Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 47)
Дійшовши цього висновку, я зі спокійною совістю узявся до повсякденних справ, яких, до речі, набралося чимало. Крім того, бесіди з Мамаразиком-ака, його міркування примусили мене геть забути про Адила Аббасова.
Правий був полковник, коли казав, що в нашому ділі важливіше мати не швидкі ноги, а розумну голову. І Мамаразик-мка працював за цим принципом. Про кращого помічника мені годі було й мріяти. За якихось п'ятнадцять-двадцять днів пін дав лад усім справам. З двадцятьма чотирма своїми помічниками перевірив усі підприємства і магазини, ресторани і кафе, які викликали підозру. Так, Мамаразик-ака виявився асом обехеес. Важко уявити, що така неоціненна людина пролежувала б удома ліжко, одержуючи свою пенсію. А тепер завдяки Салімджанові-ака він знову у вирі життя, знову корисний член суспільства.
Проти завгоспа техучилища було порушено кримінальну справу, і розслідування її я вів сам. Сьогодні вперше викликав його на допит. Мирсалімов виявився слизьким, як змилок. Розмова не принесла бажаного наслідку, і я відпустив його, порадивши добренько подумати.
За хвилину до кабінету зайшов, поскрипуючи протезами, Мамаразик-ака.
— Хашимджане, ви не образитесь, якщо я зроблю вам зауваження?
— Ні, що ви! Завжди радий вас вислухати.
— Здається мені, ви ще не досить підготовлені для допитів; а це діло не менш важливе і складне, ніж вистежування та затримання злочинця.
— Чому вам так здається?
— Я чув, як ви розмовляли з Мирсалімовим.
Я мовчав, не маючи сили одразу визнати його правоту.
— Так, ви не підготовлені, — вів далі пенсіонер. — Сьогодні не ви допитували Мирсалімова, а він допитував вас, довідався, що вам відомо, а що не відомо…
Мамаразик-ака сів на диван, далі попросив, якщо мені н важко, принести із сусідньої кімнати піалу холодного чаю, випив його, утер долонею рота.
— Так от, Хашимджане, слухайте першу заповідь мистецтва ведення слідства…
І Мамаразик-ака почав говорити. З його слів, слідчий нагадує полководця, який поведе війська на штурм ворожих пози цій. Полководець, як відомо, щоб одержати перемогу, повинен знати, бодай приблизно, кількість ворогів, їхнє озброєння, стан бойового духу, тактику; де розташовані головні сили а також умови поля битви, об'єкти, за які ворог триматиметься до кінця, хай то буде річка, висота чи маленький хутір. Отак і слідчий. Перш ніж почати допит запідозрених та свідків, він мусить досконало знати об'єкт, де стався злочин, систему відносин між людьми, їхні характери, звички, які недогляди чи недоліки на виробництві або в установі сприяли виникненню правопорушення. Аж тоді можна починати слідство, і лише тоді слідчий буде господарем становища, а злочинець затиснутий у кут.
Потім мій помічник розповів кілька випадків з власної практики і закінчив свою цікаву лекцію словами:
— Тому, Хашимджане, вам краще припинити допит Мирсалімова, аж поки досконало не вивчите обстановку в техучилищі, систему і способи крадіжки, самих злочинців, а також їхнє оточення і свідків… Вам неважко буде принести ще піалку чаю, бо в мене в горлі пересохло.
— Ви маєте рацію, — признався я, виконавши прохання свого помічника. — Я зрозумів, що не готовий ще вести слідство. Але ж я університетів не кінчав…
— Ще молодий, устигнете. Добре те, що одразу визнаєте свої недоліки. — Присьорбуючи чай, Мамаразик-ака вів далі, не поспішаючи: — На світі зустрічаються люди двох типів, яких треба остерігатися. Одні вважають себе всезнайками, а всіх інших — дурнями; вони ні в кого нічого не хочуть учитися. До другої, близької їм категорії, належать ті, що самі нічого не знають, але вдень і вночі повчають інших. Хашимджане, ви мені годитесь в онуки, тому, прошу, не ображайтеся, якщо іноді мене прорве, як-от сьогодні. А до якої категорії людей належу я — вирішуйте самі, — мій помічник лукаво усміхнувся.
— Ну що ви, навпаки, я вам дуже вдячний, — я підхопився з місця. — Якщо ви не проти, проведу вас додому.
— Хашимджане, не забувайте, що я схожий на стриноженого коня: доки ми доб'ємося додому — ого-го скільки часу пройде…
— Та я не поспішаю. Все одно мені немає куди себе подіти.
Я взяв Мамаразика-ака під руку, і ми помаленьку рушили в дорогу. Багато про що переговорили. Про природу злочину і про психологію злочинця. Мамаразик-ака розповів ще, як він кілька років тому їздив у Росію знайомитися з роботою міліції одного міста. Незважаючи на те, що населення в ньому разів у десять більше, фактів злочинності і порушень громадського порядку виявилося в кілька разів менше, ніж у нашому місті. Причина цього, на думку Мамаразика-ака, — давне переконання людей, що злочинець ні за яких обставин не втече від кари, що кожний хуліган і бешкетник одержить відповідну нагороду за свої «геройства». Крім того, порушники навіть більше боялися людського осуду і зневаги, ніж покарання.
— А у нашому місті поки що, — говорив далі Мамаразик-ака, — і злочинець, і хуліган намагаються уникнути кари, сховавшись за спиною інших осіб, впливових і авторитетних, і це їм частенько вдається. Та й людей ми недостатньо виховуємо в дусі розуміння радянської законності. Торік, наприклад, був такий випадок. Шкільний учитель викрив махінації директора. А обмежені люди стали соромити не злочинця, а того, хто його викрив.
«Ей, недотепа, — казали йому, — ну, вкрав чоловік, але ж не з твоєї кишені, а у держави! Держава наша багата — не збідніє. А чоловік він сімейний, має дітей, хто їх годуватиме, якщо його посадять?» І перестали з бідним учителем вітатися, кликати на весілля, похорони… Так, нам ще працювати і працювати, щоб люди наші знали, кого зневажати, піддавати остракізму, а кого підтримувати.
— Це мрія Салімджана-ака…
— Так, Хашимджане, але у нас теж ідеться до того. Повірте, Хашимджане, якщо й далі так піде, то через рік-два… ну гаразд, чого мріяти, поживемо — побачимо; а точніше сказати, попрацюємо — побачимо.
Кохання оселяється в чистих серцях
Ну, годі, сказав я сам собі, чому це я ллю сльози, переживаю, не сплю, не їм, коли треба діяти і діяти! Адже навіть у газеті чорним по білому написано: «Щоб досягти своєї мети, людина має до кінця використовувати свої можливості». А хіба в мене немає таких можливостей? Вони у мене є!.. Правду ж я кажу, шапочко моя? Таж тільки-но я надіну тебе, як стану невидимий і зможу завітати до Фаріди хоч на роботу, хоч додому! І не стримаюсь: якщо плаче — витру сльози; якщо сміється, співає і фарбує усьмою очі — далеко заховаю піалу з усьмою, хай пошукає, хай посердиться!
І одразу ж, як на крилах, помчав додому до Фаріди. Обійдеться Адил-нахаба поки що без мого супроводження. Та й взагалі остогид мені цей нещасний Жовтий Див!.. А ще набридло мені гарцювати рачки з кімнати в кімнату, посадивши на спину щонайменше двох малюків сусіда нашого Нігмата-ака, та ще іржати по-конячому. Мало того, що впріти примусять, а ще зсадиш з плечей — реви починаються, не накаталися, бачся.
— Куди це ви проти ночі зібралися? — поцікавилася Фатіма-апа, матінка моїх вершників.
— У лавку сходжу по сідло.
— Вай, навіщо знадобилося вам сідло?
— Щоб вашим джигітам було зручніше їздити на мені, — осміхнувся я.
Наблизившись до Фарідиного дому, я розчинився у повітрі, обережненько ввійшов у хвіртку. При цьому я воздав аллахові приблизно таку «молитву»: «О всемогутній! Хоч ти й високо сидиш і роботи у тебе по горло, і в пеклі, і в раю, але подаруй мені часину, настав свій телескоп сюди, пошли мені більше хоробрості, адже я маю стати в цьому домі улюбленим зятем і чоловіком. Побажай мені успіху!»
Ов-ва, не скажу, що в мого свекра великий двір: три деревця персиків, два кущі винограду. Негусто. Ба, а це що? Хобі Салімджана-ака — квіти, а в мого тестя, як бачу, — птахи.
Скільки тут кліток, скільки пташок: солов'ї, перепели, гірські куріпки, папуги. Е, та не перелічиш, майже всі птахи, які є у світі, крім хіба що ворона й дятла, сидять собі в клітках, співають, свищуть, верещать, стукають… Тут, мабуть, дуже весело жити. А може, пернаті друзі почули, що заявився майбутній зять? Якщо так, то співайте, мої любі, я не заперечую.
Ба, а що у нас там ото у дворі, трохи далі? Невеличка веранда… І на ній сидить, підклавши під себе стареньку курпачу, мій тесть майбутній. Перед ним стара-престара облізла рахівниця, ліворуч височенький стосик документів. На носі блищать окуляри в залізній оправі. Треба, сам собі думаю, познайомитися спершу з господарем. Але він так заглибився в роботу, що соромно перебивати. Ось чай і фруктовий цукор. Тож буде робота і мені…
Тесть нарешті відклав рахівницю, підняв окуляри на лоба й радісно вигукнув:
— Мамо, мамочко, де ти?
Мати. Я осьо, таточку!
Батько. Іди-но сюди, мамочко, мерщій!
Мати (
Батько (
Мати. Задля суюнчі я серце ладна віддати!
Батько (
Мати (
Батько. Ні більш ні менш, як три карбованці.
Мати (
Батько (