Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 46)

Глупа ніч. Усі добрі люди солодко сплять у своїх постелях. Стоїть моторошна тиша, від чого кладовище видається ще моторошнішим. Лише інколи десь за кам'яними плитами пугукає пугач. Дерева, освітлені місяцем, кидають на-землю химерні фантастичні малюнки, з яких напружений зір витворює то фігуру семиголового дракона, то інше якесь казкове чудовисько. А оно… і справжні: сидять дванадцятеро мерців під велетенським деревом, про щось раду радять. Усі загорнені в савани, декотрі безперервно хитають головою, інші плещуть у долоні, високо піднявши руки. А один, довгий-предовгий, вийшов у коло і почав танцювати…

Жах, мов окропом, плеснув на мене. Серце зірвалось і покотилося кудись униз. Я заплющився і кицькою стрибнув на спину Адила-баттала.

— Товба! — зупинився той, здивований. — Послухай, Суфі, чогось я став удвічі важчий, чого б це, га?

— Думки на вас тиснуть, мій благодійнику, думки тиснуть! — філософськи мовив Могильник. — Зі мною теж частенько таке буває.

Ми зупинились під тим самим деревом, під яким танцювали мерці. Розплющивши очі, нічого страшного я не побачив. Просто мене, виявляється, налякали тіні від гілля, що колихалось на вітрі. А звуки оплесків створювали кілька сухих гілляк, що бились одна об одну.

Стоїмо, озираємося. Тиша. Тисячі, десятки тисяч похованих на цьому кладовищі теж покояться на своїх місцях тихо й смирно. Неспокійні тільки живі, а ці сплять вічним сном. Усі турботи їхні лишилися позаду, все забуто: недобудована хата, невідданий борг, забуто навіть маленького сина, який вважає, що батько поїхав у тривале відрядження, і вибігає до хвіртки, зачувши найменший стукіт…

Повний місяць заливає все довкола м'яким, як шовк, білим, як молоко, світлом. Сова час від часу глухо й печально кричить. І знову мертва тиша. Не спимо тільки ми троє. У кожного своя мета, свої турботи…

Десь у дальньому кінці кладовища блимнуло й погасло світло. Адил-хитрун хутко запалив сірник і тричі підняв над головою.

— Могильнику, ти на всяк випадок будь на чатах, — прошепотів він.

— Не турбуйтесь, благодійнику.

Ми вдвох з Аббасовим попростували до склепу шейха Адила. Ідучи попереду, баттал витяг пістолет, пересмикнувши затвор, поклав знову до кишені. «Коли, цікаво, він устиг знову придбати зброю? — здивувався я. — Адже втік він ось недавно?!»

Зупинились біля склепу, невеликої куполоподібної споруди. З-за стіни нечутно вийшов Шакір-«юрист». Адил-хитрун ступив крок у низенькі двері склепу, за ним — законник і я.

Аббасов засвітив свічку — склеп осяявся миготливим нервовим світлом. У кутку було видно височенький горбочок, прикритий зотлілим шматком тканини. «Це, мабуть, і є кості бідолахи шейха Адила, а ганчірка — колишній саван», — подумав я. Тут, певно, відбувалися такі побачення й раніше: на підлозі валялися недокурки від цигарок «Біломорканал», порожні пляшки з-під горілки. Шакір був смертельно блідий і помітно дрижав — здається, налякався не менше, ніж я.

— Ах, Адилджане, який я радий, що знову пощастило побачитися нам живими-здоровими, — промовив він нарешті. Хотів усміхнутися привітно, але замість усмішки вийшов якийсь неживий оскал.

— За це я повинен подякувати вам, — теж оскирнувся Адил-негідник. І так вони обидва, ошкірені, наче вовки, деякий час дивилися один на одного.

— Ах, Адилджане! — вигукнув знову законник.

— Ах, Шакірджане! — в тон йому відповів Аббасов.

Із їхньої подальшої розмови я дізнався, що Адил-баттал ще кілька років тому в колі своїх поплічників сказав таке: «Якщо я колись ненароком попаду до в'язниці і хтось із вас допоможе мені втекти або визволить іншим шляхом, — той одержить цілий кілограм старовинного бухарського золота». І от, коли така мить настала, Шакір-законник, неабияк ризикуючи, допоміг своєму шефові втекти. І тепер, ясна річ, ждав винагороди.

— Я певен, Адилджане, що ви ще пам'ятаєте свою обіцянку.

— Пам'ятаю, — сказав прикахикнувши Адил-хитрун.

— Виходить, мої старання не були марними.

— Так, я переконаний, що будуть винагороджені і ваші майбутні зусилля.

Шакір удав, що не почув.

— Тоді я хотів би одержати золотце і бігти додому. Година, бачся, вже нерання…

— Я не зможу віддати вам золото зараз…

І хитрун заходився довго пояснювати своєму «дорогому другові», що його скарби зберігались у трьох місцях. Одне, як уже відомо, «накрила» міліція. Два інші сховки далеко звідси, у могилах його пращурів. З'їздити туди він не зміг: по-перше, геть знесилений, а по-друге, за ним постійно полюють. Досі сяк-так перебивався на жменьку золота, яку. залишив колись Могильникові Суфі. Якщо аллах допоможе, на цьому тижні він обов'язково розкопає хоч один із своїх сховків. Але щоб поїхати по скарб, конче потрібен паспорт на чуже ім'я.

— Паспорта я не зможу дістати, — несподівано твердо сказав законник.

— Без паспорта не буде золота, — відрізав Адил-хитрун. Однак, помітивши, що настрій у Шакіра зіпсувався, хутко витяг з кишені п'ять золотих монет, поклав перед спільником.

— За одну таку монету можна купити будь-який паспорт. — Потім додав, м'яко так і солодко: —Ви ж знаєте, Шакірджане, що я ніколи не обманював друзів.

Законник недовго вагався: взяв золоті монети, попробував на зуб, мовляв, чи не фальшиві, — переконавшись, що ні, сховав їх до кишені. Відразу пожвавішав, бліде обличчя розчервонілося, і вони повернулися до розмови про паспорт. Перебрали кілька варіантів і нарешті дійшли висновку, що найкраще зробити паспорт на ім'я імама цієї мечеті, який помер десь так років десять-п'ятнадцять тому. По-перше, обличчям він був дуже схожий на Адила-негідника. По-друге, не мав ні дітей, ні жінок, ні родичів. Його, звичайно, всі забули, і тут не загрожують ніякі несподіванки. Одне слово, п'ять золотих монет зробили бесіду приємною, дуже щирою і дружньою. Шакір-консультант став м'який, добродушний і дотепний. Поради — корисні й нікчемні — так і сипалися з його вуст.

— Я гадаю, вам зараз набагато безпечніше перебувати тут, аніж в іншому місті. В Америці фальшивомонетники працювали в підвалі комітету по боротьбі з фальшивомонетниками.

Адил-хитрющий засміявся.

— Правильно, Шакірджане, брате мій, — сказав він. — Мухобойка небезпечна для мухи, доки вона літає, але якщо вона сяде на мухобойку, та для неї вже не страшна. Ну, а я скоро перейду жити постійно в підвал полковника Атаджанова.

Вони беззвучно засміялися, трясучи животами, витираючи сльози, що виступили з очей. Наостанку домовилися зустрітись наступного четверга тут-таки, о другій годині ночі.

Могильник, як тінь, вислизнув із-за дерев.

— Усе гаразд, мій благодійнику?

— Бог дасть, усе влагодиться, — одказав Адил-баттал, притягнув до себе Могильника і щось зашепотів йому на вухо. Суфі теж відповів йому пошепки, тож я не зміг почути їхньої розмови. Потім Могильник передав «благодійникові» вузлик з їжею, причинив двері склепу й забив їх цвяхами, наче живцем поховав свого божка.

Майстерність слідчого

Коли я прокинувся, була одинадцята година. Далася взнаки вчорашня безсонна ніч. Салімджан-ака, звичайно, давно вже на службі. У дворі голосно кудкудакала курка. Саме вона й розбудила мене. Я виглянув у вікно: сусідський хлопчик, той, на якого не настачиш штанців, заповзято ганявся за куркою.

— Бахраме, ти що ото робиш? — поцікавився я.

Хлопчик не відповів і, оскільки вже полонив курку, схопивши її за крила, пішов до мене.

— Хашиме-ака, перевірте пальцем ось тут, чи нема яйця?

— Навіщо тобі яйця?

— Дома вже є одне. Якщо буде двоє, продам і куплю гуми на рогатку.

Я пообіцяв Бахрамові принести гуми з умовою, якщо він відпустить курку. Снідати самому не хотілося, тому я купи за рогом чотири пиріжки з потрухом, що їх студенти немилозвучно прозвали «вухо-горло-ніс» і, дорогою знищуючи їх, дістався до відділення. Я поспішав доповісти полковникові про все, що дізнався вчора, одержати вказівки, як діяти далі?

Ліляхон, закинувши ногу на ногу, гортала журнал мод.

— Салімджан-ака у себе? — запитав я, привітавшись з нею.

— Поїхав до Ташкента. Разом з парторгом, — відповіла в на кудись у простір.

— До Ташкента? Чого?

— Там без вашого дозволу затіяли нараду.

— Шкода, мені треба було порадитися з полковником.

— Він залишив замість себе мене. — Ліляхон нарешті підвела голову, взялася руками в боки, підробляючись під Салімджана-ака, спитала: — Так, товаришу Кузиєв, слухаю вас?

— Сьогодні відбудеться відкриття будинку шлюбів, — одказав я, негайно пристаючи до гри. — Від нас мусять з'явитися двоє, пройти шлюбний обряд.

— Отже, доведеться йти нам удвох?

— Ні, умовами заборонено, щоб і молодий, і молода обоє були з міліції.

— Чому заборонено?

— Якщо в них народиться хлопчик, то буде завзятий свистун.

— А якщо дівчинка?

— Якщо дівчинка… то, крім журналу мод, нічого не буде читати.

Ліляхон дзвінко засміялась, ляснула по коліну.

— Ах, Хашим-ака, вам би працювати конферансьє…

Так, жарти жартами, але що робити з Адилом-негідником? А може, поговорити з Халіковим? Ні, не треба. Згарячу він негайно ж кинеться його хапати. Якщо вже пощастило, сітку треба закидати ширше. Адже в ній досі тільки Адил-хитруняка та Шакір-«законник»… А хіба мало ще ховається по різних щілинах їхніх спільників?! Вони не повинні цього разу уникнути правосуддя. Отже, виходить, що втеча Адила-хитруна для нас — на руку ковінька. Вона допоможе нам очистити місто від решти погані. Як каже Салімджан-ака, терпіння в нашій роботі — це половина перемоги.