячна дружинонька ваша заявила, що всі ваші брудні гроші здала в міліцію.

— Брехня!

Адил-хитрун не на жарт розгнівався, заметався по склепу, штурхаючи ногою і перекидаючи все, що попадалося на його шляху: домовини, термос; видно, садонув по животу й Могильника Суфі.

— Я, це я, благодійнику мій! — заголосив той, забиваючись у куток.

Адил Аббасов лютував у темряві ще хвилин десять, потім сів на краєчок домовини, відсапнув. Ще недавно, коли погасили свічку, я не бачив нічого. Тепер чи то очі звикли до пітьми, чи небажання схопити стусана, як Могильник, зробило мене зіркішим, але я вже бачив усе, що відбувалося в гробниці.

Адил-негідник деякий час мовчки дивився в куток, потім вилив у кухоль рештки чаю із розбитого термоса й жадібно випив.

— Дай цигарку.

— Я вживаю насвай[25], мій благодійнику.

— Насип. — Аббасов простягнув Могильнику долоню, потім поклав насвай під язик і прошепелявив:

— Не ображайся, Могильнику, я погарячкував.

— Чого мені ображатися, благодійнику мій, через якийсь один стусан, — хихикнув Суфі. — Стусани ваші я перенесу залюбки. Адже завдяки вам я живий, а то давно вже розстріляли б чи згнив у тюрмі.

— Один у мене вілний длуг залишився, і той могильник, — осміхнувся Адил-баттал.

— До самої смерті я ваш вірний пес. — Суфі теж поклав під язик пучку насваю. — Бог дашть, і на тому світі путу вашим лабом.

Потім вони разом виплюнули насвай, почовгали ногами, утерли рукавом рот і заговорили далі. Могильник розповів, що він побував також дома в юрисконсульта, якого ми з Аббасовим відвідали одного разу і який з великою сором'язливістю узяв від Адила-лиса золотий перстень зі смарагдовим вічком і три мішки борошна. Шакір просив о другій годині ночі бути на кладовищі, в склепі шейха Адила, тільки неодмінно цього разу принести обіцяне, оскільки він побоюється надалі зустрічатися з «дорогим другом».

— Я… я не зможу передати йому сьогодні золото, — пробурмотів баттал, нібито розмірковуючи вголос. — Він, звичайно, визволив мене із лабет міліції, та, якщо зараз віддам йому золото, він зробить усе й запродасть мене. Я цього Шакіра добре знаю. Він завжди був поганим другом і надалі таким лишиться.

Потім Аббасов попросив Могильника приготувати шурпу, і той заквапився до виходу.

— Якщо не знайду чогось міцнішого, то вина брати чи як? — ніби прочитавши думки свого «благодійника», поцікавився він, відкидаючи запону на дверях.

— Ні, тільки коньяк, а якщо не знайдеш, тоді бери горілку, — напучував його Аббасов.

Живі трупи в склепі шейха

У гробниці, що відгонила могилою, зосталися ми вдвох з Аббасовим. Посидівши трохи, він намацав рукою одну домовину, ліг у неї й замислено втупився в стелю.

Ну, а мені що робити? Зв'язати йому руки, ноги і приволокти в міліцію? Чи трохи потерпіти? Краще, звичайно, почекати, виявити решту спільників, а тоді всіх гуртом пригнати у відділення. У місті, як ми сподіваємося, точиться останній бій із злочинним світом, і непогано буде, якщо героєм цього бою знову стану і я. Цей негідник недарма, звичайно, втік з-під варти. У нього напевне ще немало приховано добра.

Увійшов Могильник з паруючою каструлею в руках. З кишені стирчала пляшка з горілкою.

— Бай-бай-бай, — мовив він, ставлячи каструлю на дно перевернутої домовини, — за півлітра горілки довелося заплатити, як за добре лоша!

— Треба було попитати у найближчих сторожів, — зауважив похмуро Адил-хитрун, відкорковуючи пляшку.

— Де там! Ці дружинники так настрахали сторожів, які латалися на горілці, що годі й балакати, — зітхнув Могильник. — До котрого не підійду, каже, ех, браток, минули ті золоті часи. Майже все місто об'їздив на таксі.

— Це полковникові штуки, його! — вигукнув Аббасов, скреготнувши зубами. — Сам не п'є й іншим не дає. Бог дасть, я його поховаю в оцій домовині!

— Хай збудуться ваші добрі слова, мій благодійнику! Горілку розлили в склянку і в кришку від розбитого термоса, випили.

— Аллах нашле свою кару на наших ворогів, і настане час, коли справи наші знову підуть угору і заживемо ми, як раніше, — мріяв Аббасов.

— Хай збудуться ваші слова!.. Я ось про що хочу запитати вас, мій благодійнику: коли ви знову будете на коні, допоможіть мені посісти місце імама в цій мечеті.

— Іншалла! — відповів Адил-баттал. — Я тобі ще чимало доброго зроблю, Могильнику. — Він кілька раз ковтнув просто з каструлі. — Тільки ти, брате, мусиш мені допомогти ще «в одному.

Могильник притис руку до серця.

— Ладен життя віддати заради вас.

— Що мені твоє життя! Треба прибрати полковника. Тоді ми знову будемо господарями в місті.

— Хай пошле аллах, щоб збулися ваші бажання! — провів Могильник руками по обличчю.

— Але ти мені повинен допомогти.

— Благодійнику мій, я присягнувся, що ніколи в житті не візьму до рук ножа!

— Не бійся, я сам його уб'ю. А тобі треба вивчити розташування Атаджанового будинку: скільки в ньому кімнат, куди виходять двері, чи є підвал, у який час удома нікого не буває. Ось що мені від тебе треба. Нападу на нього вночі, коли він спить. Якщо не зроблю з нього решета, і на тому світі не матиму спокою! Але це потім. Зараз треба виправити паспорт. А після цього… Ех, швидше б!..

— О творець! — Могильник проворно впав на коліна, простяг руки для молитви. — Поможи моєму благодійникові в усіх його починаннях, аблоху акбар!

— Амінь! — благочестиво провів руками по обличчю Аббасов. Потім витяг з кишені годинник на золотому ланцюжку. — Скоро друга. Час вирушати.

Хоч вірте, хоч ні, але я боюся ходити по кладовищу навіть удень, дарма що не вірю в існування різних там бісів, відьом та привидів. Не люблю ходити — і все. А тут треба чимчикувати, хочеш того чи ні.