Харлан Кобен – Він (страница 53)

Ми сидимо за столом посеред кімнати. Сумочка Патриції на підлозі, вона простягає руку й дістає окуляри для читання. Я чекаю, поки вона перегляне звіт.

— Тут усе доволі розпливчасто,— урешті-решт каже вона.

— Це навмисно. Імовірно, твій батько робив неприйнятні світлини неповнолітньої доньки професора біології Ґері Робертса,— я даю їй анульований чек.— 22 січня професор поклав гроші з цього чека, виданого однією з наших підставних компаній, на свій рахунок у банку.

Патриція дивиться суму.

— Десять тисяч?

Я мовчу.

— Досить дешево.

— Це було на початку сімдесятих.

— Однаково.

— І я не впевнений, що в нього був вибір. Скандали, подібні до цього, ніколи не випливали на поверхню. А якби це і сталося б, то професор Робертс, напевно, був переконаний, що його молоду доньку звинуватять і зроблять їй ще гірше.

Патриція перечитує листа.

— У тебе є її фото?

— Доньки?

— Так.

— Нема. Навіщо?

— Татові подобалися молоді жінки. Навіть дівчата.

— Так.

— Але є різниця між фізично зрілою п’ятнадцятирічною і, скажімо, семирічною.

Я мовчу. Патриція не поставила мені жодного питання, тому я не бачу причин щось казати.

— Я до того,— продовжує вона,— перепрошую, якщо це звучатиме, ніби я проти руху «Me Too»⁸, і я не захищаю його, але ти бачив світлини моєї мами на їхньому весіллі?

— Так.

— Вона... моя мама вже мала дорослі форми.

Я чекаю.

— Вона вже була сформована, чи не так? Я просто кажу, що не думаю, ніби мій батько мав педофільські нахили або щось таке.

— Ти більше за ефебофілію? — питаю я.

— Не впевнена, що знаю це слово.

— Потяг до осіб середнього та пізнього підліткового віку.

— Можливо.

— Патриціє?

— Що?

— Не будемо загрузати у визначеннях. Це лише ще більше все заплутає. Він мертвий. Я не бачу причин для його покарання зараз.

Вона киває, відхиляється на спинку стільця й глибоко зітхає.

— Продовжуй.

Я дивлюся на свої нотатки.

— Протягом наступних місяців про нього було мало згадок у щоденниках, які я знайшов, але мій дідусь зберігав усі картки з результатами гри в гольф.

— Ти жартуєш.

— Ні.

— Зберігав картки з результатами?

— Саме так.

— Припускаю, ім’я мого батька є на деяких?

— Так. Він доволі багато грав у квітні — з моїм батьком, нашим дідом, іншими родичами. Я певен, що він і з друзями грав, але, звісно, цих карток у мене нема.

— Яка в нього була фора?

— Перепрошую?

— Я намагаюся розрядити обстановку, Віне. Що це доводить?

— Що він був у Філадельфії все літо, принаймні грав тут у гольф. Далі, згідно з календарем, один із Локвудів відвіз Олдріча до Ліптон-голлу, його резиденції на Вашингтон-сквер. Це було 3 вересня 1972 року.

— І він пішов до Нью-Йоркського університету.

— Так.

— А далі що?

— Загалом схоже на те, що певний час усе було спокійно. Я ще маю уважніше переглянути документи, але зараз можу сказати, що нічого помітного не траплялося до переїзду твого батька до Сан-Паулу 14 квітня 1973 року.

Показую Патриції штамп із Бразилії у старому паспорті дядька Олдріча.

— Чекай, бабуся зберегла його старий паспорт?

— Так, як і всі наші старі паспорти.

Патриція вражено хитає головою. Потім опускає очі на світлину свого батька в документі. Паспорт було видано 1971 року, коли дядькові було дев’ятнадцять років. Вона схиляє голову вбік, роздивляючись чорно-біле фото. Олдріч був гарним юнаком. Як і більшість чоловіків родини Локвудів.

— Тато казав мені, що прожив у Південній Америці три роки,— задумливо говорить Патриція.

— Це видається правдою. Продивився паспорт — там видно, що він подорожував Болівією, Перу, Чілі, Венесуелою.

— Це його змінило.

Це теж не запитання, тому не бачу сенсу відповідати.

— Він там зробив багато гарних справ. Заснував школу.

— Так, схоже на те. Судячи з паспорта, він повернувся до Штатів у грудні 1976 року.

— Грудні?

— Так.

— Мені казали, що раніше.

— Звісно.

— То моя мати була вагітна мною,— каже Патриція.

— Ти не знала?