Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 42)

— Все це робиться у повній згоді з партійними органами, — спокійно відповів полковник замість того, щоб грюкнути кулаком по столу й сказати міцне слівце. Він тільки додав: — До чого ж ти в'їдливий став, Халіков, просто дивно…

Майор, напевно, вирішив, що Атаджанов спасував перед ним. Він випив склянку води і почав промовляти далі, рубаючи повітря долонею.

— Народ — це означає маса різних людей; як можна їм довіряти?! Вороги, звичайно, постараються скористатися з нагоди очорнити нас з допомогою нашої ж анкети. А інші нікчеми докладуть зусиль, аби влізти в наші ряди під виглядом помічників і розвалити роботу. Міліція це свята святих, не кожен має право входити до неї.

Халіков хотів налити собі води, але графин був порожній. Тоді майор махнув рукою, зійшов з трибуни і попрямував до свого місця, махаючи графином, який прихопив з собою ненароком.

— Треба покінчити з безконечними нарадами, різними там анкетами і переходити до практичних справ! — вигукнув він, ідучи.

На трибуну піднявся начальник пожежної команди Самад-ака Кадиров. Не знаючи, з чого почати, він вийняв з кишені величезний носовик, витер товсту шию, червоне добродушне обличчя. Потім похитав головою, широко усміхнувся.

— Друзі, — почав він нарешті, — от ви мене знаєте: вигляд у мене, наче вчора приїхав з курорту. Я здоровий, помірно гладкий, як каже герой одного мультфільму, веселий, бадьорий. А чому? Тому, що я і мої хлопці майже нічого не робимо. (Сміх у залі). Правильно, правильно, поки ми примчимо на пожежу, народ, дивись, уже погасив її. Бо що не махалля, що не будинок — скрізь ми організували добровільні пожежні дружини. От що таке — народ. А хто з народом, той завжди бадьорий, веселий і здоровий. Та-ак, товариші, велика це сила — народ, він може і підпалити, і погасити. Не можна не направляти, не користуватись цією силою, товариші, це просто грішно… Ось тоді, товаришу Халіков, може б, і ти трохи поправився б, на людину став схожий. Ти подивись на себе: жовто-блідий, начебто квітка, що виросла в горщику. Менше в'їдливості, ущипливості, розгладь зморшки на лобі, постарайся бути ближче до людей! Ось тоді і плову будеш уминати цілі тарелі, і для шахів час знайдеться. (Оплески…) Товариші, ось моя пропозиція: цю анкету якнайшвидше розповсюдити серед населення. І ще одне я хочу сказати. Це вже моя скарга, так би мовити. Нещодавно ми проводили змагання серед добровільних пожежних дружин району. Товаришко Хашимова, де ті призи, що ви обіцяли переможцям? Чи накажете мені роздарувати замість них наші пожежні машини?!

Не помилюсь, якщо скажу, що на цих зборах усі оплески дісталися Самаду-ака. Сходячи з трибуни, він розкланявся, наче артист естради, потім гукнув Халікову:

— Послухай, друже, розгладь зморшки і усміхнися хоч трохи, адже тут ніхто не вкрав у тебе сніп конюшини!

Нарада тривала до третьої години дня. Доповідачі один за одним піднімалися на трибуну, і кожен другий заперечував першого, одне слово, бій був — аж пір'я летіло. Коли висушили сім графинів води, порішили ставити питання на голосування. За розповсюдження анкети проголосувало дев'ятнадцять душ, проти — сім. Халіков зробився синьо-зеленим, як помідор після перших приморозків.

Одинадцять тисяч помічників

Таким чином, робота закипіла. На тридцять тисяч анкет ми одержали чотирнадцять тисяч відповідей, і листи продовжують надходити по триста-чотириста штук щоденно. Читати їх, розкладати за змістом у різні ящики доручили шести учителям, що висловили бажання допомагати нам. Спеціально виготовили тринадцять ящиків з написами: «Пропозиції», «Критика», «Подяки», «Скарги» і т. ін.

Надійшли листи від продавців і працівників громадського харчування з подяками міліції. Якийсь директор складу будівельних матеріалів надіслав любовного вірша, присвяченого начальникові міліції і заввідділом бехеес; щоправда, в кінці він зробив приписку, в якій просив скоротити число перевірок і ревізій. Всі продавці двадцять четвертого м'ясного магазину поклялися записатися в дружинники. У кінці листа вони пропонували запровадити в торгівлі м'ясом новину: не ділити яловичину й баранину на сорти, а продавати все підряд. Видно, вони цю «рацпропозицію» давно впровадили і хотіли, щоб ми видали патент на цей «винахід». Ще вони просили провести серед покупців роз'яснювальну роботу, переконати, що м'ясо цього року вдалося дуже костисте й жилаве. Вихователька дитячого садка пропонувала упекти в тюрму кожного чоловіка, що випиває. Один громадянин присягався ніколи не порушувати громадського порядку, якщо ми зуміємо трошечки вкоротити язика його дружині.

Серед таких безглуздих кореспонденцій траплялось і чимало ділових, дуже навіть серйозних. Наприклад, робітники вагоноремонтного депо писали: «Ми зовсім незадоволені методами боротьби з п'янством і алкоголізмом. Що за користь від того, що ви привозите п'яницю, який валяється у багні, мов свиня, у витверезник, одмиваєте під душем і вкладаєте в чисту постіль, наче дорогого гостя?! Та ми й самі винні — в себе на роботі не боремося з ними як слід. Таких людей треба саджати на ішака задом наперед, обвісити порожніми пляшками і, пригнавши на найвелелюднішу міську площу, ганьбити всенародно…» Працівниці шовкоткацької артілі запропонували вибирати дружинників на загальних зборах підприємств, у махаллінських радах на певний час і регулярно заслуховувати їхні звіти.

Потік таких хороших листів не зменшувався, а збільшувався. Даремно я, здається, непокоївся, що Салімджан-ака старіє, подається потроху. Силам і енергії його могла б позаздрити кожна молода людина. Траплялося, він працював по п'ятнадцять-шістнадцять годин на добу. Цілими днями знайомився з поштою, розподіляв кореспонденцію по відділах, питався думки співробітників, а Ліляхон примусив вести в окремій книзі реєстрацію найцінніших пропозицій. Днів десять узагалі не приходив додому, спав на дивані в своєму кабінеті, вечеряв і снідав з черговими, розглянув безліч справ. Наприклад, при шести відділах управління було створено двадцять чотири громадських відділи: кандидатури їхніх керівників затвердив райвиконком. Почали працювати групи активістів по боротьбі з порушниками порядку в громадських місцях, автоінспекції, групи по виявленню малолітніх правопорушників і вихованню підлітків, які ламають телефони-автомати, автомати газованої води…

Ліляхон піймала мене в коридорі й сказала, що Салімджан-ака просив зайти до нього. Я поспішив до кабінету. Полковник, як і раніше, сидів над листами, окремі рядки підкреслював червоним олівцем.

— А, Хашимджан, заходь, заходь. Як твої справи? — підняв він голову.

— Погані справи, — одказав я, сідаючи на диван.

— Погані? А саме?

Я був ображений на полковника за вчорашнє. Він забракував листок обліку Мусліма-бобо, якого я вирішив призначити позаштатним заввідділом бехеес, звелів переробити його.

— Погані тому, що ви не затвердили заввідділом людину, яку я вважаю гідною цієї посади.

Салімджан-ака відкинувся на спинку крісла, подивився на мене примруженими очима.

— Старий цей, поза всяким сумнівом, чесний і гарний чоловік. Але ж не тільки в цьому річ. Позаштатний керівник обехеес перш за все повинен мати знання, бути юристом. А Муслім-бобо — людина, як ти розумієш, далека від юриспруденції… Краще ознайомся з оцим листом, аніж даремно дутися на мене.

Це була анкета, що її заповнив якийсь Мамаразик Мамараімов, бажаючи допомагати працівникам обехеес. Він повідомив, що йому п'ятдесят вісім років, учасник Великої Вітчизняної війни, втратив обидві ноги в боях під самісіньким Берліном, потім пропрацював в обласному управлінні міліції двадцять вісім років, нині перебуває на пенсії. Салімджан-ака добре знав його. Як почав розхвалювати, то не міг зупинитися. За його словами, цей товариш свого часу закінчив Московський юридичний інститут з відзнакою, може вести засідання суду п'ятьма мовами, частенько брав участь у різних нарадах і симпозіумах, дивуючи красномовством, логікою найславетніших юристів і криміналістів. Якщо я попрацюю з ним рік чи два, про кращу школу і мріяти немає чого.

— Іди візьми машину і привези цього чоловіка, — наказав полковник.

Я слухняно виструнчився, одначе спробував заперечити:

— Але жаль, що він безногий… А якщо нам доведеться виїздити кудись на завдання, накажете на руках його нести?

— У міліції важливіше мати розумну голову, аніж прудкі ноги! — розсердився Салімджан-ака. — Не розбалакуй лишень, вирушай!

Пенсіонера нашого я ледве знайшов: він жив за містом. Тільки-но я пояснив, чого приїхав, як він спитав:

— Машхурди бажаєте?

— Не відмовлюсь. А якщо у вас знайдеться ще й трохи сиру…

Я таки добряче зголоднів, доки розшукував Мамаразика-ака, — вмегелив дві порції.

— Якщо не помиляюся, ви лейтенант Кузиєв? — спитав пенсіонер, коли ми рушили.

— Так, а звідки ви знаєте? — здивувався я.

— Дуже просто. Не відмовляєтесь від їжі, — посміхнувся мій супутник. — Мені саме таким вас і змальовували.

— Правильно змалювали. Люблю попоїсти, — погодився я.

— Сказати по правді, синку, я давно хотів познайомитися з вами.

— Не може бути… — зніяковів я.

— Так, так, після того, як ви взяли групу Адила Аббасова.

— Справді?

— Ще б пак, це неабияка кмітливість. Ще й хоробрість, Хашимджане. Одначе і ваше діло не менш важливе.