Харлан Кобен – Він (страница 75)
Тепер відповідь здається надто очевидною.
Не кажучи ані слова, я обертаюся та йду стежкою назад.
Я все зрозумів. Лео Станч дав мені всі натяки. Сказав, що коли я знайду Арло Шугармена, то отримаю відповіді на всі свої запитання. І він мав рацію. Що стосується справи шістки із Джейн-стріт, то тут ще є над чим працювати, але я приїхав сюди по відповіді — і тепер я їх маю.
Келвін Сінклер гукає мене.
— Віне?
Я не зупиняюся.
— Ви збираєтеся все розповісти? — кричить він.
Але я продовжую йти.
Розділ 31
Коли я сідаю в літак, отримую три дзвінки.
Перший — від ПТ. Я поки не хочу з ним говорити — не тоді, коли я так близько до фіналу гри, і тому роблю переадресацію на голосову пошту. ПТ це, безперечно, не сподобається, бо він зрозуміє, що я його уникаю. Але я це переживу.
Другий — від Кабіра.
— Розказуй,— кидаю я в слухавку, відкриваючи браузер на ноутбуку.
Зазвичай Кабір надсилає мені всю потрібну інформацію електронною поштою, бо я, як і моя донька, візуал.
Але його репліка застає мене зненацька.
— У мене на лінії П’єр-Еммануель Кло. У нього засмучений голос.
За мить я розумію, що йдеться про арткуратора та реставрувальника, якого я наполегливо порадив ФБР, щоби перевірити й обережно попіклуватися про сімейного Вермера. Кажу Кабру, щоби з’єднав нас.
— Містере Локвуд?
— Розказуйте.
— Це П’єр-Еммануель Кло з Інституту образотворчих мистецтв Нью-Йоркського університету,— за тоном чутно, що він намагається приховати паніку.— Ви мене просили перевірити картину, яку нещодавно знайшло ФБР, стосовно її автентичності та стану. «Дівчина за піаніно» Яна Вермера.
— Так, звісно.
— Коли ви зможете приїхати до інституту, містере Локвуд?
— Це настільки терміново?
— Так.
— Із Вермером щось не так?
— Думаю, краще нам поговорити про це наживо,— у нього зривається голос.— Якомога швидше, будь ласка.
Я дивлюся на годинник. Залежно від трафіку, я зможу бути в інституті приблизно за три години.
— Ви ще там будете? — питаю я Кло.
— Інститут уже не працюватиме, але я чекатиму на вас.
Третій дзвінок — від Еми.
Після мого звичного привітання Ема запитує:
— Є новини?
Розповідаю про те, що сталося за день, нічого не приховую й не прикрашаю. Серце вискакує, та що з того? Ема сказала б: «Змирися з цим». Завершую тим, що повідомляю: їду в центр реставрації Нью-Йоркського інституту мистецтв Центральним парком від «Dakota».
— О, добре, саме тому я зателефонувала.
— Розказуй.
— Я переглядаю стенограми ФБР про допити свідків у справі про крадіжку картин у Гаверфорді.
— І?
— І перші слідчі були впевнені, що це зробив хтось із працівників, передусім підозрювали нічного охоронця Яна Корнвелла. Та врешті-решт вони не знайшли доказів, тож припинили розслідування.
Я кажу їй, що вже це знаю.
Ема питає:
— А ти ж допитував Корнвелла, чи не так?
— Так. Він викладає політологію в Гаверфорді.
— Бачу. А яке він на тебе справив враження?
Не хочу нав’язувати їй своєї думки.
— А ти що думаєш про нього?
— Я вважаю, що слідчі спочатку все правильно припустили. Просто не може бути, аби все сталося так, як стверджує Корнвелл.
— Але ті слідчі не змогли довести справу до кінця.
— Це не означає його непричетності.
— Безперечно, не означає,— підтверджую я. На тлі чути вулицю.— А ти де?
— Іду в метро, і додому.
— Я попрошу когось тебе підвезти.
— Віне, я краще так поїду. Коротко кажучи, не знаю, як саме, але нам треба примусити Яна Корнвелла розказати. Він — ключова фігура. А, і повідомиш, що тобі скаже реставратор.
Ема кладе слухавку. Прокручую нашу розмову в голові, і відчуваю, що усміхаюся. Заплющую очі й намагаюся поспати протягом польоту. Не виходить — зі зрозумілих причин я кручуся й нервуюся. Дістаю телефон і заходжу в улюблений застосунок. Призначаю побачення опівночі з користувачкою Геленою. Дванадцята ночі — пізненько, ніж я зазвичай планую, але сьогодні має бути напружений день.
Інститут образотворчих мистецтв Нью-Йоркського університету розташований на П’ятій авеню в будинку Джеймса Б. Дюка у французькому стилі, одному з небагатьох уцілілих «особняків мільйонерів» нью-йоркського золоченого століття15. Джеймс Дюк — так, моя чудова альма-матер, Дюкський університет, названа на честь його батька — заробив свої статки як партнер-засновник
Зі зрозумілих причин в інституті повно охорони. Я минаю її та йду до реставраційної майстерні на другому поверсі, де в коридорі туди-сюди самотньо ходить П’єр-Еммануель Кло. Він у білому лабораторному халаті й латексних рукавичках. П’єр-Еммануель обертається до мене, і я бачу на його обличчі щось схоже на жах.
— Дякувати Богу, ви тут.
Реставраційна майстерня — це гібрид старомодного особняка й надсучасного дослідницького центру мистецтва. Довгі столи зі спеціальним освітленням, гобелени, пензлі, скальпелі, щось схоже на мікроскопи, стоматологічні інструменти й медичне приладдя.
— Вибачте за драматизм, але я думаю...
Він затинається. Вермерової дівчини за піаніно я не бачу. На найдовшому столі лежить лише один предмет, що нагадує зворотний бік картини приблизно такого ж розміру, як і Вермер. Поруч — хрестоподібна викрутка й кілька шурупів.
П’єр-Еммануель підходить до нього. Я йду за ним.
— По-перше,— каже він спокійніше,— картина автентична. Це справді «Дівчина за піаніно» Вермера, намальована, найімовірніше, 1656 року,— я чую в його голосі ледь стримуване захоплення.— Я не можу вам передати, яка це для мене честь бути поруч із нею.
Я мовчу, даючи йому можливість пережити цей момент, наче ми на релігійній службі, що для нього, гадаю, так і є. Коли ми зустрічаємося поглядами, П’єр-Еммануель прокашлюється.
— Дозвольте розповісти, чому мені так терміново потрібно було вас бачити,— він показує на зворотний бік картини.— По-перше, реверс картини було закрито фанерою. Звісно ж, не оригінальною. Це поширена практика, адже фанерні листи захищають картини від пилу й фізичного впливу.
Він піднімає очі на мене — я киваю, показуючи, що слухаю.