Харлан Кобен – Він (страница 54)
— Ні. Але це не має значення,— вона зітхає та відхиляється на спинку стільця.— Віне, у цьому є якийсь сенс?
— Так.
— Бо ми зараз дійшли до 1976 року. Картини викрали з Гаверфорда в середині дев’яностих, чи не так? Я не бачу тут жодного зв’язку.
— А я бачу.
— Розкажи мені.
— Ключовий момент — від’їзд твого батька з Нью-Йорку до Сан-Паулу.
— І що не так?
— Твій батько тоді був студентом Нью-Йоркського університету. Він ще не випустився. У нього ніби все було нормально. Але раптом у квітні, менш ніж за два місяці до кінця семестру, він вирішив поїхати у свою закордонну місію. Мені це здається дивним, а тобі?
Патриція знизує плечима.
— Батько був багатим та імпульсивним. Можливо, не так і гарно в нього все виходило того семестру, може, він просто хотів відрахуватися.
— Гіпотетично так.
— Але?
— Але він поїхав 14 квітня 1973 року.
— І що?
У мене на телефоні відкрито стару статтю. Навіть я відчуваю холод по спині, показуючи її Патриції.
— А то, що шістка із Джейн-стріт скоїла вбивства двома днями раніше — 12 квітня 1973 року.
———
Патриція швидко ходить кабінетом.
— Я не розумію, що ти хочеш сказати, Віне.
Вона розуміє. Я чекаю.
— Це може бути збіг.
Я не веду бровою. Не суплюся. Просто чекаю далі.
— Віне, скажи щось.
— Це не може бути збігом.
— Чому, чорт забирай?
— Твій батько тікає до Бразилії одразу після вбивств, скоєних шісткою із Джейн-стріт. За двадцять років наші безцінні картини опиняються в руках лідера шістки. Потрібні ще якісь аргументи? Добре. На місці вбивства Рая Штрауса ми бачимо валізу, яку тебе примусили спакувати, коли викрадали після вбивства твого батька. І вишенька на торті — Найджел заснував підставну компанію, за допомогою якої Рай Штраус купив квартиру — тепер місце вбивства — і яка сплачувала всі його рахунки. Достатньо?
Патриція підходить до мене.
— То що ти хочеш сказати? Мій батько був у шістці із Джейн-стріт?
— Я не знаю. Я просто продовжую викладати факти.
— Що ще?
— Я знаю барменшу з «Malachy’s», що була в стосунках із Раєм. Вона розповіла, що той часто їздив до Філадельфії.
— Отже, якщо я правильно тебе розумію, ти вважаєш, що мій батько був частиною шістки із Джейн-стріт. Він утік. Наша родина заплатила Раєві Штраусу за мовчання — припускаю, про роль батька. Іншим ми теж заплатили?
— Не знаю.
— Ти хіба не казав, що розмовляв із кимось з учасників? Лейк якось там.
— Лейк Девіс.
— Вона не знає?
— Можливо, але я не впевнений, що вона сказала б, особливо якщо сама отримувала гроші. Ще Лейк говорила, що жінки в шістці були на другорядних ролях, тому вона може просто не знати.
— Але мій батько мертвий,— каже Патриція.
— Так.
— То навіщо комусь досі платити за те, щоби його репутація залишалася чистою?
А тепер я веду бровою.
— Ти щойно приїхала в маєток Локвудів. Тобі справді потрібно про це питати?
Вона замислюється.
— Припустімо, ти маєш рацію. Можливо, мій батько був якось причетний до шістки із Джейн-стріт.
Я цього не казав і не висновував, але не сперечаюся.
— Навіщо викрадати Вермера й Пікассо за стільки років по тому? І як це стосується вбивства батька чи того...— Патриція затинається.— Що зі мною сталося?
— Я не знаю.
— Віне?
— Що?
— Можливо, ми вже знаємо достатньо.
— Що ти маєш на увазі?
— Я створила благодійну організацію на історії нашої сім’ї. Суттєвою частиною легенди є те, що мій батько допомагав бідним у Південній Америці, а я хотіла продовжити його справу. І от раптом відкривається, що вся ця історія — брехня.
Я обмірковую почуте. Патриція має рацію. Те, що я знайду, здатне завдати шкоди імені Локвудів і, якщо конкретніше, доброчесній діяльності Патриції.
— Віне?
— Краще буде, якщо правду розкопаємо саме ми,— кажу я їй.
— Чому?
— Бо якщо там щось жахливе, то ми завжди матимемо змогу приховати все знову.
Розділ 23
Кабір вистрибує з гелікоптера, притримуючи однією рукою тюрбан, щоби його не здуло з голови. На ньому шовкова чорна сорочка, зелений пуховий жилет, потерті сині джинси та яскраво-білі кеди в стилі ретро. Я озираюся й бачу у вікні будинку батька, який передбачувано супиться, побачивши чужинця.
Я махаю Кабірові й проводжу його винним льохом до бабусиного кабінету. Оглянувши приміщення, він киває й каже:
— Офігенно.
— Згоден.
Коли ЗМІ нарешті дізналися, що жертвою вбивства, яку знайшли поряд із викраденим Вермером, був Рай Штраус, то вся історія, як ви вже зрозуміли, набула неймовірних масштабів. Раніше ці заголовки трималися б на всіх шпальтах днями, тижнями, навіть місяцями. Але не тепер. Зараз наша увага перемикається, наче в дитини, якій запропонували нову іграшку. Ми інтенсивно граємося з чимось день, можливо, два — а потім нам стає нудно, ми бачимо нову «іграшку», закидаємо стару під ліжко й забуваємо про неї назавжди.
Більшу частину медійного шаленства, пов’язаного з Раєм Штраусом, я провів у лікарні. Зрештою, кожна новина, і я не втомлюся від метафор,— це багаття, і якщо не підкидати в нього нові поліна, воно згасає. Поки що не було нічого нового. Викрадена картина, шістка із Джейн-стріт, убивство — усе це дуже смачно навіть окремо, а разом узагалі утворює п’янке вариво. Але минуло вже одинадцять днів.