Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 43)

— Яке діло?

— Та оце — широке залучення громадськості до роботи міліції.

— Не сам придумав, а Салімджан-ака.

— Ні, синку, це час придумав.

— Дехто сумнівається, мовляв, нічого не вийде.

— Вони з часом зрозуміють, що помиляються.

Війна хапугам!

Атаджанов і Мамаразик-ака довго сиділи на дивані, пили чай і згадували: про те, хто із спільних знайомих помер, хто ще живий; що Романовський, з яким вони двадцять років тому навчалися в одному семінарі, зараз працює в Тамбові, а Пальмін, який чудово володів узбецькою мовою, пішов з міліції і служить тепер в обласній прокуратурі. Нарешті Салімджан-ака перейшов до діла.

— Разику, ти повинен допомогти Хашимові: навчиш його працювати, досвід свій передаси, а коли треба буде, зачиняй кабінет зсередини і шмагай його нижче поперека. Від сьогоднішнього дня ти — позаштатний керівник відділу бехеес. Зараз поїдеш до райвиконкому на затвердження. Тебе жде товариш Умаров…

Мамаразик-ака недовго пробув у кабінеті голови: за кілька хвилин вийшов назад, чим, сказати по правді, трохи збентежив мене. А що як не затвердили його? Ото буде, якщо зостануся без такого досвідченого помічника! Адже Умаров міг вирядити пенсіонера, мовляв, набридли мені ці громадські аматори гірше гіркої редьки!!

— Не затвердили?

Мамаразик-ака усміхнувся.

— Затвердив, обняв і побажав успіху. — Проскрипів протезами до машини, протиснувся в кабіну, додав не без гордості:

— Умаров мене добре знає і пам'ятає.

Повернувшись у райвідділення, він пройшов за стіл, який йому виділили, міцно всівся на стільці, ніби перевіряючи, довго він зможе його витримати чи ні, потім несподівано заговорив таким сухим офіційним тоном, що я здивовано подивився на нього.

— Товаришу Кузиєв, у мене до вас є три прохання.

— Я слухаю вас, товаришу Мамараімов, — в тон йому відповів я.

— Перше моє прохання полягає в тому, товаришу Кузиєв, що я сам хотів би підібрати добровольців, які ввійдуть у мій відділ.

— Це можна. Тільки я повинен затвердити ваш список.

— Звичайно. Без цього неможливо, товаришу Кузиєв.

— Так, а в чім полягає ваше друге прохання, товаришу Мамараімов?

— Друге моє прохання полягає в тому, товаришу Кузиєв, що я хотів би ознайомитися з усіма скаргами, які надійшли у відділ протягом п'яти років. Мені б хотілося детально вивчити їх.

— От і чудово! — вигукнув я, не маючи сили терпіти далі цю офіційну мову.

— Третє моє прохання, товаришу Кузиєв: мені хотілося б одержати список усіх Підприємств району.

— Товаришу Мамараімов, буде виконано й це ваше прохання.

— Ну от і чудово! — офіційності Мамаразика-ака як і не було. — Пробачте за мій бюрократичний тон: я просто хотів перевірити, чи спрацюємося ми з вами.

— Ну звичайно, спрацюємося!..

Контрольно-ревізійне управління проводило недавно ревізію в техучилищі, виявило велику недостачу. Тільки-но я простяг руку до телефону, щоб запросити акти ревізії, як двері відчинилися і до кімнати зайшла своєю пружною ходою Ліляхон.

— Товаришу Кузиєв, вам лист! — Вона кинула конверт на стіл, сіла на диван, поклала ногу на ногу. Так, поведінка цієї дівчини дуже змінилася від того дня, як до мене приходила Фаріда. Вона ніби шпигує за кожним моїм кроком, за потребою і без потреби вривається до кабінету, при цьому поводить себе досить дивно… Як-от зараз, приміром. Недбало зіперлася ліктем на валик дивана, махає біля обличчя якимись паперами, вузенька спідничка досягла небезпечної висоти…

На конверті було виведено невпевненим почерком «Передати особисто полковнику Атаджанову або молодшому лейтенантові Кузиєву!» Розпечатавши листа, я заглибився був у читання, але Ліля нараз перебила мене:

— Про що вона пише?

— «Вона» пише, що в магазин привезли перламутрову губну помаду.

— Все жартуєте, — кокетливо усміхнулася Ліляхон. — А ще які новини?

— З травня місяця має бути підвищення цін на олівці «Живопис», якими жінки підмальовують очі.

— Справді? — зробила круглі очі Ліля. Цього разу вона, вдається, клюнула. Спитала зацікавлено: — Ще що?

— Ще… ще пишуть, що недобре псувати своє гарне обличчя різними там білилами, фарбами, олівцями…

Ліля розгнівалася, схопилася з місця.

— Ніколи не бачила такої легковажної людини! — грюкнула дверима й пішла.

Це, виявляється, я легковажний, а не вона! Що так, то так: жити не можу без жартів. Не люблю надто серйозних людей. Але лист, який я тримав у руці, якраз був дуже серйозний, і я перечитав його кілька разів.

«Шановний Салімджане-ака, дорогий друже Хашимджане! Тисячу разів дякую вам за те, що повірили мені й прислали свою анкету. Ви питаєте, чи я задоволений роботою міліції? Відповідаю вам від свого імені, від імені літнього батька, улюбленої матінки і дружини Мубарак: вдячні міліції довіку. Дорогий Салімджане-ака, ви вирвали мене із лабет страшного дракона — Адила Аббасова і наставили на добрий розум. Ви вибачили мою провину, по-батьківськи потурбувалися про мене. Матінка моя, жінка віруюча, щоденно закінчує свою молитву проханням до Всевишнього: «Всемогутній творець наш, пошли заступникові мого сина Салімджанові, синові Атаджана, доброго здоров'я, продовж його дні, убережи від напастей і підступності злих людей!» Батько мій проста, неграмотна людина. Коли я вплутався у ці брудні діла, він забув, що таке сон і їжа. Коли я розповів йому про нашу з вами зустріч, благав мене: «Сину мій, тобі зустрівся святий покровитель бідних і безпомічних, тих, що заблудились і засліпли, тримайся за нього міцніше!»

Одне слово, вся наша сім'я безмежно вдячна Вам.

Ви питаєте мене, як я можу сприяти міліції. Я вже їй сприяю, як умію. Якщо хочете, можу регулярно повідомляти про всі події — хороші й погані — у нашій їдальні. Але порівнюючи з тими точками громадського харчування, які в тій чи іншій мірі потрапили під вплив Адила Аббасова, тут, можна стверджувати, майже немає крадіжки. Трапляється, звичайно, що дехто крадькома від директора бере собі м'ясо там, масло. Але директор наш зібрав недавно весь колектив і заявив, що по всьому місту оголошено тепер нещадну боротьбу з хуліганами і крадіями. І якщо він помітить, що хтось із нас зазіхнув на дурничку, повириває всім зуби. І він це може зробити — твердого слова людина.

Дорогий Салімджане-ака, шановний Хашимджане! Я людина товариська, вечорами частенько навідуюся в чайхану погомоніти про те-се з друзями. Як ви знаєте, чайхана — одна з найбільш масових культурних точок, тут завжди буває сила народу. І тут у нас точиться така балачка: усі відвідувачі чайхани повинні вам допомагати. Тут уже не зустрінеш любителів напиватися. А оті приватні перепічники, шашличники, продавці насіннячка та дефіцитних сигарет, словом, усякі дрібні спекулянтики поховалися по норах. Так за все це люди і вдячні вам. Коротко кажучи, я хотів би всілякими способами допомагати вам, а ви вже виклопочіть для мене червону книжечку.

Шлю вам палкий привіт, кухар робітничої їдальні Ураз».

Перечитавши листа, я вирішив поділитися з полковником радістю з приводу виправлення нашого давнього знайомого, узяв листа і пішов до Салімджана-ака. У кабінеті його не було. Я залишив конверт на столі і вийшов у коридор. Було вже за шосту вечора, і я вирішив послухати ради нашого брандмейстера Самада-ака, із якої можна було зробити висновок, що зайва заклопотаність справами не на користь ні роботі, ні людині, — швиденько зібравсь і подався зустрічати Фаріду. Може, сьогодні пощастить, перехоплю її по дорозі і ми нарешті освідчимося.

Оце так пошанували закоханого!

Жага зустріти Фаріду (заявитися в лікарню я все ж не насмілювався) і цього разу привела мене до її дому. Я сховався за товсті стовбури чинар, що росли перед хвірткою. Фаріду знову не зустрів, зате побачив батька дівчини. Видно, і він давно запримітив мене, тому, виходячи з хвіртки, став методично перевіряти, чи е я на своєму посту, чи немає… Довелося на всяк випадок накивати п'ятами.

Я вже втратив надію побачити Фаріду, аж тут вона сама подзвонила мені на роботу. Можете собі уявити, як я зрадів.

— Фарідо, це ви? — закричав я щосили.

— Так, я.

— Отже, ви мене не забули?

— Хашиме-ака, я хотіла спитати у вас…

— Питайте. Питайте, скільки хочете, Фарідо!

— Тільки не по телефону.

— Тоді я приїду до вас.

— Зустрінемося біля кінотеатру «Марс».

— Зараз прилечу.

— Прилітайте, тільки не у формі.

— Чому?

— Прийдете, поясню.

— Гаразд.

Я поклав трубку й замислився. Це добре, що Фаріда забажала побачитися зі мною і поговорити. Але чому вона вимагає приїхати у цивільному? Чи та це Фаріда, яка захоплено казала, що форма мені дуже личить? Ні, тут щось не без чогось… З Фарідою я не так-то й часто говорив по телефону, щоб одразу впізнати її голос. А що як знову пастка? Адже коли влаштували втечу Аббасову, то й тоді були телефонні дзвінки. Так, можливо, тут є якась таємниця. У всякому разі, діло нечисте… Іти не у формі — це однаково, що йти без зброї. Чи годиться ставати безславною жертвою, коли у всьому місті точиться справжній бій між правдою і кривдою, чесністю і шахрайством? Ні, не вийде! Хашимджан не роззява якийсь там, водити себе за ніс нікому не дозволить, адже не даремно призначили його районним головою обехеес! На побачення я, звичайно, поїду, тільки в формі і при зброї!

Я викликав чергову машину й помчав до кінотеатру «Марс». Фаріда стояла в черзі коло квиткових кас. Вона була бліда, схвильована чимось, а може, й налякана: часто озиралася, нервово відкривала й закривала сумочку.