Харлан Кобен – Він (страница 48)

Коли я нарешті розплющую очі, біля мого ліжка сидить не Майрон чи хтось із родини. Це Седі Фішер. Вона нахиляється до мене так близько, що я відчуваю аромат її бузкового шампуню, і шепоче:

— Ні слова поліції, поки ми не поговоримо.

Тоді вона гукає: «Здається, він прокинувся!»,— і відходить. З’являються медики — лікарі та медсестри, як я припускаю. Мені вимірюють життєво важливі показники й дають шматочки льоду, щоби втамувати спрагу. Це триває хвилину-дві, але я можу відповісти на їхні прості медичні запитання. Мені кажуть, що в мене травма голови, що куля не зачепила життєво важливих органів, що зі мною все буде добре. Згодом вони запитують мене, чи маю я якісь запитання. Я перехоплюю погляд Седі. Вона ледь помітно хитає головою. Я також хитаю головою.

Приблизно за годину — мені важко вимірювати час — мене переводять у напівсидяче положення. Седі наполегливо просить усіх вийти з палати. Персонал неохоче підкоряється. Коли вони йдуть, Седі дістає із сумочки маленьку колонку, вовтузиться з телефоном і вмикає музику.

— На випадок, якщо хтось підслуховує,— каже вона мені, підходячи ближче.

— Скільки я вже в лікарні?

— Чотири дні,— Седі ставить стілець біля ліжка.— Розказуй, що сталося. Усе в подробицях.

Я розповідаю, хоча від знеболювальних у голові стоїть туман. Вона слухає не перебиваючи. Прошу льоду — вона кладе мені до рота кілька кубиків.

Коли я завершую розповідь, Седі каже:

— Водій, як ти знаєш, мертвий. Один із нападників, Роберт Лайонс,— теж. Він вилетів крізь лобове скло під час зіткнення. Інший брат, Трей, має переломи. Оскільки на нього нічого не було, щоби затримати, він поїхав додому на захід Пенсильванії — «на відновлення».

— А що Трей сказав?

— Містер Лайонс вирішив наразі не говорити з владою.

— А що думає поліція?

— Не кажуть ні про що, крім наявності доказів, що горло водієві перерізав саме ти. Криміналісти дослідили фактори — твоя поза за трупом, положення леза у твоєму рукаві, кров у тебе на руках тощо. Цього, можливо, недостатньо, щоби довести в суді, але копи здогадалися, що сталося саме так.

— Ти сказала їм, що брати тобі погрожували? — питаю її.

— Ще ні. Я завжди можу це зробити. Якщо я скажу зараз, поліція бажатиме знати, чому вони мені погрожували. Розумієш?

Так, розумію.

— Копи вже з’ясовують зв’язок між інцидентом із Тедді Лайонсом в Індіані та подіями у фургоні. І заради тебе, мого клієнта, я не хочу їм допомагати.

Логічно.

— Є якісь поради? — питаю Седі.

— Поліція тут. Вони хочуть отримати свідчення. Я вважаю, що тобі не варто щось розповідати.

— Я вже забув, що сталося,— кажу їй.— Травма голови, розумієте.

— І ти занадто слабкий, щоби давати свідчення,— додає Седі.

— Точно, але я таки хочу виписатися якомога швидше й поїхати додому — там одужувати краще.

— Я спробую це організувати.

Седі встає.

— Ми тримаємо це в таємниці, Віне. Жодних газет.

— Дякую.

— Деякі люди теж прагнули бути біля ліжка, але я порадила їм цього не робити — хотіла поговорити з тобою першою. Вони мене зрозуміли.

Я киваю. Не питаю, хто саме,— байдуже.

— Дякую тобі. Тепер забери мене звідси.

———

 Але не все так просто.

За два дні мене перевели з відділення інтенсивної терапії до приватної палати. Саме там, о третій годині ночі, коли блаженно балансую між морфіновою загальмованістю й повним сном, я більше відчуваю, ніж чую, як відчиняються двері.

Звичайно, це не рідкість. Якщо ви колись тривалий час перебували в медичному закладі, то знаєте, що прийти перевірити ваш стан можуть у найнезвичніші години ночі, ніби спеціально заважають вам заснути по-справжньому. Можливо, якщо знову використати аналогію із супергероєм, мої відчуття загострилися, наче в Людини-Павука, і я звідкись знаю, що мій нічний гість не є медсестрою, лікарем чи охоронцем.

Я лежу дуже тихо. У мене немає зброї — і це надто нерозумно. Також я не маю звичних рефлексів, сили й часу. Я трохи розплющую очі, але через наркотики та пізню годину видимість така, наче дивлюся крізь марлю.

Проте я бачу якийсь рух.

Я міг би розплющити очі ширше, але не хочу, щоби гість знав, що я не сплю.

Я таки розгледів чоловіка. Першою думкою було, що це Трей Лайонс, і вона змусила мій пульс прискоритися.

Але тепер я бачу, що цей чоловік занадто великий. Він стоїть у дверях. Відчуваю на собі його погляд. Обмірковую свій наступний крок.

Кнопка виклику персоналу.

Звісно, вона є в кожній палаті, але я не дуже вмію просити про допомогу, тому не слухав, коли медсестра пояснювала, як здійснити виклик. Хіба вона не обмотала дріт навколо перила ліжка? Так. Ліворуч чи праворуч від мене?

Ліворуч.

Я намагаюсь непомітно посунути руку під ковдрою до кнопки виклику.

Чую чоловічий голос.

— Не роби цього, Віне.

Прикидатися сплячим уже немає сенсу. Повністю розплющую очі. Мій зір досі затуманений, світло слабке, але я бачу біля дверей здорованя — він просто велетень, як тепер видно. Розрізняю довгу бороду та якусь шапку на голові. Інший чоловік — зачесане назад сиве волосся, дорогий костюм — заходить до палати. Це він сказав не натискати кнопки виклику персоналу. Сивий киває здорованеві — той виходить і зачиняє за собою двері. Чоловік бере стілець і сідає біля мого ліжка.

— Знаєш, хто я? — питає він.

— Зубна фея?

Не найдотепніша відповідь, але Сивий усміхається.

— Мене звуть Лео Станч.

Я так і думав.

— За тобою стежили мої люди.

— Я знаю.

— Ти швидко виявив хвіст.

— Дилетантський підхід,— відповідаю я.— Майже образливо.

— Перепрошую,— відповідає Станч.— Яке тобі діло до Рая Штрауса?

— У нього була моя картина.

— Так, ми чули. Щось іще?

— Це все.

— І всі твої винюхування — це лише через викрадення картини?

— Це лише через викрадення картини,— повторюю я.— І ще: ти що, справді сказав слово «винюхування»?

Лео усміхається й нахиляється до мене ближче.

— Ми всі знаємо, яка в тебе репутація,— шепоче він.

— Розкажи й мені.