Харлан Кобен – Він (страница 55)
У газетах поки не знають про валізу з моїми ініціалами, знайдену на місці вбивства, чи зв’язок цієї справи з моєю двоюрідною сестрою та Хижою жаху. Я думаю, це добре. Так мені легше вести розслідування.
Кабір дбайливо розкладає теки з документами на старому бабусиному столі. Спільне бачення — це ключ до злагодженої роботи з чудовим асистентом. Кабір розуміє, що я візуал — і люблю факти й докази, викладені в схемах. Усі теки однакового розміру (юридичні, приблизно 23 х 35 сантиметрів) й кольору (яскраво-жовті). Кожну підписано його охайним почерком.
— Шістка із Джейн-стріт,— каже Кабір.
Шість тек акуратно викладено в ряд. Читаю підписи зліва направо: «Лейк Девіс», «Едді Паркер», «Біллі Рован», «Рай Штраус», «Арло Шугармен», «Лайонел Андервуд». За прізвищами в алфавітному порядку.9 Одразу відповім на запитання, що висить у повітрі,— у мене немає обсесивно-компульсивного розладу, але це як зі шкалою Кінсі10: я вважаю, що ми всі маємо ширший спектр, ніж бажаємо визнавати.
— Можу починати? — питає Кабір.
— Будь ласка.
— Ми знаємо про долю Лейк Девіс і Рая Штрауса,— говорить мій асистент, відсуваючи дві теки й лишаючи чотири.— Тому дозвольте розповісти про решту.
Я чекаю.
— Еді Паркер. Її мати досі жива, мешкає в Баскін-Рідж у Нью-Джерсі. Стверджує, що жодного разу не бачила своєї доньки з тієї ночі. Вона відмовилася давати коментарі пресі, але з вами готова поговорити.
— Чому зі мною?
— Я сказав, що картина, яку знайшли в Рая Штрауса, належить вам. А також трохи натякнув, що ви знаєте про місцезнаходження шістки із Джейн-стріт більше, ніж вона думає.
— Ай-яй-яй, Кабіре.
— Так, ви погано на мене впливаєте, шефе. Перейдімо до Біллі Рована?
Я киваю.
— Схоже, що в Біллі та Еді все було доволі серйозно — серйозніше, ніж думали люди. Батько Біллі Рована ще живий, а мати померла дванадцять років тому. Але ось що цікаво: десять років тому батько Біллі вийшов на пенсію та переїхав із Голіока в Массачусетсі до пансіонату літніх людей у Бернардсвіллі, Нью-Джерсі.
Я так і думав.
— А Бернардсвілль розташований поряд із Баскін-Брідж?
— Так.
— Тобто місіс Паркер і містер Роман тепер живуть за кілька кілометрів одне від одного.
— Якщо точно, то за один кілометр дев’ятсот метрів.
— Це не може бути збігом.
— Я теж так гадаю,— говорить Кабір.— Думаєте, у них там шури-мури?
— Шури-мури?
— Ну, брудні справи, притуляння, секс, гра геніт...
— Так,— перебиваю я його,— дякую за розширений синонімічний ряд.
— Звичайно, їм обом має бути близько дев’яноста,— Кабір робить таке обличчя, наче вдихнув якусь гидоту, але швидко опановує себе.— Так чи інакше, я не додзвонився до Вільяма Рована — так його звати,— але місіс Паркер сказала, що вона та батько Біллі готові зустрітися з вами в пансіонаті для літніх людей о першій дня, якщо ви хочете.
— Хочу. Ще щось?
— Щодо Паркер і Рована — усе.
Кабір відкладає ці теки у стос до Штрауса й Девіс. Лишається дві.
— Якщо дозволите йти не за алфавітом, скажу, що нічого нового про Лайонела Андервуда нема.
І він перекладає теку до стосу. Тепер у нас лише одна.
Арло Шугармен.
Я дивлюся на Кабіра. Він усміхається.
— Це дуже цікаво.
— Кажи.
— Ви вже знаєте, що про Арло Шугармена роками не було жодних даних відколи він убив агента ФБР. Але, звісно, ви отримали якусь інформацію про нього від Лейк Девіс.
— Про те, що він був у Тулсі,— уточнюю я.
— Саме так. Якщо зовсім конкретно, Лейк вам розповіла, що Шугармен видавав себе за студента Університету Орала Робертса. Ви ж не казали про це ПТ?
Я хитаю головою.
— Добре. Виходячи з того, коли Лейк була в бігах, я припустив, що вона та Рай могли перетинатися з Арло приблизно між 1973 і 1975 роками. Про всяк випадок я розширив часові рамки до 1977 року — якщо Арло раптом замаскувався під першокурсника й залишився там на чотири роки.
— І що?
— І тоді я почав копати. Сторінка випускників цього університету вражає. Тож я розпочав із неї,— він нахиляє голову.— Ви знали, що там навчалася Кеті Лі Ґіффорд?
Я мовчу.
— Я змінив світлини Арло у фотошопі. На всіх відомих зображеннях у нього довге волосся й борода — трохи схожий на мене, якщо так подумати, чи не так?
— Справді.
— Якщо подумати, то це було б чудове маскування.
— Що саме?
— Тюрбан. От тільки ви всі просто жахливо його зав’язуєте. Коротко кажучи, за допомогою програми я зробив Арло чисто виголеним і з коротким волоссям. Я маю на увазі, що Університет Робертса — це не те місце, де шанували радикалів, чи не так? Потім я зв’язався з кількома випускниками тих років і викладачами. У них активні групи у фейсбуці, і мені багато хто відповів. Більшість нічого корисного не сказали, але двом людям чоловік на фото здався схожим на якогось Ральфа.
— У Ральфа було прізвище?
— Саме в цьому була проблема. Вони не знали. Усе було дуже туманно, що, як мені здається, і потрібно, коли ти переховуєшся. Проте в мене було ім’я. Я знав роки, коли він, можливо, навчався в університеті. Тож моїм наступним кроком було дістати щорічні альбоми за ті роки.
— Знайшов?
— Так.
— Як?
— В електронному варіанті. Усе є на вебсайті, повні скани кожної сторінки з усіх щорічних альбомів. Із середніх шкіл і коледжів. Їх усі можна побачити, якщо заплатити. Якщо заплатити трохи більше, вам надішлють повну відскановану версію.
Кабір випробовує моє терпіння.
— То ти шукав людину на ім’я Ральф?
— Так, на світлинах. Було кілька Ральфів, і жоден не схожий на Шугармена.
— Імовірно, він був достатньо розумним, щоб пропустити день, коли всіх фотографували.
— Думаю, так. Я не занадто довго це розповідаю?
— Було б добре, якби ти пришвидшився.
— Добре, до суті: це звучатиме заплутано, але я запустив пошук із розпізнавання облич на всіх сторінках, і програма видала ось це.
Кабір бере теку Арло Шугармена й дістає чорно-білу світлину.
— Сторінка 138 щорічного альбому Університету Орала Робертса за 1974 рік.
Він передає мені світлину. Заголовок — «Театральні моменти», п’ять фото на двох сторінках. На одній — жінка з ангельськими крилами, на іншій — щось подібне до сцени на балконі з «Ромео і Джульєтти». Ще на одній чотири чоловіки в середньовічних костюмах грають на музичних інструментах і співають.
Другий праворуч, із мандоліною,— Арло Шугармен.