Харлан Кобен – Він (страница 51)
— Так.
— Чому?
— Ти не розумієш?
Я чекаю.
— Нормальність. Так мало бути, Віне.
— Приховати це під килимом?
Батько кривиться.
— Ніколи не любив цієї аналогії. Радше змиритися з цим. Закопати це так глибоко, щоби ніхто ніколи не вирив.
— Тільки це не спрацювало.
— Принаймні не того вечора.
— І що ти зробив після візиту Карсона?
— Я викликав Олдріча на розмову. Вийшла огидна ситуація.
— Він це заперечував?
— Він завжди заперечував.
— Завжди?
— Це була не перша ситуація,— відказує мій батько.
Я чекаю. Батько обертається до мене. І теж чекає. Ми вже неодноразово грали в цю гру.
— Скільки було інших? — питаю я врешті-решт.
— Не можу сказати точного числа. Коли виникала проблема, ми його переселяли. Саме через це Олдріч не залишився в Гаверфорді, як решта з нас.
— Я думав, він поїхав навчатися до Нью-Йорку, бо хотів іти власним шляхом.
— Ні, твій дядько почав навчатися в Гаверфорді. Але трапився інцидент із донькою професора, якій було чотирнадцять. Сексу не було, але Олдріч робив її фото майже без одягу. Відбулися певні маніпуляції з грошима...
— Тобто від її батька відкупилися.
— Так, якщо вже ти хочеш виражатись у цей спосіб. Дали гроші, а Олдріча відрядили до Нью-Йорку. Це один із випадків.
— Можеш розповісти про інші?
— Твоя тітка Алін.
— Тобто?
Хоча я вже, мабуть, про це здогадувався.
— Коли Олдріч повернувся із Бразилії з Алін, то сказав, що їй двадцять років і вона була вчителькою в школі, яку ми заснували. Ми це перевірили — вона не вчителювала, а була студенткою. Це не перша дівчина, за якою він упадав, але Алін сподобалася йому найбільше. Найімовірніше, їй було чотирнадцять чи п’ятнадцять, коли Олдріч привіз її до нас — навіть наш детектив не міг сказати напевне.
Я не затамовую подиху від жаху й не вигукую безглуздих фраз на зразок «Чому ніхто не пішов у поліцію?». Ми впливова родина. Як сказав батько, «відбулися певні маніпуляції з грошима», що часто підкріплювалися погрозами — як витонченими, так і грубими. Крім того, як зазначав мій батько, це була інша епоха. Це не виправдання, а додавання контексту. Є різниця.
— Який стосунок до цього має
Мій батько не дуже вміє прикидатися. Він не актор і не брехун. Схоже, що він справді спантеличений цим запитанням, і це мене насторожує.
— Я не знаю, що це.
— Це підставна компанія, яку створив Найджел.
— Ти думаєш, що я маю до цього стосунок?
— Припускаю.
— Я цього не робив.
Немає жодних підстав продовжувати цю розмову. Якщо він заперечує — стоятиме на своєму.
— Коли ти востаннє бачив дядька Олдріча?
— Не пам’ятаю. Була якась сімейна подія в «Merion» за шість чи вісім місяців до його вбивства. Можливо, тоді. Але ми не розмовляли.
— А напередодні вбивства?
Батько застигає, занісши ключку. Я ніколи такого не бачив. Ніколи. Якщо він зібрався ударити, то зупинити його може тільки постріл у голову.
— Перепрошую?
— Патриція сказала, що ти приїжджав до них додому напередодні його загибелі.
— Вона сказала?
— Так.
— Але я щойно сказав, що не бачив Олдріча щонайменше шість-вісім місяців до його вбивства.
— Сказав, я пам’ятаю.
— Я сказав би, що це головоломка.
— Я теж.
Батько йде до будинку.
— Щасти з її розв’язанням.
Розділ 22
Сер Артур Конан Дойл вустами свого легендарного персонажа Шерлока Голмса сказав: «Коли ви прибираєте неможливі варіанти, той, що залишився, хай яким неймовірним він здається,— і має бути правдою».
Обмірковую цю цитату, хоча вона й не дуже доречна в ситуації. Виходячи з отриманої інформації та припускаючи, що батько каже правду, стверджуючи, що він не створював підставної компанії, відповідь на запитання про засновника
Мої дід і бабуся.
Звісно, сексизм був завжди, але коли йдеться про родини на кшталт нашої, яка спромоглася зберегти свою владу і престиж протягом багатьох поколінь, зазвичай не діє застаріле, поблажливе твердження «за кожним успішним чоловіком завжди стоїть жінка». Коли помер мій дідусь, батько не взяв на себе відповідальності, за винятком хіба що церемоніальних дій.
Парадом керувала моя бабуся.
Я хотів би з нею поговорити. Вона знала б, що робити. Бабуся досі жива, але їй дев’яносто вісім і вона вже рік не розмовляє. Проте я знаю, де потрібна мені відповідь — у винному льосі.
Коли я починаю спускатися сходами, то чую, як Найджел запитує:
— Куди ви йдете?
— Ти знаєш.
— Думаю, буде краще, якщо ви залишите це в спокої, Віне.
— Так, ти вже казав.
— А ви однаково не слухаєте.