Харлан Кобен – Він (страница 77)
Звісно, через це в новоспечених коханців виникла проблема — простіше кажучи, де займатися сексом. У неї вдома із суворими батьками було неможливо, як і в кімнаті Яна в університетському містечку, що її він ділив із трьома іншими науковими асистентами, бо ті неодмінно пліткували би про ці стосунки.
Белінда запропонувала рішення.
Ян працював нічним охоронцем у Залі засновників. Робота була, м’яко кажучи, одноманітна. Гаверфорд був спокійним студмістечком. Більшість ночей Ян сидів за столом на самоті, читав і навчався. Белінда подумала, що він міг би провести її в Залу засновників, де вони були б лише вдвох?
Ян радісно підтримав пропозицію.
Молоді закохані бачилися так приблизно десять разів за три місяці, як порахував Корнвелл. Він дедалі більше закохувався в Белінду. Їхня домовленість була проста: Белінда йшла до зачиненого заднього входу, де висіла примітивна камера спостереження. Ян бачив це на моніторі. Вона махала йому й усміхалася. Він ішов до дверей, запускав її… про решту ви самі здогадуєтеся.
Проте однієї ночі Ян відчинив двері, побачивши Белінду на камері, але замість неї увірвався чоловік у лижній масці, вимахуючи пістолетом. Спочатку Ян подумав, що грабіжник змусив Белінду, тримаючи її під прицілом, але незабаром стало ясно, що це не так. Вони працювали разом — Белінда й цей чоловік у лижній масці. Той тримав Яна на прицілі, поки дівчина найспокійнішим тоном — такою він її ніколи не бачив — пояснювала ситуацію: що вони його зв’яжуть, а потім він скаже слідчим, що два чоловіки обдурили його, прикинувшись поліцейськими, що такий хід подій нагадуватиме викрадення картин із Музею Ґарднер у Бостоні, аби збити розслідування з пантелику. Усе це казала Белінда, чоловік у масці просто тримав Яна під прицілом пістолета.
Також дівчина сказала Корнвеллу, що якщо він колись розповість про те, що трапилося, вона стверджуватиме в поліції, що пограбування було його ідеєю. Зрештою, Ян був внутрішнім джерелом. Вона також повідомила, що йому нема чого розповісти поліції. Він не зможе ідентифікувати чоловіка в лижній масці, а що стосується самої Белінди, то нічого з того, що вона йому казала, не було правдою. Вона не відвідувала Раднорської середньої школи. Її звали не Белінда. Після цієї ночі він більше ніколи її не побачить. Навіть якщо він скаже поліції правду, зачіпки будуть мізерними; він просто себе дискредитує, нагадала вона йому. Зрештою, це ж він сам три місяці водив до Зали засновників старшокласницю. У кращому разі Яна виключать з університету за порушення й заплямують його академічну репутацію.
Аби ще більше підкреслити серйозність своїх намірів, Белінда сказала Яну: якщо він патякатиме, вони повернуться та вб’ють його. Під час цього попередження чоловік у масці схопив Яна за комір й притис дуло пістолета до його ока.
Наступного ранку, коли Корнвелла знайшли зв’язаним, він обмірковував, чи розповісти все, як було. Але агенти ФБР були такими агресивними та настільки впевненими, що він є співучасником пограбування, що він злякався — раптом станеться так, як і сказала Белінда. Припустімо, він усе розкаже, але правоохоронці не зможуть знайти Белінди й чоловіка в лижній масці. Чи задовольнить це агентів ФБР? Або їм буде потрібен зручний цап-відбувайло, людина, яка, у кращому разі, виявилася настільки нерозсудливою, що дозволила одному з двох злодіїв неодноразово потрапляти до Зали засновників?
Корнвеллу стало ясно, що краще давати хибні свідчення. Якщо він не розколеться, то ФБР на нього нічого не матиме — бо, насправді, він не винен. Яка витончена іронія: його могли притягнути за крадіжку, якби він розповів правду про те, що нічого не робив.
Я спитав:
— Чи бачив ти Белінду Еванс після того?
Корнвелл вагався, але я натис пальцями знову.
Так, сказав він, бачив. За багато років. Він не певен, що то була Белінда, але, на мою думку, він збрехав.
Він точно знав, що то вона.
———
Нічний секс із користувачкою Геленою не дуже вдалий.
Коли я вийшов від Яна Корнвелла, було надто пізно продовжувати розслідування. Не впевнений, що мені потрібно було робити щось більш термінове.
Я вже все зрозумів.
Є кілька нерозв’язаних кінців, але якщо я залишу всі ці докази на кілька годин — плюс Кабір і моя команда проведуть ніч, з’ясовуючи деякі додаткові деталі,— то маю тверде переконання, що вранці все стане зрозуміло.
Із таким висновком я пішов на побачення з користувачкою Геленою. Вона все робила охоче й з ентузіазмом, а я був розчарований і здивований тим, що не відповідаю їй тим самим. Я відволікаюся. Знаю, здається, що я дуже несерйозно ставлюся до сексу, але насправді все навпаки. Секс для мене сакральний. За моїми відчуттями, він найближчий до релігійного екстазу. Багато людей почуваються так у церкві або під час бігу, або, як у випадку Майрона, коли Спрінґстін грає на концерті «Meeting Across the River» і «Jungleland». У мене таке відбувається лише під час сексу. Секс — чудова пригода, грандіозна подорож, з якої ми повністю виходимо, щойно вислизаємо з ліжка. Для мене секс найкращий, коли в партнерів є — вибачте за бізнес-фразу, яку я абсолютно ненавиджу,— «спільне бачення». Цієї ночі все було якось надто статично, аби з’явився зв’язок. Це була просто розрядка, яка не надто відрізняється від мастурбації.
Ми лежимо в тиші, досі важко дихаючи, дивимось у стелю, і користувачка Гелена каже:
— Було добре.
Я мовчу. Обмірковую, чи варто йти на друге коло, можливо, у мене від цього поліпшиться настрій, але я вже не такий молодий, до того ж уже пізно. Обережно обмірковую, як завершити цю зустріч, аж тут дзвонить мій телефон.
Кабір. На годиннику друга ночі.
Це точно не може бути гарною новиною.
— Розказуй,— кидаю в слухавку.
— У нас велика проблема.
Розділ 33
– Ви знайшли Арло Шугармена?
Минуло дванадцять годин відтоді, як мені зателефонував Кабір. Адреналінова хвиля стихла, занепад неминучий. Я не спав, і зараз відчуваю, що вже на межі. Витривалість — це велика частина моїх тренувань, але моя генетика їй не сприяє. Також я старію, що вочевидь заважає витривалості, а досвіду переживання таких умов у реальному світі в мене майже немає. Я рідко мусив чатувати всю ніч, як це буває в армії, або бути без сну по кілька діб. Я воюю, а потім відпочиваю.
Стара жінка, яка зараз зі мною розмовляє,— це Ванесса Гоґан.
Я знову в неї вдома в Кінгс-Пойнті. Ми самі. Цю зустріч улаштувала мені Джесіка. Спочатку місіс Гоґан не дуже хотіла бачити мене вдруге. Проте, як я і сподівався, її спокусило те, що я запропонував побачитися наодинці й розповісти про те, де зараз Арло Шугармен.
— Можемо почати з вас? — питаю я місіс Гоґан.
Вона сидить у подушках на тому самому дивані. Колір її шкіри рожевіший, ніж минулого разу. Вона має менш кволий вигляд. Голова так само замотана хусткою. Будинок порожній, вона попросила свого сина Стюарта сходити по продукти.
— Не дуже розумію, про що ви.
— Я нещодавно навідувався до батька Біллі Рована. Ви знали, що він і мати Еді Паркер тепер пара?
— Не знала,— каже Ванесса, і в її голосі з’являється щось надто липке.— Рада за них.
— Так. Вільям Рован у пансіонаті для літніх людей. У нього вся кімната в християнській символіці. На стіні висять цитати з Біблії. Мене вразив контраст.
— Який контраст?
— З вашим будинком,— я розводжу обома руками.— Не бачу жодного хреста.
Вона знизує плечима.
— Це показна релігія,— відповідає Ванесса з легкою гіркотою в голосі.— Це нічого не означає.
— Як поодинокий факт точно нічого. Але я пошукав трохи більше. Ви ніколи не належали до церковних громад, наскільки я зрозумів. Жодного разу не пожертвували грошей на будь-яку релігійну установу. Насправді, до того як Фредерік загинув...
— Загинув,— перебиває місіс Гоґан, липко-солодкувата посмішка застигає на її обличчі.— Мій син не загинув. Його вбили.
Я намагаюся віддзеркалити її посмішку.
— Ми вже до цього дійшли, місіс Гоґан, чи не так?
— Ви про що?
— Мого найкращого друга було позбавлено професійної баскетбольної кар’єри, тому що людина на ім’я Берт Вессон навмисне травмувала його. Знищила його коліно. Якось я навідався до Берта, і відтоді він уже не такий, як раніше. Мені переходили дорогу чоловіки, які робили багато поганого. Я роками здійснював нічні вилазки. Хтось вижив, хтось ні, але ніхто з них уже не буде таким, як раніше. З останнього — незадовго до того як знайшли тіло Рая Штрауса, я потурбувався про те, щоб один кривдник жінок більше не мав можливості їм шкодити.
Ванесса Гоґан уважно на мене дивиться.
— У вас є телефон, містере Локвуд?
— Так.
— Дістаньте його і дайте мені.
Я роблю те, що вона просить. Ванесса дивиться на екран.
— Ви не проти, якщо я його вимкну?
Я подаю знак, аби вона сама вирішила, що робити.
Ванесса натискає кнопку збоку й утримує її. Телефон вимикається, вона кладе його на журнальний столик.
— Що ви хочете сказати, містере Локвуд?
— Знаєте, ми обидва відчули це під час першої зустрічі. Говорили про помсту.
— Я вам казала, що помста — це справа Господа.
— Але ви не мали цього на увазі. Ви мене перевіряли, промацували мою реакцію. Я це бачив по вашому обличчю. Той аб’юзер, який цькував жінок і якому я нашкодив позаминулого тижня, справді був загрозою для інших. Тепер ні. Це просто. Я нейтралізував того чоловіка, бо закон його не зупинить.