Харлан Кобен – Він (страница 72)

— Це не так.

Лео досі стоїть до мене спиною. Я мовчу.

— Зараз я скажу тобі річ, яка має залишитися в цьому кабінеті назавжди,— він нарешті повертається до мене.— Чи даєш слово мовчати?

Так багато обіцянок було дано мною сьогодні. Двома найбільшими помилками є вважати, що «вірність» і «дотримання обіцянок» — це гідні захоплення чесноти. Усе не так. Обидві часто є виправданням для того, щоби вчинити лиху справу чи прикрити погану людину, бо ви нібито повинні залишатися «людиною слова» або підтримувати зв’язок чи дружбу з кимось, хто не заслуговує ні на те, ні на інше. Вірність занадто часто використовують як заміну моралі чи етики, і так, я знаю, наскільки дивно чути ці міркування від мене, але так воно є.

— Звісно,— брешу я з легкістю (але не аморально). І оскільки слова дуже, дуже дешево коштують, додаю,— даю слово.

Лео Станч повертається обличчям до вікна:

— З чого почати?

Я не кажу «з початку», бо: а) це було б кліше; і б) насправді я хочу, щоби він просто швидко перейшов до суті.

— Мені було шістнадцять років, коли Софію вбили.

Я зітхаю. Швидкого переходу не буде.

— Їй було двадцять чотири. Нас було тільки двоє — я і Соф. Коли вона народилася, лікарі сказали нашій матері, що вона більше не зможе мати дітей, але за вісім років, от несподіванка, з’явився я.

Бачу у віконному відображенні, як Лео усміхається.

— Важко передати, наскільки сильно вони всі мене балували,— він хитає головою.— Не знаю, навіщо тобі це розповідаю.

Не бачу сенсу втручатися, тому зберігаю мовчання.

— Ти же знаєш, хто ми, чи не так?

Цікаве запитання.

— Ти маєш на увазі сім’ю Станчів?

— Саме так, нашу родину. Дозволь розповісти коротку передісторію. Дядько Неро й мій батько — брати, вони були дуже близькі. У подібних, скажімо так, справах потрібен один лідер. Дядько Неро старший і настирніший, а мій батько — усі говорили, що це м’яка душа,— не заперечував залишатися в тіні. Але це його не врятувало. 1967 року його вбили, решту ти, напевно, знаєш.

Трохи знаю. Це була війна кланів. Перемогли Станчі.

— Тоді дядько Неро замінив мені батька, це й досі так. Ти знаєш, що він приходить сюди кілька разів на тиждень? У його віці це просто дивовижно. У нього був інсульт, тому йому важко. Він пересувається на інвалідному візку.

Я дивлюся на перила, пригадую пандус біля дверей.

— Перейду до справи, ти не проти? — питає Лео.

— Будь ласка.

— Коли ті студенти вбили мою сестру, ніхто нічого не обговорював, бо всі розуміли: сім’я буде мститися за смерть Софії. З погляду дядька Неро це було гірше за смерть мого батька. Принаймні то було через бізнес. А шістка із Джейн-стріт була для нас купкою розбещених, надміру начитаних антивоєнних ухилянтів, ліваків і лібералів. З такого погляду смерть Софії здавалася ще безглуздішою.

Я розумію його. Хтось на зразок Неро Станча дивився на цих багатих і розпещених студентів, які ставилися зверхньо до людей, як-от він, і змушували тих почуватися меншовартісними,— і ще більше розлючувався.

— Тому дядько Неро закинув гачки й почав шукати. Він чітко дав зрозуміти, що ті, хто дадуть нам інформацію про шістку із Джейн-стріт — або, чорт забирай, докази, що їх убили,— матимуть щедру винагороду.

— Закладаюся, що ви отримали кілька зачіпок,— кажу я.

— Так і було. А хочеш дізнатися дещо неочікуване?

— Звісно.

— Жодна нікуди не привела. За два роки — нічого.

— А потім що?

— А потім Лейк Девіс спіймали чи вона здалася, я навіть не знаю, що саме сталося. Лейк зрозуміла, що до чого. Щойно вона потрапить до в’язниці, ми зможемо дістатися до неї. А якби нам це чомусь не вдалося — наприклад, якби вона потрапила в програму захисту свідків,— ми дістали б її після виходу з в’язниці. Тож адвокат Лейк прийшов до нас із пропозицією.

— Вона дала вам інформацію,— кажу я.

— Так.

У моїй голові все склалося. Лейк Девіс уклала домовленість зі Станчами, щоби захистити себе. Коли вийшла з в’язниці, то змінила особу й, коротко кажучи, знову пішла в підпілля на випадок, якщо Станчі вирішать не дотримуватися угоди.

Пам’ятаю слова Лейк у тому її собачому готелі. Я спитав, чи заїхала вона аж у Західну Вірджинію для того, щоб її не знайшов Рай Штраус. Відповідь була: «Не тільки Рай».

— То кого вам видала Лейк Девіс?

Обличчям Лео пробігає тінь.

— Лайонела Андервуда.

У кабінеті западає тиша.

Трохи згодом я питаю:

— Де він був?

— А це має якесь значення?

— Та насправді ні.

— Я завжди думав, що вони всі ховалися в хіпівських комунах чи чомусь такому. Але Лайонел, можливо, тому що він темношкірий, не знаю, просто жив у Клівленді, штат Огайо, під іменем Беннет Лейфер. Працював далекобійником. Одружився, дружина була вагітна.

— Вона знала, хто він насправді?

— Не знаю. Це суттєво?

— Ні, гадаю, що ні.

— Решту ти, мабуть, можеш і сам здогадатися.

— Ви його вбили?

Лео Станч нічого не відповідає — і це найчіткіша відповідь. Він падає назад на стілець так важко, наче йому відняло коліна. Кілька секунд ми сидимо в тиші. Лео знову починає говорити низьким голосом.

— Ми володіємо низкою складських приміщень на цій стороні вулиці. За два під’їзди звідси є будівля. Нині там автомайстерня, але тоді...— він заплющує очі.— Це тривало три дні.

— Ти там був?

Його очі досі заплющені. Він киває. Не знаю, що це мені дає, тож просто виходжу з очевидного. Лайонел Андервуд мертвий. Тепер я знаю долю трьох людей із шістки: Рай Штраус мертвий, Лайонел Андервуд мертвий, Лейк Девіс жива. Залишилися троє — Арло Шугармен, Біллі Рован та Еді Паркер.

Існує ще одна проблема — набагато більша,— яка зараз гостро стоїть на порядку денному: чому Лео Станч вирішив розповісти мені про це? Можливо, комусь це може здатися поганим знаком для мене — мовляв, якщо я знаю правду, то в Лео немає іншого вибору, окрім як мене вбити. Я в це не вірю. Навіть якби я був настільки нерозумним, щоби побігти до федералів, то що вони можуть зробити після стількох років? Які матимуть докази?

Ба більше, якщо Лео збирається мене вбити, то який сенс перед цим сповідатися?

— Припускаю,— продовжую я,— що ти чи твій дядько розпитували Андервуда про те, де інші учасники шістки із Джейн-стріт.

Станч дивиться повз мене невидющим поглядом. Його очі — розбиті кульки.

— Ми не просто розпитували.

— І щось дізналися?

— Він не мав даних.

— А щось узагалі сказав?

— У кінці,— його голос знову стає глухим,— Лайонел Андервуд розповів нам усе.

Лео згадує, що відбувалося в тому приміщенні, яке тепер є автомайстернею. Він блідне.

— Що саме?