Харлан Кобен – Він (страница 73)

— Він коктейлю Молотова не кидав.

— Ти йому повірив?

— Так. Він зламався. Повністю. На другий день благав про смерть,— у Станча виступають на очах сльози, він їх змахує.— Хочеш знати, чому я тобі це розповідаю?

Я чекаю.

— Якийсь час я намагався себе переконати, що нормально ставлюся до ситуації. Я помстився за сестру. Можливо, Лайонел і не кидав вибухівки, але, як мені нагадав дядько Неро, він однаково винен. Але я втратив сон. Навіть після стількох років я іноді серед ночі чую крики Лайонела й бачу перед собою його перекошене від болю обличчя,— він переводить погляд на мене.— Я не боюся насилля, Локвуде. Але така, не знаю, як сказати, самочинна розправа…— він змахує сльозу вказівним пальцем.— Хочеш знати, чому я це розповідаю? Бо не хочу, щоби те саме сталося з Арло Шугарменом. Незалежно від його провини, я хочу, щоби його запакували й потягли до суду. Я втратив смак помсти,— він нахиляється до мене.— Причина, з якої я прошу тебе знайти Арло — щоб я міг його захистити.

Чи вірю я всьому цьому?

Так.

— Є одна проблема,— кажу я.

— Ох, та їх більше,— відказує Лео із сумним смішком.

— Моє джерело зі справи пограбування банку стовідсоткове. Він продав тобі інформацію про місцезнаходження Рая Штрауса.

— Ти йому віриш?

— Так.

Він обмірковує почуте.

— Твоє джерело сказало, що інформацію продано мені чи продано Станчам?

Я вже збираюся відповісти, коли мій погляд чіпляється за перила для людей з обмеженими можливостями. Дивлюся на них секунду й переводжу очі на Лео.

— Думаєш, він продав інформацію дядькові Неро?

— Не знаю.

— У твого дядька був інсульт, він в інвалідному візку.

— Так.

— Проте він міг би найняти когось для такої роботи, чи не так?

— Не думаю, що він таке зробив.

— То що тоді? — питаю я.

— Просто знайди Арло Шугармена.

— А інші?

— Коли ти знайдеш Шугармена, отримаєш усі відповіді,— говорить Лео Станч, прямуючи до дверей.

 

Розділ 30

Преподобний Келвін Сінклер, випускник Університету Орала Робертса та, якщо вірити Елені Рендольф, єдине кохання Ральфа Льюїса, тобто Арло Шугармена, виходить із дверей єпископальної церкви Святого Тимофія. Священник вигулює на мотузяному повідку британського бульдога. Кажуть, що господарі часто схожі на своїх домашніх улюбленців — і переді мною саме такий випадок. Келвін Сінклер і його компаньйон бульдог приземкуваті, але водночас кремезні, мають зморшкуваті обличчя й приплюснуті носи.

Єпископальна церква Святого Тимофія розташована на напрочуд великій ділянці землі в місті Крев-Кер, штат Міссурі, яке є частиною Великого Сент-Луїсу. Табличка на вході повідомляє, що служби відбуваються о п’ятій вечора по суботах та о сьомій сорок п’ять, дев’ятій і десятій сорок п’ять по неділях. Дрібнішим шрифтом зазначено, що молебні проводять «отець Келвін» або «матінка Саллі».

Преподобний Сінклер помічає мене, коли я виходжу з чорного автомобіля. Вільною рукою він прикриває очі. На вигляд йому шістдесят п’ять років, має рідкі кущі волосся на голові. Коли Сінклер відчиняв двері церкви, на його обличчі була відпрацьована широка посмішка, що її зазвичай начіпляють, аби видатися добрим і дружелюбним, яким — хто я такий, аби судити? — Келвін Сінклер цілком може бути. Проте, коли він бачить мене, його посмішка розсипається на порох. Святий отець поправляє свої окуляри в дротяній оправі.

Я йду до нього.

— Мене звати...

— Я знаю, хто ви.

Я вигинаю одну брову, щоби засвідчити своє здивування. У Келвіна Сінклера приємний тембр. Я впевнений, що з церковної катедри він звучить божественно. Я не телефонував заздалегідь і не повідомляв про приїзд. Кабір зв’язався з місцевим приватним детективом, який запевнив, що Сінклер у церкві. Якби преподобний поїхав кудись в інше місце, поки я був у повітрі, приватний детектив простежив би за ним, тож я міг би зустрітись із Сінклером там, де вважав би за потрібне.

Британський бульдог перевальцем суне до мене.

— Це хто?

— Реджинальд.

Бульдог зупиняється та підозріло мене роздивляється. Я нахиляюся й чухаю його за вухами. Реджинальд заплющує очі й насолоджується.

— Чому ви тут, містере Локвуд?

— Можна просто Він.

— Чому ви тут, Віне?

— Гадаю, ви знаєте причину.

Сінклер неохоче киває:

— Гадаю, що так.

— Звідки ви знаєте моє ім’я? — питаю його.

— Коли Рая Штрауса вбили, я зрозумів, що інтерес підвищиться до...— Келвін зупиняється та мружиться, чи то на сонце, чи то на власну версію Бога.— Вас часто показували в новинах.

— Ясно.

— Рай Штраус викрав ваші картини.

— Схоже на те.

— Звісно, я з цікавістю стежив за цією історією.

— Особистий інтерес?

— Так.

Мене порадувало, що отець Сінклер не влаштував мені танців із бубном, роблячи вигляд, що не розуміє, чому я приїхав, і не знає, хто такий Арло Шугармен,— усю ту словесну тяганину, що крізь неї, як я боявся, мені доведеться продиратися, витрачаючи купу часу.

— Ходімо, Реджинальде.

Він м’яко смикає поводок. Я припиняю чухати Реджинальда. Ми йдемо втрьох.

— Як ви мене знайшли? — питає Сінклер.

— Довга історія.

— Судячи з того, що я читав, ви дуже багата людина. Припускаю, ви звикли отримувати бажане.

Не бачу сенсу відповідати.

Реджинальд стає під деревом і робить свої справи.

— Та все ж мені цікаво. Яка частина нашого життя нас видала?

Не бачу сенсу приховувати.

— Університет Орала Робертса.

— А. Наш початок. Тоді ми були менш обережними. Ви знайшли Ральфа Льюїса?

— Так.