Харлан Кобен – Він (страница 49)
— Люди описують тебе як безумного, небезпечного психопата.
— І що, жодного слова про мою природну красу й надприродну харизму?
Я розумію, що мої слабкі гумористичні потуги видаються недоречними. Якщо ви вважаєте, що ці рядки заслуговують на сміх, то це ви ще не чули Майрона. Але вони слугують певній меті. Страху показувати не можна. Ніколи. Я старанно формував свою репутацію, щоби здаватися трохи божевільним. Це навмисно. Жартуючи в такі моменти, ви сигналізуєте опонентам, що вас складно залякати.
Станч підсуває стілець ще ближче.
— Ти шукаєш Арло Шугармена, чи не так?
Я не відповідаю, натомість питаю:
— Це ти вбив Рая Штрауса?
Він передбачувано каже:
— Запитання тут ставлю я.
— А можна нам обом?
Станчу це подобається, хоча Бог знає чому.
— Я не маю жодного стосунку до вбивства Рая Штрауса, але й сказати, що мені його шкода, не можу.
Намагаюся прочитати його вираз обличчя. Не виходить.
Лео Станч продовжує:
— Ти ж знаєш, що вони вбили мою сестру, чи не так?
— Знаю.
— То де Арло Шугармен?
— Навіщо тобі?
У нього темніють очі.
— Ти знаєш.
— І ти таки хочеш, аби я повірив, що ти не маєш стосунку до вбивства Рая Штрауса?
— А ти хіба не казав, що шукав його лише через викрадення картини?
— Так, казав.
Лео Станч піднімає обидві долоні до неба й знизує плечима:
— Хіба тоді тобі не начхати, хто його вбив, чи не так?
Тут він мене підловив.
На секунду западає тиша. Десь далеко чую пікання. Цікаво, як вони зайшли? Хоча для людини на зразок Лео Станча охорона лікарні — це порожній звук.
Лео знову починає говорити, і я чую біль у його голосі.
— Це була моя єдина сестра, розумієш?
Я чекаю.
— Софія. У неї все життя було попереду. А потім бум — і кінець. Наша бідна мати, що раніше була найщасливішою жінкою на землі, відтоді плакала щодня до кінця свого життя. Кожного. Божого. Дня. Тридцять років. Коли вона померла, усі на похороні тільки й казали: «Принаймні тепер вона із Софією»,— Станч переводить погляд на мене.— Ти в таке віриш? Що моя мати й сестра тепер десь разом?
— Ні.
— Я теж не вірю. Ми тільки тут і тільки зараз.
Лео Станч випрямляє спину й кладе руку на моє передпліччя.
— Я спитаю тебе ще раз: чи знаєш ти, де Арло Шугармен?
— Ні.
Двері прочиняються, і здоровань просовує голову в палату. Станч киває йому й піднімається.
— Коли знайдеш його, даси мені знати першому.
Це було не запитання.
— Чому Шугармен? І як щодо інших?
Мій гість прямує до дверей.
— Я вже сказав, що знаю твою репутацію. Якщо ми будемо воювати, ти, напевно, потягнеш кілька моїх людей за собою. Але мені байдуже на проміжні жертви. Віне, не треба переходити мені дорогу — ціна буде надто високою.
Розділ 21
За три дні мене гелікоптером доправляють у маєток Локвудів.
Я, звісно, почуваюся краще, але розумію, що далекий від стовідсотково гарного стану. Оцінюю власну потужність десь між шістдесятьма п’ятьма й сімдесятьма відсотками, а через скромність не казатиму, що мої шістдесят п’ять — це чимала сила.
Найджел Данкан вітає мене біля гелікоптера.
— Маєте кращий вигляд, ніж я думав.
— Лестиш мені,— відказую йому й одразу переходжу до справи, бо часу не так багато.— Розкажи мені про
Ми йдемо до будинку й мовчимо.
— Найджеле?
— Я вас почув.
— І?
— І відповідати не буду. Навіть не намагатимусь щось казати, незалежно від того, розумію я, про що ви говорите, чи ні.
— Вірний до кінця.
— Це не вірність, це законність.
— Адвокатська таємниця?
— Саме так.
— Ні, вибач, тут це не працює. Тебе вже вказано як адвоката.
— Справді?
— «Duncan and Associates».
— Мабуть, існують й інші фірми з такою назвою.
— Ти знаєш, хто користується
Головний будинок стає зловісним, коли ми наближаємося. Я його завжди так сприймав, ще з дитинства. Кожен дім — окрема незалежна країна. Я дивлюся на Найджела. Він міцно стулив губи, щелепи рухаються в такт ході.
— Рай Штраус,— кажу я.— Компанія сплачувала його рахунки.