Харлан Кобен – Він (страница 61)
— Так?
— Я його не вбивала.
Я їй вірю. Але також гадаю, що Патриція не розповідає мені всієї правди. Хоча я можу помилятися щодо обох висновків.
— Можна, тепер я запитаю дещо гіпотетичне? — говорить вона.
— Звісно.
— Якби ти був мною і мав можливість убити Рая Штрауса, то зробив би це?
— Так.
— Недовго думав.
— Узагалі не вагався б.
— Таке враження, наче ти вже був у подібній ситуації.
Не бачу сенсу відповідати. Я вже казав, що не дуже добре знаю Патрицію, а вона погано знає мене.
———
Кілька років тому я був на приватному «ретриті» вихідного дня з деякими столичними політиками, зокрема сенатором Тедом Кеннеді. Місце проведення цієї зустрічі є конфіденційною інформацією, тому все, що я можу сказати,— вона проходила в районі Філадельфії. Останнього дня була вечірка, на якій — я не жартую — сенатори Сполучених Штатів по черзі співали в караоке. Чесно кажучи, я був у захваті. Політики мали дурнуватий вигляд — як і всі ми, коли співаємо в караоке,— але їм було байдуже.
Та повернімося до Теда Кеннеді.
Я вже не пам’ятаю, яку саме пісню обрав Тед — ми тоді лише познайомилися, але він наполіг, щоб я його так називав. Щось із репертуару лейблу
Чому я все це вам розповідаю?
Бо наступного дня я мав дуже рано поїхати у справах. Прокинувшись о п’ятій тридцять, я зібрався й пішов на сніданок о шостій. У їдальні сиділа одна людина. Ви вже здогадалися, хто це був.
— Доброго ранку, Віне! — гукнув до мене Тед і запросив за свій стіл. Він читав
Гадаю, що все ж таки погано.
До чого ця історія? Я теж дуже добре вмію пити. Але я точно не Тед Кеннеді. Я прокидаюся від головного болю. Я видаю тихий стогін, і, наче за командою, у двері стукають.
— Доброго ранку! — каже Найджел.
Я знову стогну.
— Як почуваєтеся цього ранку?
— Твій голос,— стогну я.
— А що з ним?
— Наче відбійний молоток б’є по черепно-мозковому нерву.
— У вас похмілля, містере Віне? Радійте, бо я приніс вам свої надсекретні ліки.
Найджел висипає мені на долоню дві пігулки й подає склянку.
— Схоже на аспірин і апельсиновий сік.
— Тсс, я думаю це запатентувати. Розсунути штори?
— Якщо хочеш кулю в лоб.
— Ваша сестра Патриція одягається.
Найджел виходить. Я довго стою під душем, одягаюся. Коли я спускаюся, Патриції вже нема. Швидко снідаю з батьком. Розмова не клеїться, але це не дивно. Закінчивши, я вирушаю на зустріч із матір’ю Еді Паркер і батьком Біллі Рована в пансіонат для літніх людей у Нью-Джерсі.
Місіс Паркер сказала мені своє ім’я, але я його забув. Я люблю називати літніх людей містер чи місіс, так мене виховали. Ми втрьох у кімнаті містера Рована — тут так само затишно, як у кабінеті дерматолога. Кольори — нетривіальний бежевий і зелений, як у гольф-клубі. Декор — сучасний євангелічний: прості дерев’яні хрести, полотна зі смиренним Ісусом, дерев’яні таблички з біблійними цитатами, як-от «Дбайте насамперед про Царство Боже» з послання Матвія 6:33, а також, що дійсно привертає мою увагу, з Михея 7:18: «Прости і забудь».
Цікавий вибір, чи не так? Містер Рован справді в це вірить, чи йому потрібне щоденне нагадування? Чи думає про свого сина, коли щодня дивиться на цей напис? Чи змирився він із цим? Чи радше навпаки? Чи сприймає містер Рован цей конкретний уривок із надією, що жертви шістки із Джейн-стріт прислухаються?
Містер Рован в інвалідному візку, місіс Паркер сидить біля нього. Вони тримаються за руки.
— Він не розмовляє,— каже мені місіс Паркер.— Але ми спілкуємося.
Припускаю, що маю запитати, як це відбувається, але мене це не дуже цікавить.
— Він стискає мою руку,— однаково пояснює вона.
— Зрозумів,— кажу я, хоча це не так.
Як стискання руки призводить до справжнього спілкування? Він стискає один раз, коли каже «так», і два — коли «ні»? Чи він вичавлює якусь азбуку Морзе? Я запитав би, але не розумію, як це стосується мене й моїх пошуків. Переходжу до справи.
— Як ви зустрілися з містером Рованом?
— Через мою Еді та його Біллі.
— Чи можна запитати, коли це сталось?
— Коли...— місіс Паркер стискає кулак і підносить його до рота.
Ми обидва дивимося на містера Рована. Він дивиться на мене. Я не знаю, що він бачить, і чи бачить узагалі. Кисневі канюлі йдуть від його ніздрів до резервуара, прикріпленого до правого боку інвалідного візка.
— Коли Еді та Біллі зникли.
— Біллі та Еді зустрічалися, чи не так?
— О, і не лише,— говорить місіс Паркер.— Вони були заручені.
Вона простягає мені світлину в рамці. Через сонце й час вона вицвіла, але видно двох студентів, Біллі Рована й Еді Паркер, щока до щоки. Вони на пляжі, за ними океан, усмішки яскравіші за сонце, піт відсвічує на їхніх шалено щасливих (як видається) обличчях.
Місіс Паркер каже:
— Такі закохані, чи не так?
Це правда. Біллі й Еді молоді, закохані й безтурботні.
— Прекрасні, чи не так?
Я киваю.
— Вони просто були дурними дітьми, містере Локвуд. Так завжди каже Вільям, чи не так, Вільяме?
Вільям не кліпає.
— Це ідеалістично, знаю. А хто не ідеаліст у молодості? Біллі був великим милим дурником, а моя Еді не образила б і мухи. Вона просто щовечора дивилася новини й бачила, як хлопці вертаються додому в пакетах. Її брат, мій Ейден, служив у В’єтнамі. Ви це знали?
— Ні.
— Про це в новинах ніколи не розповідали, так,— говорить вона з гіркотою.— Для них моя Еді була просто скаженою терористкою, як ті дівчата з банди Менсона.
Я намагаюся поводитися співчутливо, але мені заважає мій «гордовитий спокійний вираз обличчя». Майрон у цьому майстер — він може показати таке співчуття, що навіть Аль Пачіно є чого в нього повчитися.
— Коли ви востаннє чули щось від Еді та Біллі?
Місіс Паркер, здається, була вражена запитанням.
— Чому ви таке питаєте?
— Я просто...