Харлан Кобен – Він (страница 74)
Він усміхається:
— То було два імені тому. Ральф Льюїс перетворився на Річарда Ландерса, а потім на Роско Леммона.
— Ті самі ініціали.
— Ви дуже вбачливий.
Ми вже за церквою, прямуємо до стежки в ліс. Я думаю про те, куди ми йдемо — чи є в нас кінцевий пункт призначення, або це звична для преподобного та його пса щоденна прогулянка. Питати не хочу. Сінклер розповідає те, про що я питаю, а мені це й потрібно.
— Після закінчення університету ми з Ральфом поїхали в місіонерську подорож до країни, яка тоді називалася Родезія. Це мало тривати рік, але за ним ще полювали, тому ми залишилися на континенті на дванадцять років. Я та Ральф мали різні інтереси. Я був зосереджений на релігії, проте в набагато вільнішому трактуванні, ніж нам розповідали в університеті. Ральф релігію зневажав, не був зацікавлений у навертанні людей. Він хотів діяти за класичною схемою: нагодувати й одягнути бідних, дати їм доступ до чистої води та медичної допомоги,— отець дивиться на мене.— Ви релігійний, Віне?
— Ні.
— Чи можна спитати, у що ви вірите?
Я відповідаю те саме, що й будь-якій релігійній людині — християнину, юдею, мусульманину чи індуїсту:
— Усі релігії — суперзабобонна маячна, крім, безперечно, вашої.
Він видає смішок:
— Гарний жарт.
— Преподобний?
— Ох, не називайте мене так. В єпископальній традиції це більше прикметник, описова характеристика. Це не титул.
— Де зараз Арло Шугармен? — питаю я.
Ми вже в лісі. Дерева навколо ростуть так густо, що поглянувши вгору, можна побачити сонце лише над самою стежкою.
— Я так розумію, що не існує способу переконати вас поїхати додому й усе забути, чи не так?
— Жодного.
— Я так і думав,— він покірно киває.— Тому я веду вас до нього.
— До Арло?
— Роско,— виправляє Сінклер.— Знаєте, що смішно? Я ніколи не називав його Арло. Жодного разу за майже сорок років, що ми були разом, навіть наодинці. Думаю, це через те, що я завжди боявся, ніби припущуся помилки й назву його справжнім іменем у присутності інших людей. Звісно, це завжди було нашим найбільшим страхом — що цей день настане.
Ми заходимо дедалі глибше в ліс. Стежка звужується й спускається стрімким схилом. Бульдог Реджинальд зупиняється. Сінклер зітхає та бере собаку на руки, тяжко крекчучи. Переносить Реджинальда на розташовану внизу галявину.
— Куди ми йдемо?
— Він цього не робив, знаєте? Арло — так, тепер я буду його називати справжнім іменем — відмовився в останній момент. Він хотів привернути увагу до війни, кидаючи те, що здавалося коктейлем Молотова, але насправді пляшки було наповнено лише пофарбованою в червоний колір водою — для схожості з кров’ю. Просто щось символічне. Коли Арло зрозумів, що Рай має намір дійсно закидати будівлю вибухівкою, вони посварилися.
— Проте він утік і переховувався.
— А хто йому повірив би? — заперечує Сінклер.— Уявляєте, як страшно було в перші дні?
— Цікаво,— кажу я.
— Що саме?
— Ви також збираєтеся стверджувати, що він не вбивав агента ФБР?
У Сінклера відвисла щелепа, але він не припиняє йти.
— Патрік О’Меллі,— кажу я й чекаю на відповідь.
— Ні, я не буду цього стверджувати. Арло застрелив спеціального агента О’Меллі.
Попереду галявина. Я бачу озеро.
— Ми майже дійшли.
Озеро чарівне — тихе, спокійне, майже занадто спокійне, жодної брижі. Блакитне небо ідеально відбивається у воді, як у дзеркалі. Келвін Сінклер зупиняється на мить, робить глибокий вдих, а потім каже:
— Он там.
Я бачу дерев’яну лавку, таку автентичну, що на колодах навіть лишилася кора. Вона повернута до озера, але ще важливіше те, що перед нею видно маленький надгробок. Я підходжу й читаю.
«
— Рак легень,— говорить Сінклер.— І ні, він ніколи не палив. Ми дізналися в березні того року, а менш ніж за три місяці він помер.
Я дивлюся на надгробок.
— Він тут похований?
— Ні, тут я розвіяв його прах. Громада встановила лавку й пам’ятник.
— А парафіяни знали, що ви були коханцями?
— Не те щоби ми це афішували. Ви маєте розуміти. Коли ми закохалися в сімдесятих, бути геями було зовсім не прийнято. Приховуючи його справжню ідентичність і нашу орієнтацію, ми звикли до обману. Ми прожили так усе своє життя.— Келвін Сінклер прикладає руку до підборіддя й дивиться в небо.— Але зрештою, так, я думаю, багато хто з прихожан знав. Або, можливо, ми видаємо бажане за дійсне.
Я дивлюся на озеро. Намагаюся уявити: Арло Шугармен починає своє життя як єврейський хлопчик з Брукліну й закінчує його тут, у лісі за цією церквою. Я майже бачу фільм із мелодраматичною музикою.
— А чому ви нічого не сказали? — питаю отця.
— Я про це думав. Ну, він уже помер, його ніхто не притягнув би до відповідальності.
— І?
— Але я не мертвий. Я надавав притулок утікачу. Ви мені скажіть: як на таке відреагували б у ФБР?
Він має рацію.
— Є ще одне, але я маю сумнів, що ви мені повірите.
Я обертаюся до нього.
— Спробуйте.
— Арло не хотів убивати агента О’Меллі.
— Ну так, я впевнений, що це правда.
— Але той агент вистрелив першим.
Цівка холодного поту стікає моєю спиною. Хочу попросити його розповісти більше, але й збивати не хочу. Тому чекаю.
— Спецагент О’Меллі зайшов із заднього входу. Сам, без напарника. Без підкріплення. Не дав Арло можливості здатися, просто вистрелив,— Сінклер нахиляє голову.— Ви бачили старі світлини Арло?
Я заціпеніло киваю.
— Він тоді був із величезною афрозачіскою. Куля, як розповів мені Арло, пройшла крізь волосся, буквально розділила його. І тільки тоді Арло вистрелив у відповідь.
Дві розмови відлунюють, а потім рикошетом проносяться в моїй голові.
По-перше, слова Лео Станча про його дядька: «Він чітко дав зрозуміти, що ті, хто дадуть нам інформацію про шістку із Джейн-стріт — або, чорт забирай, докази, що їх убили,— матимуть щедру винагороду». По-друге, наша розмова з ПТ, коли все це почалося: «Ми надіслали в той будинок лише двох агентів».— «Без підкріплення?» — «Без».— «Треба було зачекати».
Чому вони не дочекалися підкріплення?