Харлан Кобен – Він (страница 57)

— Щось не так?

— Ти дозволяєш мені бути боягузливим сциклом,— говорить Патриція.

— Це надмір.

— Що?

— Сцикло — це за визначенням боягузливе. Кажи або сцикло, або боягузка. Але боягузливе сцикло — це надмір.

Вона схрещує руки на грудях.

— Ти серйозно?

Думаю сказати їй, щоби любила мене за всі мої недоліки, але стримуюся.

Патриція бере ключку — дев’ятий айрон, кому це цікаво — і приміряється вдарити.

— Після нашої розмови я поїхала до прихистку, де ми допомагаємо постраждалим підліткам. Це моя робота, Віне. Ти ж це знаєш, чи не так?

По голосу чую, що вона дратується. Але не відповідаю.

— Останнім часом мені здається, що хоча я маю багато виконавчих завдань, зокрема шукаю фінансування, але врешті-решт це все для порятунку підлітків, тому що в них нікого немає, і такою є місія «Абеони». Ми допомагаємо дітям у біді. Ти це розумієш, чи не так?

— Розумію.

— І знаєш, що привело мене на цей шлях?

— Так, я читав вашу брошуру.

Патриція досі приміряється вдарити, але після слова «брошура» піднімає голову.

— Що?

— Ти пережила жахливе й жорстоке випробування. І через це зрозуміла своє покликання.

— Так.

— Попри всі кошмари, які випали на твою долю, ти почуваєшся щасливицею. У тебе були ресурси й підтримка, щоби залишити цю трагедію в минулому. Тепер твоя місія — дати таку саму можливість тим, кому пощастило менше.

— Так,— знову погоджується Патриція.

Я розводжу руками, ніби кажучи: «Ну от».

— А до чого тоді ця фігня про читання брошури?

— Я не думаю, що це повна історія,— кажу я.

— Що ти маєш на увазі?

— Це було більше, ніж просто усвідомлення покликання.

— Наприклад?

— Провина вцілілого. Ти втекла з хижі. Інші дівчата — ні.

Вона мовчить. Я продовжую.

— Ти віриш, ніби щось винна тим дівчатам. Простіше кажучи, вони переслідують тебе, бо ти маєш сміливість жити. Це те, що насправді рухає тобою, Патриціє. Річ не в тім, що в тебе були ресурси, а в інших ні. А в тому, що ти вижила й, хай як ірраціонально це звучатиме, відчуваєш за це провину.

Патриція супиться.

— Недарма ти слухав курс із психології в Дюкському університеті.

Я чекаю.

— Знаєш, чому я зараз засмучена? — питає вона.

— Можу припустити.

— Розказуй.

— Після нашої розмови ти поїхала в «Абеону». І замість працювати в начальницькому офісі, ти засукала рукави й пішла працювати в польових умовах, так би мовити, бо відчувала потребу повернутися до джерел чи ще якусь таку банальність. Можливо, ти взяла фургон і поїхала на рятувальні виїзди. А може, поговорила з дівчиною, яка нещодавно пережила насилля. У певний момент ти підняла голову й роздивилася все навколо — цей чудовий прихисток, який сама побудувала. А потім твої очі застелили сльози, і ти подумала щось на зразок «ці дівчата такі сміливі, а я боюся піти до ФБР, бо я — боягузливе сцикло».

Патриція майже сміється з моїх умовиводів.

— Непогано.

— Я був близько?

— Досить близько. Я маю розказати, Віне. Ти ж це розумієш?

— Неважливо, що я розумію. Я підтримуватиму тебе.

— Добре, але щодо одного ти помиляєшся,— говорить вона.

— Чого ж?

— Ті дівчата, які не повернулися додому,— вони не переслідують мене. Вони просто очікують, що я зроблю все правильно.

 

Розділ 24

Ми не бачимо причин зволікати. Я телефоную ПТ і кажу, що Патриція готова розповісти свою історію.

— Я радий, що ти вирішив нам зателефонувати,— говорить він.

— Що це означає?

— Бо ми збиралися до тебе в гості. Побачимося за годину.

ПТ кладе слухавку. Мені не сподобався його тон. За годину — ПТ не принижує інших запізненнями — гелікоптер ФБР сідає на майданчик маєтку Локвудів. Ми обмінюємося люб’язностями й проходимо до кабінету, де порожня рама від Вермера видається більшою, ніж зазвичай. Із ПТ приїхав молодий агент, якого він представив як спецагента Макса. Цей агент носить окуляри в неоново-блакитній оправі. Я не знаю, Макс — це прізвище чи ім’я, але мені байдуже.

ПТ і Макс сідають на диван, Патриція — у старе дідусеве крісло. Я статечно стою, спираючись на камін, наче Сінатра на ліхтарний стовп. Думаю, описати це можна словом «вишукано».

ПТ одразу переходить до суті.

— Він сказав мені, що валіза, знайдена на місці вбивства, належить вам. Це правда?

Патриція відповідає:

— Так.

— Ви, звісно, знаєте про вбивство?

— Безперечно.

— Ви знали жертву, Рая Штрауса?

— Ні.

— Ніколи з ним не перетиналися?

— Не пригадую такого.

— Колись бували в його квартирі в «Beresford»?

— Ні, звісно, ні.