Харлан Кобен – Він (страница 52)

Я знизую плечима й цитую Майрона:

— Люби мене за всі мої недоліки.

Винний льох у маєтку Локвудів спроєктовано за зразком оригіналу в шато Сміт-О-Лафіт. Стіни кам’яні, стеля склепінчаста. Пляшки, дерев’яні бочки, дубові полиці. У приміщенні завжди підтримуються температура 13 °С і відносна вологість 60 %.

Я минаю колекцію — деякі пляшки тут коштують тисячі доларів. У дальньому правому кутку на найвищій полиці намацую пляшку «Krug Clos d’Ambonnay» і тягну її. Двері відчиняються, і я опиняюсь в іншому приміщенні. Так, це таємна кімната, якщо хочете, і ця таємничість може здатися дещо надмірною, але я вважаю, що моя бабуся просто хотіла мати нормальне робоче місце подалі від сторонніх очей, проте близько до вина.

Уздовж усіх чотирьох стін стоять двометрові шафи з документами.

Мене не лякає велика кількість паперової роботи. Насправді я почуваюся тут наче вдома. Однією з причин, чому ми з Майроном така гарна команда, є те, що він бачить загальну картину, тоді як я більше орієнтований на деталі. Він мрійник. А я реаліст. Він має дивовижну здатність бачити кінцевий результат. А я більш працьовитий.

Я не шукаю легких шляхів і здійснюю марудну роботу. Величезна її частина полягає в тому, щоб уважно розглядати найдрібніші деталі різних корпорацій, вивчати всі грані бізнесу, розуміти їхні плюси й мінуси, їхні входи та виходи, перш ніж давати рекомендацію щодо купівлі чи продажу.

Попри твердження деяких сильних цього світу, з такими вміннями не народжуються.

Тому я дуже поважаю належну ретельність.

Більшість моєї родини, особливо моя люба бабуся, такі самі. Вона ретельно вела документацію родини. Тут, в її улюбленому святилищі, лежать свідоцтва про народження, старі паспорти, генеалогічні дерева, плани на певні періоди, календарі, банківські виписки, щоденники, фінансові нотатки тощо, які вона збирала з 1958 року. У центрі кімнати розташовуються квадратний стіл, на якому лежать юридичні блокноти й гостро заточені олівці «Ticinderoga», та чотири стільці. Я починаю переглядати файли. Роблю нотатки. Дуже багато документів написано бабусею, і хоча я не сентиментальна людина — не виставляю сімейних світлин і рідко ностальгую,— у почерку, особливо бабусиному, є щось настільки особисте, чистота й послідовність її скоропису, краса, утрачене мистецтво та індивідуальність, що я не можу не відчувати її присутності.

Я копаюся в минулому родини. І гублюся в ньому. Мій розум хоче одразу перестрибнути до висновків, але я опираюся цій спокусі. Знову ж таки, це сильна сторона Майрона — він здатен все робити спонтанно, без плану, недбало, але геніально. Він може тримати в голові десятки ідей. А я ні.

Я вповільнююся. Потрібно знайти документи для підтвердження. Я маю побачити дані на власні очі, на сторінці — лише тоді все набуде сенсу. Мені необхідна дорожня карта.

І от, за кілька годин, мої пазли починають складатися в картинку.

Я чую кроки. Піднімаю очі — до кабінету заходить моя двоюрідна сестра.

— Найджел сказав, що ти тут.

— А я саме тут.

— Хіба ти не маєш відпочивати?

— Ні.

— То ти вже в порядку?

— Усе добре, можемо перейти до справи?

— Дідько, я ж просто намагалася бути ввічливою.

— Ти знаєш, що я це ненавиджу,— кидаю я Патриції.— Ти знаєш, скільки років твоїй матері?

Патриція веде бровою.

— Перепрошую?

— Коли твої мати й батько приїхали з Бразилії, родина не повірила, що Алін двадцять років, як казав Олдріч. Батько Найджела найняв детектива у Форталезі. Його фінальне припущення — їй мало бути чотирнадцять чи п’ятнадцять років.

Патриція не рухається.

— Ти про це знала?

— Так.

Навіть не знаю, чи здивований я цим фактом.

— Віне, то були сімдесяті.

Ті самі аргументи, що й у мого батька. Дуже цікаво чути це від його племінниці.

— Я не збираюся засуджувати твого тата. Зараз ідеться не про законність, етику чи мораль.

— А що ти хочеш знати?

— Відповіді.

— Які саме?

— Хто викрав картини, хто вбив твого батька, хто вбив Рая Штрауса. Хто завдав шкоди тобі й іншим дівчатам.

— Чому?

Цікаве запитання. Першим на думку спадає ПТ і те, що він сорок п’ять років картається за смерть напарника.

— Я пообіцяв другові.

На обличчі Патриції з’являється скепсис. Важко її за це винуватити. Мені й самому ці слова здаються порожніми. Пробую знову.

— Це кривда, яку необхідно виправити,— кажу я.

— Гадаєш, відповіді в цьому допоможуть?

— У чому?

— Виправленні кривди.

Справедливо.

— От і дізнаємося, згодна?

Патриція закладає пасмо волосся за вухо й підходить до мене.

— Показуй, що в тебе тут.

———

 Мабуть, я маю попередити Патрицію, що їй не сподобається те, що я хочу сказати.

Але не буду.

Краще отримати її раптову реакцію, без фільтрів. Тому я одразу переходжу до суті.

— Твого батька зарахували до Гаверфордського коледжу у вересні 1971 року, це була його альма-матер.

Вона вигинає брову.

— Серйозно?

— Що?

— Ти кажеш «альма-матер» у простій розмові?

Я всміхаюся.

— Мої найщиріші вибачення. Ти знала, що твій батько спочатку навчався в Гаверфорді?

— Так. І твій, і наш дід, і прадід, усі в нашій родині. І що? Мій батько не хотів там навчатися, але в нього не було особливого вибору. Тому він і перевівся.

— Ні.

— Що «ні»?

— Він не тому перевівся.

Я показую звіт про порушення кодексу честі, а також супровідний лист, підписаний дисциплінарною комісією деканату.

— Вони датовані 16 січня 1972 року — тоді у твого батька починався другий семестр першого року навчання.