Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 44)

— Чому ви приїхали у формі? — перше, що запитала вона.

— Я… просто… я не встиг… переодягтися, — не розгубився я.

— Не підходьте до мене, — прошепотіла дівчина, мало не плачучи. — Нас помітять…

— Помітять… Хто помітить?

— Помітять — усе пропало!..

За кінотеатром густо росли дерева. Пішли туди, тримаючись одне від одного якомога далі.

— Ви не приходили до нас? — продовжувала Фаріда свій допит на ходу.

— Як не приходив?! Звичайно ж, приходив. Такий майданчик утоптав за чинарами перед вашою хвірткою, що вертоліт може сідати. Подумував навіть з розкладачкою прийти…

— Ах, то це були ви… ви!

— Ну звичайно, я!

Неборака я закоханий! Знову зіпсував усе діло. Фарідин батько, виявляється, запримітив мене ще в перший мій візит надвечір, а мати — зранку, так що старі перелякалися не на жарт. Ось яка відбулася між ними розмова.

Батько. Жінко, щось, видно, сталося: цей міліціонер стежить за нашим домом.

Мати. Я помітила його ще вранці.

Батько. На нас, мабуть, зведено якийсь наклеп, от він і старається, шукає докази.

Мати. Переконана, що це витівка Хакіма-пекаря…

Батько. Достеменно. У самого рильце в пушку…

Мати. Пам'ятаєте, торік за будинком Хакіма-завмага теж отак стежила міліція, а тоді однієї чудової днини наскочили з обшуком і вивезли добра на трьох машинах. (Ридання).

Батько. Ну, ну, не плач. Краденого у нас немає. Все нажите чесною працею. Але сидіти, ждати, коли вони налетять, теж не варто.

Одне слово, того ж дня вони віднесли до сусідів усі більш-менш цінні речі, залишили вдома самі зубні щітки та мильницю. Зараз батько бігає по місту, намагаючись переписати свою машину на чуже ім'я. Все це не на жарт розвеселило мене.

— Нехай мій майбутній тесть переписує машину на мов ім'я, адже так чи так мені на ній їздити! — засміявся я.

Але Фаріда не підтримала мого оптимізму.

— Не дай боже, батько дізнається… — заплакала вона, потім кинулась геть, побігла й крикнула мені, навіть не обернувшись: — Забудьте моє ім'я і щоб ноги вашої не було у нас у махаллі!

З препоганим настроєм повернувся я у відділення. Сів за стіл, обхопив голову руками і поринув у тяжкі думи про примхливість долі. Пригадався бідолаха Закір, який зазнав стількох мук і страждань заради свого кохання.

— Годі зітхати, адже вона лишилася жива, — пролунав раптом спокійний голос Сурата-ака. Заглиблений у свої думки, я не помітив, як він увійшов до кімнати.

— Що? Хто лишилася жива? — здригнувся я. — Про кого ви кажете?

— Та про Шарифу.

— Про яку Шарифу?

— Ви хіба нічого не чули?

— Ні.

— Шарифу, яку ви тоді врятували від смерті, сьогодні важко поранено ножем!

— Що ви кажете?! — підхопився я з місця.

— За нею, певно, давно полювали. Ударили ззаду напроти серця, гострим колючим предметом. Коли б чи не фінкою…

Сурат-ака ще про щось говорив, але я нічого не чув.

Розмова у гробниці

Чимало неприємностей принесла нашому відділенню втеча Адила-баттала. Міське управління міліції висловило недовір'я Халікову, взяло слідство у справі групи Аббасова у свої руки. Якщо додати до всього цього замах на вбивство Шарифи, то, відверто кажучи, далі їхати було нікуди.

Шарифа Усманова з нашою допомогою влаштувалася працювати на панчішну фабрику, одержала кімнату в гуртожитку й старалась налагодити чесне життя. І ось тепер ця подія. Одні казали, що до цього замаху доклав рук Аббасов, інші стверджували, що це могли зробити і її колишні поплічники. У всякому разі Шарифа лежала в лікарні непритомна і допомогти слідству поки що не могла. Незважаючи на це, убивць розшукувало все місто: міліція, дружинники, навіть ПІарифині товариші по гуртожитку, але поки що марно.

Мені було шкода її. Перед очима так і стояла картина: перелякана вкрай, розпатлана жінка пригортає до грудей немовля, плаче і повторює, наче заклинає: «Буду жити, як усі люди! Буду жити, як усі люди!»

— Ох, шапочко моя, знову мені потрібна твоя допомога, — промовив я, згадавши свою давню подругу.

— Я завжди до твоїх послуг, Хашимджане, — відповіла вона.

— Я мушу знайти нарешті Адила-негідника.

— Що ж, надівай мене — і за роботу!

— Слухаюсь, моя пораднице! — Я розгладив складки на шапочці, що утворилися від довгого лежання, поцілував її китичку, надів.

— Ну, веди мене, дорога.

— Поганяй до мечеті.

— Ти що, помолитися хочеш?

— Побачимося з Адилом-батталом.

Спершу я завітав у скляний павільйон з вивіскою «Манти», підсів просто до печі, обпікаючись, з'їв десяток пахучих манти; потім перейшов у чайхану на протилежному боці вулички, випив цілий чайник зеленого чаю. Вечоріло. Я встав і вирушив у мечеть Ходжа Ахрару Валі. Саме кінчилася вечірня молитва і десятків зо два старих людей розходилися по домівках, допомагаючи один одному переходити через дорогу. Вони обговорювали достоїнства і вади молодого мулли, який прибув з Бухари прочитати проповідь.

— Ми на місці, — оголосив я шапочці, кивнувши у бік темного громаддя мечеті.

— Терпіння, мій друже, терпіння.

Пішов останній богомолець, по-всякому лаючи людину, яка помилково взула його нові калоші. Здоровецький похмурий дядько похилого вже віку — кривий на одну ногу, без одного вуха, зодягнений у білий яхтак, — замкнув зсередини важку браму. Потім завмер на деякий час, прислухаючись, переконався, що всі розійшлися, і, кульгаючи, але беззвучно, пішов до гробниці. Я дещо знав про нього. Його звуть Могильником Суфі.

Він з'явився тут ще задовго до мого народження. Спершу працював могильником, потім, так би мовити, одержав підвищення: став суфі[24]. Тепер він виконував обидва свої обов'язки разом.

Могильник відчинив двері гробниці, прошепотів: «Бісмилляху рахману рахім» і обережно шаснув усередину. Засвітив свічку, запнув двері гробниці. Війнуло затхлим духом могили. В центрі приміщення стояла новенька домовина, трохи далі, коло стіни — дві домовини одна поверх одної, причому верхня була перекинута догори дном і затуляла спідню. Могильник зняв верхню домовину. З нижньої почала повільно підніматися голова… мертвяка. Я здригнувся. Трохи позадкував, але все ж дивився на домовину: з неї вилазив, охкаючи та ахкаючи, не мрець… а мій дорогий «бідолашний» Адил-баттал!

Так, так, саме він, широколобий, схожий на жабу, що приготувалася стрибнути, Жовтий Див!

Серце забилося дужче, долоні вкрилися потом від хвилювання.

— А, Могильник, прийшов? — спитав Аббасов, широко позіхнувши.

— Як вам відпочивалося, мій благодійнику? — Могильник подав Аббасову пакунок, що тримав у руці.

— Погаси свічку!

— Я запнув двері, бог дасть…

— Погаси, тобі сказано!

Ви тільки подивіться на цього «покійничка»! Спить у домовині, ховається від міліції, а наказує, мов той шах. Голос владний, погляд гострий, пронизуючий. Поводиться з Могильником, як зі своїм рабом.

Свічка погасла, в гробниці стало темно… мов у гробниці. Добре, що зі мною моя вірна подруга — чарівна шапочка, а то не знаю, як би я себе почував.

— У пакунку самса… — пробелькотів могильник.

— Бовдур, не міг знайти нічого іншого. Самса, самса, щодня самса! — гримнув Адил-баттал. Тоді почав їсти, плямкаючи, шморгаючи носом; інколи відсьорбував чай просто з термоса. Адил-нахаба за кожним ковтком, мабуть, то заплющував, то розплющував очі, в темному кутку, де він сидів, зблискували два зловісні вогники.

— Розповідай! — наказав він нарешті.

— Про що розказувати, мій благодійнику?