Харлан Кобен – Він (страница 50)

Найджел ніяк не реагує.

— Ти маєш розповісти мені, що це все означає,— продовжую я.

— Ні, Віне, не маю. Навіть якби я це знав — але наголошую, що я не підтверджую, що маю уявлення, про що ви питаєте,— то не мусив би вам щось розповідати.

— Це може мати стосунок до вбивства дядька Олдріча й викрадення Патриції. Ми можемо розібратися з Хижою жаху. Урятувати життя.

Найджел майже всміхається.

— Урятувати життя,— повторює.

— Так.

— Ви зазвичай не говорите гіперболами.

— Це не перебільшення.

— О, Віне, я вас люблю, любив усе життя,— він зупиняється й обертається до мене на мить.— Але якби ви питали моєї поради, я рекомендував би не лізти в це.

— Я не питав.

— Що?

— Твоєї поради.

Найджел опускає голову й усміхається.

— Ви хочете виправити неправильне, Віне. Але ви постійно завдаєте шкоди в процесі.

— Завжди буває побічна шкода.

— Можливо, так і є. Саме тому я повсякчас дотримуюся закону.

— Навіть якщо це призводить до більшої шкоди?

— Навіть так.

— Я можу натиснути на батька щодо цього питання.

— Можете.

— Припускаю, що компанію відкрив Віндзор II.

— Можете припускати, що хочете, Віне.

— Де батько?

— На тренувальному майданчику.

— Тобто він почувається добре.

Найджел на це не ведеться.

— Я вам усе влаштував у східному крилі. У нас є медичний персонал і фізіотерапевт, якщо вам буде потрібно,— у нього вологі очі.— Я радий, що ви в порядку після цього інциденту, але якщо ви продовжуватимете в тому ж дусі, якось...

Найджел обертається та йде геть. Я прямую до кімнати й розкладаю речі. З кутового вікна бачу тренувальний майданчик для гольфу — точніше, поле для короткої гри, де відстань від місця удару до лунки не перевищує сорока п’яти метрів. Там є велике зелене поле з кількома лунками. А також бункер — щоби практикувати удари на піску. Трава навколо має різну висоту, щоби збільшити кількість варіантів розташування м’яча й, відповідно, різноманітність можливих ударів.

Я перевдягаюсь у штани для гольфу кольору хакі й сорочку-поло з логотипом клубу «Merion» — плетеним кошиком на шпильці замість прапора. Розкажу вам секрет, якого не знає більшість людей. Кілька найексклюзивніших гольф-клубів продають відвідувачам сорочки-поло та всіляку символіку — це великий бізнес. Але якщо під логотипом є назва клубу, це означає, що ви тут гість. Якщо ж назви немає, як у мене, якщо є лише логотип і жодних слів, це означає, що власник — справжній член клубу.

Класовий розподіл. Він існує всюди.

У шафі стоїть пара туфель для гольфу — взуваю їх і виходжу на поле, де батько відпрацьовує удар із середньої дистанції. Він обертається й усміхається, коли я підходжу. Ми не вітаємося вголос. Це гольф — тут слова зайві. Я беру ключку «Vokey» з кутом нахилу 60 градусів.

Батько б’є першим — у нас є нескінченна гра під назвою «Найближчий до лунки». У молодості тато був чемпіоном із гольфу. У двадцять один рік він виграв Кубок Паттерсона, головний аматорський приз Філадельфії. З віком його гра погіршилася, але досі видно, як легко йому на полі для гольфу. Батько використовує свою стару ключку «Callaway» із кутом 52 градуси. Після його удару м’ячик летить низько, приземляється на траві, котиться за інерцією повз лунку та застигає на відстані приблизно шістдесяти сантиметрів від неї.

Гольф-клуб «Merion» розташований униз по дорозі й за рогом. Ми з батьком ходили туди із сумками на плечах і часто там грали. Майже всі мої найкращі дитячі спогади пов’язані з гольфом, переважно з батьком. Ми рідко розмовляли під час гри. У цьому не було потреби. В якийсь спосіб батько та гольф змогли передати мені життєві уроки — про терпіння, невдачі, смиренність, відданість, спортивну майстерність, тренування, маленькі поліпшення, хиби, ментальні помилки, долю, ситуації, коли все робиш правильно, проте не отримуєш бажаного результату,— і все це без слів.

Можна любити гру, але, як і в житті, ніхто — ніхто — не залишається неушкодженим. Моя черга бити. Я дуже сильно розмахуюся ключкою, щоби траєкторія польоту була високою, а обертання максимальним,— цей удар називається флоп-шот. М’яч злітає в небо, м’яко приземляється та зовсім трохи котиться вперед. Він зупиняється на п’ятнадцять сантиметрів ближче до лунки, ніж батьків. Віндзор II усміхається.

— Гарно.

— Дякую.

— Але низька траєкторія дає вищі шанси на точний удар,— нагадує він мені.— Флоп чудовий, коли тренуєшся, але на полі, коли напруга зростає, цей удар є ризикованим.

Батько не питає, як у мене справи, але я не певен, що він узагалі знає про мою нещодавню пригоду у фургоні. Чи розповів йому це Найджел? Я так не думаю.

— Гратимемо ще? — запитує він.

— Звичайно. Щодо нашої останньої розмови — я розпитав Патрицію, чому ви з дядьком Олдрічем посварилися.

Усмішка сповзає з його обличчя. Він підганяє ключкою м’ячик для наступного удару.

— І що вона тобі розповіла?

— Про інцидент із підгляданням на вечірці з приводу шістнадцятиріччя.

Тато підкреслено повільно киває.

— Розкажи мені точно, що вона тобі повідомила.

Я розповідаю. Ми продовжуємо грати. На тренувальному газоні шість лунок, тому батько не б’є в ту саму двічі — він у це не вірить. На полі гравець ніколи не влучає в ту саму лунку двічі поспіль, казав він мені колись, тоді навіщо це робити на тренувальному майданчику?

— То Патриція сказала тобі, що батько Ешлі Райт приходив до мене,— говорить батько, коли я завершую.

— Так.

— Ми з Карсоном Райтом дружимо з дванадцяти років. Разом грали в юніорській команді.

— Я знаю.

— Це благородна людина.

Я не знаю, чи це правда, але погоджуюся, щоби підтримати розмову.

— Карсонові це було нелегко.

— Що саме?

— Прийти сюди, у цей дім. Розповісти мені всю історію.

— Усю історію?

— Твій дядько зробив значно більше, ніж просто підглядав,— тато подивився, куди котиться м’ячик і перевірив положення зап’ястка.— Я не знаю, як це зараз називається. Педофілія. Зґвалтування. Заборонені стосунки. Це почалося, коли Олдрічу було сорок років, а Ешлі — п’ятнадцять. Якщо ти хочеш захистити його...

— Не хочу.

— Ну, навіть якби й хотів. Люди так робили в ті часи. «Тобі шістнадцять, ти вродлива, ти моя», «Молода дівчино, іди з моїх думок». І подібні пісні.

— То Карсон Райт прийшов до тебе? — питаю я, намагаючись спрямувати бесіду в потрібне русло.

— Так.

— І що сказав?

— Що за кілька місяців до вечірки, коли твій дядько не відповідав на її дзвінки, його донька Ешлі наковталася пігулок. Їй робили промивання шлунка.

— Але на святкову вечірку Патриції вона таки прийшла?