Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 49)
— Чом не впізнала, люба?! Та це ж той самий Касим, що напився на весіллі своєї доньки і забажав поборотися з зятем…
— Молодці, що таку кару придумали! Скільки можна терпіти цих п'янюг!
— А як ви думали? Держава, що знищила Гітлера, та не впорається з якимись алкоголіками?!
— Це все дружинники. Ось кому треба дякувати.
Інколи в розмовах згадувалося про якийсь «Майданчик відщепенців», що відкрився в парку імені Мукімі.
— Дехканбаю, ти бачив ту виставку, що начебто відкрили в парку? — спитав у сусіда дід, від чапана якого пахло хандаляками[27].
— Де там, Махкамбаю, — відповів сусід, від якого пахло м'ятою. — П'ятнадцять днів як оце лежу з пудом висівок на попереку. Сьогодні насилу вибрався на світ божий…
— Невістка моя дуже хвалила цю виставку, — сказав Махкамбай.
— А онучка моя каже, що написи робила до цих, як їх… експонатів, — гордо, мовив Дехканбай.
Порадившись, діди вирішили піти на виставку: а що Дехкан-бобо хвилювався, коли б знову не заболів поперек, Махкам-бобо пообіцяв бути йому опорою. По цьому вони рушили, згорблені, стукаючи костурами.
Я знав, що відкрилася ця виставка, але за цілий місяць так і не спромігся відвідати її. Тому, не довго думаючи, пішов за дідами.
Ось і парк. Виставка зайняла в ньому майже півгектара; укритий шифером дах, скляні стіни. Люду стояло на виставку — сила-силенна, черга кінчалася десь аж за ворітьми парку. Я подумав, що в цирку, в театрах і кінотеатрах міста, де саме в ці дні крутили фільм про шпигунів, тепер було пустісінько. Здавалося, все місто зібралося в парку.
Я зі своїми дідами простояв дві години, і ось ми входимо в павільйон. Над його фасадом аршинними літерами світиться напис: «Моя міліція мене береже».
Зали оформили, скажу я вам, на славу. Добряче потрудилися хлопці, молодці. А Умаров, голова райвиконкому, видно, покинув усі свої справи, захопився тільки цією виставкою, зібрав сюди всіх майстрів, художників-оформлювачів. І вони вже постарались! Якби я міг так писати, як Сурат-ака, залюбки зліпив би вірша про всі ці дива. Біля самого виходу, ліворуч, на стіні висять портрети працівників міліції, під ними підписи. Праворуч — також фотографії, але це вже, виявляється, «Аксакали міліції».
Дехкан-бобо зупинився перед портретом русявого майора, що широко усміхався.
— Махкамбаю, подивись лишень, чи це, бува, не Іван наш Козлов?
— Таки він, — чомусь гордовито відповів той.
— Пам'ятаєш, як він любив дині?
— Ще б пак! Ти його хлібом не годуй — диню подай!
— Ти й досі посилаєш йому свої дині?
— Послав торік посилку. Дині були спілі, по дорозі зогнили, витекли. Тож зосталося саме насіння. От Іван і написав мені: «Махкаме, дякую за насіння, що ти прислав. Але, ох! сам знаєш, на четвертому поверсі не дуже-то розженешся на дині».
— Широкої душі був урус, дай бог йому довго жити.
— Не любив він шахраїв, терпіти не міг…
Кинувши старих біля портрета Козлова, я перейшов до відділення «Народна міліція». Ступивши крок за поріг, я зупинився, розгублений. На мене з усіх боків дивилися десятки знайомих облич — дружинники, громадські заввідділами, добровільні пожежники, словом, добрі люди, і серед них — портрет мого улюбленого помічника і чудової людини Мамаразика-ака. Правда, на фото він вийшов похмурий і злий: певно, в ту мить на щось сердився.
Віддавши належне мистецтву оформлювачів, я заквапився зі своїми старенькими, впевнений, що побачу щось цікаве. Вони завернули до залу, який називався по-народному: «Украдений шмат горло дере». Тут було виставлено предметні докази, різні речі та інші коштовності, конфісковані в будинках та сховках поплічників із зграї Адила Аббасова. Все це я, звичайно, бачив, але вкупі вони просто жахали!
— Бай-бай-бай! — вражено зупинився Дехкан-бобо, оглядаючи «експонати», що стояли і лежали під склом. — Невже всі ці багатства належали Адилові?
— То ось, бач, написано, що йому.
— Бай-бай-бай! Тільки глянь, скільки тут золота! Можна подумати, цар Микола заповів йому свою казну!
— Це не миколаївська казна, а наш з тобою піт.
— А тепер він знову гуляє на волі. Кажуть, утік.
— Бай-бай-бай! От негідник, га? Його неодмінно спіймають. Якби не поперек — сам пішов би шукати мерзотника. Стривай, стривай, Махкамбаю, це ж він — наш товстунець Абдурахман!
— Він-таки, завскладом був.
— Бай-бай-бай! Є-таки бог на світі, є: караюча рука міліції дістала їх. Минулої зими вирішили невістці пальто купити. Ну, я і попросив Абдурахмана дістати. І що, ти думаєш, він зробив? За пальто, яке коштує сімдесят, він здер усі сто карбованців. Спасибі міліції, добре діло зробила!
Послухав собі, бачу, ще довго мої бобо хапатимуться за коміри, хитатимуть головами і казатимуть своє: «Бай-бай-бай». Вирішив, доки не пізно, обійти інші зали й відділи. Біля виходу на низенькому столику побачив книгу відгуків. Підсів до столу й погортав книгу: шістнадцять тисяч чоловік написали шістнадцять тисяч відгуків. Майже половина з них піднімала до неба товариша Кузиєва, який знешкодив групу Аббасова, інші пропонували зарядити цією зграєю найбільшу в країні гармату і вистрілити в небо. Я, як ви самі розумієте, не без задоволення прочитав похвалу на свою адресу. І сам не помітив, що йду до залу «Хулігани», по-військовому карбуючи крок. Напевно, захмелівши від похвал, я не всі експонати запам'ятав — лише деякі, присвячені найвидатнішим подвигам хуліганів шкільного віку. Найдужче запало в пам'ять, приміром, фото хлопчика, який з рогатки розбив ущент сімнадцять вікон, і тринадцятилітнього торгаша, що покрав у Сусіда огірки й продав на базарі. Мене здивувало лише одне: чому поряд з їхніми портретами висіли також фотографії батьків, написи із зазначенням місця їхньої роботи й проживання. Чи це по-людськи? Ох, бідні батьки… Мовчки знизав плечима й пішов у зал під назвою «Майдан відщепенців».
Не думайте, прошу вас, ніби Хашимджан знову дурить, що в наші дні такого не буває. Клянусь, досі я й сам так думав. Ну хто повірить, що директор школи збирає в себе вдома мулл та імамів (до того ще ж самозваних, тобто звичайних дурисвітів) і читає з ними коран, справляє всякі релігійні ритуали? Ніхто, ви кажете? А ось його фото. І адреса школи, де він працював.
Або інше. У аптекаря захворіла дружина. І щоб вона скоріше видужала, він зарізав вгодовану вівцю біля могили святого Курбана-ата й чекав добрих наслідків до тих пір, поки благовірна переставилась.
Ще фото. М'ясник побив сусіда. За віщо? Та просто ні за що. Ворожка сказала, що сусід лихий на очі, може «зурочити» його сімейну ідилію. М'ясник узяв держак від кетменя, відлупцював сусіда, пустивши напівживого. Добре, хоч своєї м'ясницької сокири не прихопив.
Я блукав по виставці до шостої години. Повірите, стомився, як пес. Ноги гули, ніби телеграфні стовпи, та й у голові вже не все вкладалось. Ось і зараз, хоч убийте, не можу розповісти, що бачив у залі «Народний осуд», а що у відділі «Гей, товаришу, викрий злочинця!» Під кінець голова у мене замакітрилась, і я кинувся до виходу, розштовхуючи людський потік. Біля дверей навіть гаркнув на стареньку: «Сиділа б удома, няньчила онуків!»
Утомитись я, звичайно, утомився, але одночасно відчував невимовну гордість і задоволення. Так, не пішли намарне зусилля Салімджана-ака, дали свої плоди його безсонні ночі, і це — найвища нагорода для нього…
Дуже хотілося пити, через те, не довго думаючи, я звернув до пивної, що була за триста кроків од виставки, на березі Анхору.
Під тентом сиділо чоловік з десять, переважно хлопці мого віку або трішки старші. Вони пили пиво з високих гранчастих кухлів, їли з маленьких кульочків солоний мигдаль. Я взяв два кухлі пива й сів біля них. Дослухавшись до розмови, зрозумів, що йдеться про чудове починання райвідділення міліції, про надзвичайний детективний талант молодшого лейтенанта Кузиєва, про справедливість полковника Атаджанова, Послухав я їх, послухав та й вирішив трохи розіграти.
— А мені здається, — встряю я в розмову, — що цей Кузиєв не такий уже й талановитий, як ви вважаєте.
— І неправильно здається, — похмуро буркнув високий худий хлопець.
— До того ж, — вів далі я, — він хвастунець і розтелепа…
— Що-що? — піднялися з місця зразу всі п'ятеро.
— До того ж він п'є пиво бочками, ось як я. Майже алкоголік…
Не встиг я вимовити ці слова, як біля мене опинився той найдовший худий хлопець.
— Забери свої слова назад. Інакше лихо тобі буде, — суворо проказав він.
— Не візьму, — відповів я. — А цей полковник ваш — фантазер, дідок, що вже вижив з розуму… Такий собі писака і крутій.
— Ти чого це, негіднику, ображаєш товаришів Кузиєва й Атаджанова? — Хлопці накинулись на мене, вхопили за комір. — Проси пробачення, інакше…
Довгий хлопець уже не хотів, щоб я просив пробачення. Він скомандував:
— Тягни його в Анхор! Нехай потоне бочка пива — не жалко.
П'ятеро молодиків схопили мене за ноги, п'ятеро за руки, потягли до річки. Я відчайдушно відбивався, запевняючи, що хотів їх розіграти:
— Хлопці, відпустіть. Я ж і є той самий Кузиєв!
Не треба було цього казати! Ці славні хлопці розсердилися ще дужче.
— Ти глянь, цей п'яничка корчить із себе товариша Кузиєва! Та це ж справжній шахрай!
І в ту ж мить я плюхнувсь у воду, похлинувся раз-удруге, схопився за гілля верби, видираючись на берег.