Харлан Кобен – Він (страница 59)
— Ого.
— Ого?
— Ви вважаєте, що за всі ці роки я не читала своєї справи? — починає Патриція, намагаючись триматися спокійно, але градус напруження зростає.— Моя мати ніколи не жалілася, хоча ваші люди вилили на неї купу лайна. Звісно, ви думали, що то її рук справа, намагалися підловити, копалися в її квитанціях. Допитували всіх, хто її знав. І нічого не знайшли.
— Тоді не знайшли.
— Що це означає?
— Чи мали ви того вечора бути вдома, Патриціє?
— Ви про що?
— Коли вбивці приїхали. Ви були популярною та привабливою вісімнадцятирічною дівчиною. Вечір п’ятниці. Гадаю, ви не мали бути вдома. Припускаю, що ваш батько мав залишитися вдома сам. Згідно зі справою, ви перебували у своїй кімнаті. Почули звуки й постріл. Вийшли з кімнати та побачили двох чоловіків у масках, а ваш батько лежав мертвий на підлозі.
— І що? — огризається Патриція.
— Річ у тім, що якби це було заплановане вбивство, то в який спосіб вони могли дізнатися, чи ви вдома? Це був вечір п’ятниці. У вас не було машини, чи не так?
— Не було.
— Тобто вони не могли побачити її у дворі, наприклад. Злочинці прийшли, побачили тільки автівку вашого батька. Вони вриваються, одразу вбивають його, а потім — бац — виходите ви. Це ж можливо, чи не так?
— Загалом так,— погоджується Патриція.
— А далі що сталося?
— Ви же знаєте, це все є в справі. Я побігла назад до кімнати.
— Вони вибили двері?
— Так.
— А далі?
— Сказали мені спакувати валізу та поїхати з ними.
— Навіщо валіза?
— Не знаю.
— Але вони конкретно сказали вам спакувати валізу?
— Так.
— І ви це зробили?
Патриція стримано киває.
— Цієї частини історії ми у ФБР,— ПТ киває на спецагента Макса,— так і не зрозуміли. Не могли зрозуміти й тоді, коли вбили вашого батька. Не розуміємо й зараз, за понад двадцять років.
Патриція чекає.
— Уся частина з валізою. Я не хочу нікого звинувачувати, але це ніколи не складалося. Знаєте, якого висновку тоді дійшли мої колеги? Я маю на увазі тоді, коли вони виявили, що валіза зникла. І ваша мати їм цього не казала, мабуть, не помітивши. Один з агентів зайшов до вашої кімнати. Побачив, що з вішалки зник деякий одяг.
Патриція сидить непорушно.
— Ми не розуміємо частини з валізою. А ви, Патриціє?
Я бачу, що в неї на очі навернулися сльози. Я хочу це припинити, але сестра кидає в мій бік погляд, що кричить: «Не втручайся!»
— Ви це розумієте? — перепитує ПТ.
— Так.
— Поділіться зі мною. Чому вони попросили вас спакувати валізу?
Патриція нахиляється вперед і спокійним голосом каже:
— Вони хотіли дати мені надію.
Усі мовчать. Дідів годинник відбиває удари. Десь удалині починає гудіти газонокосарка.
— Що ви маєте на увазі під словом «надія»? — урешті-решт питає ПТ.
— Один із чоловіків, головний, зайшов до мене в кімнату. Говорив майже добрим голосом. Сказав, що я маю пожити в гарному будиночку біля озера. І що він хотів би, аби в мене був власний одяг. «Не забудь покласти купальник»,— він так і сказав, аби мені «було комфортно». Запевнив, що мене не буде вдома кілька днів, максимум тиждень. Він так постійно робив.
ПТ нахиляється трохи вперед.
— Що саме постійно робив?
— Давав мені надію. Думаю, він отримував від цього задоволення. Іноді після того, як він ґвалтував мене в тій хижі, він говорив: «Ох, Патриціє, ти скоро будеш удома». Ще казав, що моя родина нарешті готова заплатити викуп. Якось повідомив, що вже отримав гроші. Він кинув у хижу наручники й пов’язку на очі. Сказав, щоб я надягла їх на час поїздки. «Нарешті поїдеш додому, Патриціє»,— говорив він. Він підвів мене до машини. Допоміг сісти на заднє сидіння. Він поклав руку мені на маківку. «Не вдарся головою, Патриціє». Пам’ятаю, яким він був ніжним, пристібаючи мене паском безпеки. Наче раптом зробився надто скромним, щоби торкатися мене. Він сів поруч зі мною, на заднє сидіння. Інший — мабуть, чоловік із першого вечора, я не знаю,— нас повіз. «Ти їдеш додому»,— казав мені ґвалтівник раз у раз. «Що робитимеш, коли повернешся? Скучила за якоюсь їжею?» і всяке таке. Знову й знову, мені важко це передати. Кілька годин... і нарешті автівка зупинилася. Вони обоє взяли мене під лікті й повели до того, що, як я сподівалася, було свободою. Звісно, я нічого не бачила. Я весь час була в пов’язці й наручниках. «Твоя мама попереду. Я вже її бачу»,— прошепотів він. Але тепер я знаю.
Усі сидять непорушно.
— Що знаєте? — питає ПТ.
Але Патриція, здається, його не чує.
— Вони завели мене всередину.
У кімнаті всі мовчать, таке враження, що навіть стіни затамували подих.
— Я тепер знаю напевне,— говорить моя сестра.
— Що знаєте? — повторює ПТ.
— Знайомий сморід.
— Я не розумію.
— Його важко забути,— Патриція піднімає голову й дивиться на ПТ.— Я знову опинилася в тій самій хижі. Вони просто возили мене колами. Я досі чую, як вони обоє сміються. Я повернулася до хижі, я була в наручниках й із зав’язаними очима. І вони обоє зайшли...
Вона витирає сльози, знизує плечима та змушує себе всміхнутися.
Якусь хвилину всі сидять тихо, навіть старий будинок намагається не скрипіти. Минає трохи часу, і ПТ жестом просить Макса дістати якийсь аркуш.
— Чи може це бути чоловік, який вас ґвалтував? — питає він своїм найніжнішим голосом.
ПТ дає Патриції аркуш із шістьма різними фото Рая Штрауса. Перше — наближене обличчя з підвалу на Джейн-стріт. Останнє — труп Штрауса. Чотири інші, мабуть, згенерувала програма зістарення обличчя. Одна світлина мала б зображувати Рая в тридцять років, інші — у сорок, п’ятдесят, шістдесят. На деяких у Штрауса є рослинність на обличчі, на інших — ні.
Патриція розглядає світлини. Її очі вже висохли. Я кручу в голові варіанти. Чи знав Рай Штраус мого дядька Олдріча? Гадаю, що так. Чи міг Штраус примушувати чи шантажувати мого дядька або родину надати йому значну фінансову допомогу? Знову ж таки, припускаю, що саме так і було. То що трапилося далі? Навіщо крадіжка творів мистецтва? Навіщо вбивати Олдріча. Навіщо викрадати Патрицію?
Що я пропустив?
— Не знаю,— Патриція хитає головою.— Я могла бачити цього чоловіка дуже багато років тому. Викрадач завжди носив маску, але це міг бути він.
ПТ відкладає світлини.
— Після втечі ви знайшли спосіб перетворити свою особисту трагедію на добру справу.
Це, звісно, комплімент. Я маю на увазі слова. Натомість тон говорить про інше. Здається, допит добігає кінця, але в повітрі висить певна невизначеність. Я давно зрозумів, що за таких обставин краще не форсувати подій.
— Якщо бути точним, я маю на увазі створення вами притулків «Абеона».
Патриція хоче завершити розмову, тому каже:
— Дякую.