Харлан Кобен – Він (страница 56)

— Ого,— виривається в мене.

На цій старій світлині Арло в окулярах із чорною оправою — їх не було на жодному фото, які я вже бачив. Він чисто поголений, кучеряве волосся коротко підстрижене. Упізнати Арло важко, якщо не придивлятися, але підозрюю, програма розпізнавання саме це й зробила.

— Тож я знайшов студента, який ставив цю п’єсу. Його звуть Френ Шовлін, працює в мегацеркві в Г’юстоні. Хороший чоловік. Пам’ятає Ральфа як Ральфа Льюїса. Цікаво, що в тій групі був Ральф Льюїс, але він хворів і, здається, зовсім не ходив на заняття. Я думаю, Арло просто використав його ім’я.

— Резонно.

— Єдине, що пам’ятає Шовлін про Ральфа,— той зустрічався з дівчиною на ім’я Елена. Я її знайшов — тепер вона Елена Рендольф. Розлучена, володіє салоном краси в Рочестері, Нью-Йорк. Я їй телефонував, але щойно згадав Ральфа Льюїса, вона кинула слухавку. Я перетелефонував, але вона відмовилася говорити.

— Цікаво. Припускаю, що ти вже провів пошук за іменем «Ральф Льюїс»?

Кабір киває:

— Нічого не знайшов.

Не дивно. Найпевніше, Шугармен не раз змінював ім’я протягом цих років. Є варіант, що ім’я Ральфа він собі офіційно не брав, а просто користувався ним у Тулсі, знаючи, що плутанина зі справжнім Ральфом Льюїсом дасть йому вислизнути з поля зору. У наш час це було б важко зробити — університети відслідковують студентів і більше переймаються безпекою, але в сімдесятих можна було просто зайти в студентське містечко, прийти на лекцію — і ніхто нічого не запідозрив би.

Ми з Кабіром узгоджуємо графік. Завтра я вирушу до матері Еді Паркер і батька Біллі Рована в пансіонат для літніх людей на зустріч о першій дня. Туди краще їхати — це лише півтори години. А потім, якщо я вирішу, що це допоможе, візьму приватний літак у сусідньому аеропорту Моррістауну й полечу до Рочестеру, щоби зустрітися з Еленою Рендольф. Кабір візьме на себе всі організаційні питання.

— Стосовно місіс Рендольф, ти знаєш, що робити,— кажу я йому.

— Зрозумів,— Кабір підводиться зі стільця.

— Залишишся на вечерю?

— Ні. У мене гаряче побачення.

— Наскільки гаряче?

— Вона мені подобається, шефе.

— Можеш узяти гелікоптер на вечір,— кажу йому.

— Га?

— Бери гелікоптер. Повези її в пляжний клуб на Фішерс-Айленд. Можу організувати столик на березі океану.

Кабір не відповідає, натомість жестом показує на теки на столі.

— Вам залишити?

— Так.

— Дякую за щедру пропозицію, шефе. Але я, мабуть, відмовлюся.

Трошки чекаю й питаю:

— Можу я дізнатися причину?

— Якщо я влаштую на четвертому побаченні щось таке грандіозне, то що тоді робитиму на п’ятому? — відповідає Кабір, знизуючи плечима.

— Мудро.

У мене вібрує телефон. Коли я бачу, що телефонує Анжеліка Ваят, мене охоплює страх, і я із запаморочливою швидкістю натискаю зелену кнопку. Ще до того як встигаю сказати звичне «Розказуй», Анжеліка говорить:

— Ема в порядку.

Дивовижно, наскільки гарно вона мене знає, особливо беручи до уваги те, наскільки погано ми знайомі. І так, це та сама Анжеліка Ваят. Так, кінозірка.

— Що сталося?

— Ема питала про тебе.

Ема навчається в старшій школі, а ще вона — моя біологічна донька.

— Ми приїхали до лікарні, щоби ви з нею побачилися,— говорить Анжеліка.

Це мені не подобається.

— Не треба було.

Я дивлюся на Кабіра, але продовжую розмовляти з матір’ю Еми.

— Як вона взагалі дізналася, що я?..

— Ти мав поснідати з нею того ранку,— говорить Анжеліка.

— А, точно.

— Вона хвилюється, Віне.

Я мовчу. Мені це не подобається.

— Коли Ема може з тобою побачитися? — питає вона.

— Завтра влаштовує?

— У тебе? Вечеря?

— Так.

— Я її привезу.

— Приходь теж, якщо хочеш.

— Ми так не робимо, Віне.

Анжеліка, безперечно, має рацію. Ми узгоджуємо час, я кладу слухавку й знову дивлюся на Кабіра.

— Ема телефонувала й питала про вас, а я знаю, що ви не хотіли б, аби я їй збрехав,— відказує він.

Я суплюся, оскільки Кабір має рацію, і мені це не подобається.

— Як багато вона знає?

— Тільки те, що ви потрапили до лікарні. Я сказав Емі, що ви одужуєте, але вона мені не повірила. Хотіла бути з вами в палаті.

Не знаю, як на це реагувати. Від усього, що стосується Еми, я часто ніяковію та не знаю, що робити. Через подібні нові стосунки, якщо це можна так називати, я часто стаю хитким і неврівноваженим.

До речі.

— Трей Лайонс.

— Що? — питає Кабір.

— Седі сказала, що він поїхав додому видужувати від травм.

— Так, на захід Пенсильванії, на якесь ранчо.

— За ним необхідно цілодобово стежити.

— Зрозумів.

— Два чоловіки. Я хочу постійно знати, де Трей. Також перевір його минуле.

Трохи згодом, коли Кабір повернувся до Нью-Йорку на своє гаряче, хоча й серйозне побачення, я йду на тренувальне зелене поле для гольфу — попрацювати над своїм ударом та очистити голову. Помічаю, що схилом до мене наближається Патриція. Вона прямує з опущеними плечима й похмурим обличчям, і не треба бути експертом з мови жестів, аби зрозуміти, що з нею щось не так.

Я швидко це розумію, тож одразу запитую: