Харлан Кобен – Він (страница 76)

— Фанеру було прикріплено шурупами, тому я обережно її зняв, щоби ретельніше оглянути полотно. Ось вона лежить.

Він показує на тонку фанеру, що нагадує шкільну дошку. На ній видно вицвілий герб родини Локвудів. П’єр-Еммануель знову звертає мою увагу на зворотний бік картини.

— Ось ви бачите підрамник, прикріплений до задньої частини полотна. Це теж не рідкість, але річ у тім, що спочатку потрібно зняти підкладку. Потім треба зазирнути під підрамник. Це нелегко зробити. Але саме там хтось заховав його — під прикрученою шурупами фанерою, між підрамником і полотном.

— Що заховав? — питаю я.

Він тримає це в руці.

— Оцей конверт.

Можливо, колись він був білим, але з часом набув кольору манільської сигари.

— Спочатку,— його слова тепер схожі на поспішне бурмотіння,— я був дуже схвильований. Подумав, що це може бути лист історичної важливості. А, і він не був запечатаний. Я не став би його розрізати та заглядати всередину, якби було інакше. Я просто відклав би його.

— То що всередині?

Мистецтвознавець підводить мене до столу і показує:

— Вони.

На столі лежать коричневі, але прозорі зображення.

— Це негативи плівки,— продовжує П’єр-Еммануель.— Я не знаю, наскільки вони старі, але зараз більшість людей користується цифровими фотоапаратами. Ці шурупи не викручували багато років.

Форма негативів здається дивною для мого непрофесійного ока. Зазвичай зображення на плівці прямокутні, а ці — ідеально квадратні.

Я дивлюся на П’єра-Еммануеля. Його губи тремтять.

— Припускаю, що ви їх роздивилися.

Він пошепки нажахано відповідає:

— Тільки три, більше не витримав.

Він простягає мені латексні рукавички. Я швидко їх натягую та вмикаю лампу. Обережно беру один із негативів подушечками великого та вказівного пальців. Підношу його до світла. П’єр-Еммануель робить крок назад, але я знаю, що він спостерігає за моїм обличчям. Я приховую емоції, але відчуваю, наче тілом проходить електричний струм. М’яко кладу один негатив, переходжу до другого. Потім беру третій. Далі четвертий. Я досі тримаюся, але всередині мене вирує вулкан. Я не втрачаю контролю. Принаймні поки що.

Але в мені наростає лють. Я маю знайти, куди її спрямувати.

Роздивляюся десять негативів і кажу П’єру-Еммануелю:

— Мені шкода, що вам довелося це побачити.

— Ви знаєте, хто ці дівчата?

Так, знаю. Ба більше, я знаю, де ці знімки було зроблено.

У Хижі жаху.

 

Розділ 32

Я приїжджаю до студентського містечка Гаверфордського коледжу, коли вже сутеніє.

Я дістався з аеропорту сам, бо не хочу, щоби хтось був поруч. Я їхав швидко й люто. Коли Ян Корнвелл бачить мене біля своїх дверей цієї пізньої години, то не знає, як реагувати. Якась частина його досі боїться мене й того, наскільки важлива моя сім’я для цієї установи, але загалом, як я зрозумів, він не хоче мати нічого спільного зі мною або жахливим минулим, яке я продовжую притягувати до його порогу.

— Уже пізно,— говорить Корнвелл, коли я ступаю на його ґанок, і стає перед дверима, щоб я не мав змоги зайти.— Я вже розказав вам усе, що знаю.

Я киваю. Потім без попередження сильно б’ю його в живіт. Він згинається навпіл, наче має шарніри. Я заштовхую його всередину та зачиняю за собою двері. Удар перебив Корнвеллу дихання. Його очі широко розплющені від страху, він роззявляє рота, шукаючи повітря. Я знаю, що мав би картатися за це, але, як уже пояснював раніше, насилля мені до вподоби. Було б нерозумно брехати і вдавати, що це не так.

Корнвелл падає на підлогу. Перебите дихання означає, що через удар у сонячне сплетіння стався тимчасовий спазм діафрагми. Це не надовго. Я беру стілець і сідаю навпроти професора. Чекаю, поки він знову зможе дихати.

Зціпивши зуби, Корнвелл каже:

— Забирайтеся геть.

— Глянь на це.

П’єр-Еммануель допоміг мені зробити світлини зі старих негативів. Я кидаю їх Корнвеллу. Він дивиться й піднімає на мене очі, повні жаху.

— Їх було сховано в рамі Вермера,— кажу я.

— Я не розумію.

— Ці дівчата — жертви з Хижі жаху.

У нього знову розширюються очі — суміш страху й цілковитої розгубленості.

Він не розуміє. Поки що.

— Який це взагалі має стосунок до...

— У мене немає на це часу, Яне, тому я просто запитаю ще раз. Що насправді сталося в ніч пограбування?

Він кладе руку на живіт і сідає. Це місце болітиме й завтра. Я бачу, що він намагається знайти якийсь спосіб викрутитися, і я майже не сумніваюся, що Корнвелл знає більше, ніж говорить. Я кажу «майже не сумніваюся» замість «не сумніваюся», бо мене, як і будь-кого іншого, можна ввести в оману. Найдурніші ті, хто думають, що не можуть помилитися. Ті, які максимально впевнені в собі. Які не знають, що вони чогось не знають.

Але зараз моя гіпотеза така — професор Ян Корнвелл тягне час, щоби щось вигадати. Я показав йому дві жахливі світлини п’ятнадцятирічної жертви, назвімо її Джейн Доу¹⁶, на обох вона гола, лежить на животі, обмотана колючим дротом. Звісно, я вибрав саме ці, щоби шокувати його та змусити швидше розказати правду. Але тепер я сумніваюся, чи не зайшов занадто далеко — можливо, світлини спричинять параліч, а не відкритість. Можливо, Корнвелл обмірковує, чи звинуватять його в скоєнні цих невимовних жахів, якщо він зізнається, що причетний до викрадення картин? Чи звинуватять його як співучасника. Досі мовчання працювало на нього. Воно врешті-решт змусило ФБР лишити його в спокої. Мовчання вберегло його від в’язниці.

Коліщатка в його голові крутяться. Я даю йому ще секунду, можливо, дві, і він піднімає на мене благальні очі.

— Я хотів би вам допомогти,— передбачувано починає Корнвелл,— але я кажу правду. Я нічого не знаю.

Багато бойових мистецтв зосереджені на тому, що ми називаємо «больові точки»,— тобто тому, щоби натиснути або вдарити по чутливих нервових скупченнях із метою завдати болю. Я не радив би користуватися цим у справжній бійці — бо там обидві людини в постійному русі. Тобто рухомість мішеней робить нереальними удари з високою точністю, на яку покладаються ці техніки. Вплив на больову точку, якщо здійснити його правильно, може завдати нестерпного болю, хоча ви ніколи не знаєте больового порогу ваших опонентів. Вони часто можуть реагувати з несподівано потужною силою.

Що я маю на увазі?

На больові точки найкраще впливати в пасивних ситуаціях. Умовно кажучи, це техніки підтримання болю. Якщо ви хочете безпечно, але ефективно вивести з бару п’яного відвідувача або вивільнитися з чиєїсь міцної хватки, такі техніки стануть у пригоді. Якщо ви шукаєте більш яскравий і безпосередній приклад, це ситуація, коли ви хочете спричинити достатньо страждань, щоби спонукати когось до співпраці,— у такому разі больові точки можуть бути страшенно ефективними.

Не буду вдаватися в технічні подробиці, але однією рукою я хапаю Яна Корнвелла за волосся, щоб утримати його на місці. Великим пальцем іншої тисну глибоко в шию, точніше, у верхній відділ плечового сплетіння над ключицею, відомий як точка Ерба. Його тіло здригається в конвульсіях, наче його б’ють електрошокером, який, думаю я, слід було взяти із собою. Він намагається видати здавлений крик. Я різко прибираю великий палець, даючи Корнвеллу секунду полегшення, але на цьому не зупиняюся. Швидко переходжу до іншої точки — внутрішньої сторони біцепса, сильно стискаю, затуляючи йому рота. Потім повертаюся до точки Ерба, ще сильніше натискаючи на нервовий пучок. Як Корнвелл безсило б’ється, наче щойно виловлена риба, яку кинули на причал. Я нахиляюся над ним, притискаю до землі й намацую больову точку на нижній частині щелепи. Його тіло ціпеніє. Я переходжу до скронь, тоді знову тисну на шию. Складаю разом пальці кожної руки, утворюючи два списи, і встромляю їх у заглиблення під вухами. Коли я різко смикаю череп, його голова здригається, а очі закочуються.

Звісно, я можу помилятися. Ми про це вже говорили. Можливо, Ян Корнвелл від самого початку казав правду: що нічого не знає, що його справді зв’язали два чоловіки в масках. Якщо це так, то скоро я дізнаюся про це напевно. І так, я погано почуватимуся через заподіяні йому страждання. Насилля — це наркотик, але я не садист. Можливо, це здається дуже великою натяжкою, але я здатен до емпатії, і, якщо я заподію шкоду невинній людині, почуватимуся погано. Але життя — це серія ризикованих кроків, зважування всіх «за» та «проти», тож якщо я і Ема (не кажучи вже про перших слідчих ФБР) переконані, що Ян Корнвелл не був правдивим, то плюси застосування насилля однозначно переважають.

Тому я продовжую свою атаку — методично й беземоційно, аж поки Корнвелл зламується й розповідає мені все. 

———

Що ж, це було цікаво.

От що я дізнався від професора Яна Корнвелла.

За три місяці до викрадення Вермера й Пікассо, молодий Корнвелл, науковий співробітник Гаверфордського коледжу, якому залишився рік до закінчення навчання, зустрів у піцерії чарівну Белінду Еванс. За його словами, вона була «карколомною» білявкою з довгим волоссям і поцілованою сонцем шкірою. Він страшенно закохався.

Спочатку Белінда сказала, що вона навчається на першому курсі Університету Вілланова, але після кількох зустрічей зізналася своєму новому кавалеру, що є старшокласницею середньої школи в Раднорі. Також Белінда сказала, що має дуже суворих батьків, тому доведеться тримати свої стосунки в таємниці. Ян погодився — він і сам не хотів виносити на загал свій роман зі старшокласницею, бо це могло зашкодити його академічному та кар’єрному просуванню.