Харлан Кобен – Він (страница 78)

Вона киває.

— Ви казали, що хотіли зробити те саме з людьми, які вбили вашого дядька.

— Так.

— І вбивали бідних дівчат.

Я киваю й відказую:

— Ви це зрозуміли й поспівчували мені.

— Звісно.

— Тому що ви вчинили так само.

Я відхиляюся назад і кладу руку в кишеню.

— Де зараз Арло Шугармен? — питає місіс Гоґан.

— Я міг просто здати його копам.

— Так, могли б.

— Але ви воліли б, аби я цього не зробив.

У кімнаті зависає тиша. Ми вже на самісінькій межі.

Я питаю:

— Вам же відомо, що трапилося з Лайонелом Андервудом, чи не так?

Вона не відповідає.

— Це було занадто для Лео Станча. Він не хотів, аби хтось іще пережив те, що Лайонел Андервуд. Тому він попросив мене допомогти йому захистити Арло. Мені це здалося дивним.

— Мені так само,— говорить Ванесса.

— Ні, не те, що він не хотів нашкодити Арло — це я розумію,— я нахиляюся вперед і знижую голос.— А те, чому він спитав тільки про Арло?

— Я не розумію.

— Чому він не запитав мене про Біллі Рована чи Еді Паркер? — я сідаю рівно.— Я над цим довго думав, але відповідь була очевидна.

— І чому ж?

— Станч не питав про Біллі та Еді, бо знав, що вони вже мертві,— кажу я.

Тиша знову зависає в кімнаті, тисне й душить.

— Цікаво, що так багато моїх ранніх припущень виявилися правильними,— продовжую я.— Візьмімо хоча б шістку із Джейн-стріт. Коли Лейк Девіс здалася поліції, лишилося п’ятеро. Усі ламали голову — як інші учасники можуть стільки років переховуватися? Одна людина? Гаразд. Двоє? Малоймовірно, але можливо. Але всі п’ятеро, живі й невидимі всі ці роки? Тепер ми знаємо відповідь, чи не так? Лайонел Андервуд мертвий уже понад сорок років. Про це подбав Неро Станч. А Біллі та Еді немає серед живих ще довше. І про це подбали ви, місіс Гоґан.

Ванесса не відповідає. Вона просто сидить із нудотно-солодкою посмішкою.

— Вам вісімдесят три роки. Ви хворі. Ви хочете розповісти комусь усю правду й бачите в мені споріднену душу. У вас мій телефон — я однаково не матиму доказів. Ви боїтеся, що я здам вас ФБР?

Місіс Гоґан фіксує на мені погляд.

— Я нічого не боюся, містере Локвуд.

У цьому я не сумніваюся.

— Вони вкрали моє життя.

Її голос — болісний і різкий шепіт. Вона глибоко зітхає — дивлюся, як її грудна клітка піднімається й опускається, убираючи кисень.

— Мій єдиний син, Фредерік... Коли я вперше почула, що він загинув, то відчула, наче мене вдарили бейсбольною битою. Я впала на підлогу. Я не могла дихати. Не могла поворухнутися. Моє життя закінчилося. Отак просто. Уся любов, яку я мала до цього хлопчика, безцінного чудового хлопчика, нікуди не поділася. Вона перетворилася на лють. Просто в той момент,— Ванесса хитає головою, очі сухі.— Я не певна, що без цієї люті взагалі спроможна була вижити.

Біля неї стоїть пляшка води із соломинкою. Місіс Гоґан підносить її до губ і заплющує очі.

— Мене поглинула жага правосуддя. От ви, містере Локвуд, турбуєтеся про те, щоби зупинити поганих людей до того, як вони скоять нові злочини. Це викликає захоплення, це навіть практично — ви попереджаєте злочини. Робите так, щоби людям не доводилося переживати того жаху, що стався зі мною та Фредеріком. Але в мене була інша мотивація. Я не думала й мені загалом було байдуже, чи повторить шістка із Джейн-стріт щось подібне. У мене була ця лють — і мені треба було кудись її подіти.

— Розкажіть, що ви зробили далі,— заохочую я.

— Пошук інформації,— відповідає Ванесса.— Ви шукаєте дані про ваших ворогів, містере Локвуд?

— Саме так.

— Я дізналася, що троє з шести виросли в релігійних сім’ях: Біллі Рован, Лейк Девіс і Лайонел Андервуд. Я також зрозуміла, що вони боялися й думали, як їм очистити своє ім’я. Тому я прийшла на телебачення з тим жалюгідним релігійним закликом. І я молилася — не жартую,— щоби хтось із них мені зателефонував.

— І один це зробив.

— Біллі Рован. Ця частина — правда, яку я всім і розповіла. Він прийшов, скориставшися кухонними дверима.

— А далі що?

— Бейсбольна бита. Буквальна, не метафорична. Я заховала її біля холодильника. Біллі сидів за моїм кухонним столом. Я спитала, чи хоче він кока-коли. Він сказав: «Так, будь ласка». Такий увічливий, руки склав на колінах. Плакав. Казав, як йому шкода. Але я все спланувала. Він сидів до мене спиною. Я взяла биту й гахнула його по черепу. У нього все тіло здригнулося. Я вдарила ще раз. Він смикнувся на стільці й упав на лінолеум. Я била його знову й знову. Ця лють. Ця пекуча лють. Вона нарешті була нагодована — ви таке відчували?

Я киваю.

— Біллі лежав на підлозі. Стікав кров’ю. Очі заплющені. Я ще раз занесла биту над головою, як сокиру. Мені було так добре, містере Локвуд, розумієте? До того я гадала, що від таких дій мене знудить. Але, Боже мій, було навпаки. Я насолоджувалася. Я просто міркувала, скільки ще ударів знадобиться, щоб убити його, аж раптом з’явилася краща ідея.

— Яка саме?

Ванесса Гоґан знову посміхається:

— З’ясувати, що йому відомо.

— Резонно.

— Я зателефонувала Неро Станчу. Ми познайомилися на зустрічі для сімей жертв у Нижньому Мангеттені. Я попросила Неро, щоби він приїхав без супроводу.

Ми вдвох затягнули Біллі до підвалу, прив’язали до столу та привели до тями. Неро використовував електродриль із вузьким свердлом. Він почав із пальців ніг Біллі. Потім перейшов до щиколоток. Спочатку Біллі стверджував, що не знає, де решта — мовляв, усі розбіглися хто куди. Неро на це не купився. Знадобився певний час. Біллі любив Еді Паркер. Ви знали, що вони були заручені?

— Так, знав.

— Тож Біллі намагався триматися, але ставало тільки гірше. Розкриття правди було невідворотним. Біллі не знав про інших, але він та Еді переховувалися разом. Вони планували здатися в поліцію. І ви маєте рацію, містере Локвуд,— ці двоє не кидали коктейлів Молотова тієї ночі. Він зізнався, що вони планували це зробити, але коли автобус вилетів із дороги, то просто побігли. Біллі й Еді сподівалися, що якщо здадуться раніше, зможуть уникнути найгіршого, особливо якщо хтось із батьків буде готовий їх пробачити.

Ванесса Гоґан знову нудотно-солодко посміхається.

— Цією матір’ю, звісно ж, були ви.

— Безперечно. Щоб перестрахуватися, Біллі приїхав один розвідати ситуацію, залишивши Еді в будиночку на озері, що належав професору англійської мови з Університету штату Нью-Йорк у Бінґемтоні. Ми з Неро поїхали туди, закинувши Біллі в багажник. Знайшли Еді Паркер. Розпитали й дізналися, що вона не знає нічого — мене це розізлило ще більше. Я хотіла знайти їх усіх, але ставало очевидно, що швидко це зробити не вдасться. Тому ми покінчили з Біллі та Еді.

— А з тілами що зробили?

— Навіщо це вам?

— Просто цікаво.

Пані Гоґан зосереджено дивиться на мене, вивчає, а тоді махає рукою й каже надто веселим тоном:

— Ох, ну добре! У Неро були гарні контакти з Річчі Бі, головою банди, що жив у Лівінґстоні, і в того була піч у його величезному маєтку. Ми привезли тіла туди. Так усе й завершилося.

Я чекав приблизно такої історії, а їй було приємно це розповідати.

— Тобто двоє померли майже одразу,— кажу я.— За кілька років Лейк Девіс сама приходить до поліції. Також вона укладає угоду з Неро Станчем і розповідає про Лайонела Андервуда. Ви про це знали?

Ванесса супиться.