Харлан Кобен – Він (страница 60)

— Можна спитати, звідки ця назва?

— Назва?

— «Абеона»?

Я не витримую.

— ПТ, навіщо?

Й одразу шкодую. ПТ — не дурень, і він не ставить дурних або порожніх запитань. Я не розумію, як назва прихистку стосується справи, але знаю, що його зацікавлення не є випадковим.

— Абеона — це римська богиня безпечної подорожі,— пояснює Патриція.— Коли дитина вперше виходить із дому, Абеона оберігає її та веде за собою.

ПТ киває.

— А логотип у вас — метелик з якоюсь подобою очей на крильцях.

— Tisiphone abeona,— відповідає Патриція так, наче вже казала це тисячу разів, і я підозрюю, що так і було.

— Так. Як ви його придумали?

— Що придумала?

— Ідею використати римську богиню Абеону й метелика Tisiphone abeona для логотипу. Це ваш задум?

— Так.

— Ви вивчали давньоримські релігійні вірування? Можливо, колекціонували метеликів? — ПТ нахиляється вперед і раптом добрим турботливим тоном додає.— Що вас надихнуло?

Я намагаюся прочитати емоції на обличчі Патриції, але сигнали заплутані. Вона зблідла. Я бачу ніяковість. Я бачу страх. Я бачу те, що могло би бути якимось прозрінням, але насправді — хтозна?

— Не знаю,— урешті-решт відповідає вона відчуженим тоном, якого я від неї ніколи не чув.

ПТ киває, наче все розуміє. Він тримає погляд на Патриції, жестом показує Максу, щоби той подав уже заготований аркуш. ПТ повільно й майже ніжно простягує його Патриції. Я зазираю йому через плече. Світлина передпліччя, а на ньому — татуювання метелика Tisiphone abeona.

— Це рука Рая Штрауса,— каже ПТ.— Єдине тату, яке ми на ньому знайшли.

 

Розділ 25

Набагато пізніше ввечері — ми вже годину пили коньяк, якщо бути точним,— Патриція говорить мені:

— Я пам’ятаю татуювання.

Ми самі в дідусевому кабінеті. Я влігся на дивані, закинув голову й розглядаю інкрустовану плиткою стелю в стилі ар-деко. Патриція сидить у дідовому кріслі. Я чекаю, що вона скаже далі.

— Кумедно, що ми забуваємо,— продовжує вона, і я чую в її голосі присмак коньяку.— Або змушуємо себе забути. Хоча, гадаю, повністю забути неможливо, чи не так? Хочеш забути, і навіть забуваєш, але ні. Я зрозуміло кажу?

— Поки ні, але не зупиняйся.

Я чую, як в її келиху стукає лід. Пити саме цей сорт із льодом — це злочин, але хто я такий, щоби засуджувати? Я дивлюся в стелю й чекаю. Патриція знову сідає в дідове крісло й каже:

— Намагаєшся відкинути спогади. Пригнічуєш їх. Блокуєш. Це наче...— здається, зараз вона скаже щось лайливе.— Наче в моєму мозку є якийсь підвал, і ось що я зробила: спакувала це жахливе лайно у валізу, на зразок клятої валізи з монограмою, яку ти мені подарував, а потім потягнула її вниз сходами до підвалу та запхала в дальній вогкий куток, а після цього кинулася бігти, зачинила за собою двері на замок і сподівалася, що більше ніколи не побачу цієї валізи.

— А зараз, якщо слідувати твоїй яскравій аналогії, цю валізу витягли з підвалу й відкрили.

— Так. Чекай, а це аналогія чи метафора?

— Аналогія.

— Я взагалі в цьому не тямлю.

Я хочу простягнути руку й покласти її на плече Патриції чи зробити щось невинно-заспокійливе, але мені дуже зручно на дивані, я насолоджуюся своїм станом, і я надто далеко від дідового крісла — тому нічого не роблю.

— Віне?

— Що?

— У тій хижі була земляна підлога.

Я чекаю.

— Я пам’ятаю, як він був на мені. Спочатку він фіксував мої руки. Я заплющувала очі й просто намагалася дотерпіти до кінця. За якийсь час... Я маю на увазі, ти не можеш вічно тримати очі заплющеними. Можна спробувати, але не виходить. Я подивилася вгору. Він був у лижній масці, тож я бачила лише його очі. А я не хотіла. Я не хотіла дивитися в його очі. Тому я відвертала голову вбік. Просто намагалася дотерпіти. А він тримав мене, був на мені, і я пам’ятаю його руку, і там... там був той метелик.

Патриція зупиняється. Я намагаюся сісти, але не вдається.

— От я і дивилася на метелика, розумієш? Зосереджувалася на крильцях. А тоді він здригався — його рука смикалась, а я уявляла, що метелик пурхає крильцями й зараз полетить.

У кімнаті темно. Ми випиваємо ще трохи коньяку. Я п’яний, тому починаю думати про всіляку екзистенційну маячню — наприклад, про такий людський стан, можливо, як і Патриція, намагаючись заблокувати щойно почуте. Я не дуже добре знаю свою кузину, еге ж? А вона погано знає мене. Чи справді можливо знати одне одного? Боже, оце я напився. Насолоджуюся цією тишею. Занадто багато людей не розуміють краси тиші. Вона зближує. Я зблизився зі своїм батьком, коли ми грали в гольф у тиші. Я зблизився з Майроном, коли ми мовчки дивилися старі фільми чи телепередачі.

Проте я відчуваю, що необхідно порушити тишу.

— То ти була в Нью-Йорку, коли вбили Рая Штрауса?

— Так, була.

Я чекаю.

— Твоєму другові ПТ я сказала правду, Віне. Я постійно їжджу до Нью-Йорку.

— А мені не телефонуєш.

— Іноді телефоную. Ти один із найбільших спонсорів притулків, але не думаю, що ти хотів би, аби я телефонувала тобі щоразу, коли приїжджаю до міста.

— Ти маєш рацію.

— Ти думаєш, Штрауса вбила я?

Я думав над цим останні кілька годин.

— Не знаю, як би ти це зробила.

— Яка втішна підтримка.

Я сідаю. Коньяк б’є в голову — і вона паморочиться.

— Можна сказати прямо?

— Ти ж тільки так і говориш, хіба ні?

— Гіпотетично, якби ти вбила Рая Штрауса...

— Я його не вбивала.

— Саме тому я вжив слово «гіпотетично».

— Ага, ну добре.

— Якби ти його вбила — гіпотетично чи ні,— я тебе абсолютно не звинувачував би. Якщо вже на те пішло, я хотів би, щоби ти мені про це розповіла, аби ми діяли на випередження.

— На випередження?

— Переконалися, що на тебе ніхто не зможе вийти.

Патриція всміхається й піднімає склянку. Вона теж дуже п’яна.

— Віне.