Харлан Кобен – Він (страница 47)

— Можемо з цим зараз розібратися.

— З чим?

— Зупиняєш фургон десь у безлюдному місці. Ти знаєш, що я неозброєний. Ми з тобою б’ємося, Боббі. Якщо виграю я — ви мене відпускаєте. Якщо ти — тоді мені смерть.

М’язистий Боббі обертається до брата з пістолетом.

— Трею?

— Ні.

— Та ну, Трею. Дай мені відірвати йому голову.

Трей пильно дивиться на мене. Його не обманеш. Він знає, на що я здатен.

— Ні.

— А щодо мільйона доларів? — питає Боббі.

У мене досі плями перед очима. У голові паморочиться, усе болить. Краще за ці кілька секунд мені не стало.

— Він нам бреше, Боббі. Два мільйони — це блеф.

— Але...

— Він не може залишити нас живими,— пояснює Трей,— так само, як ми не можемо залишити живим його. Щойно ми його відпустимо, він на нас полюватиме. Це не про поліцію — нам доведеться просто все життя ходити й озиратися. Він за нами повернеться, підключивши для цього всі свої ресурси.

— Але ж ми можемо спробувати отримати гроші, хіба ні? Він може якось їх переказати, а потім — куля в лоб.

Коли Трей хитає головою, я усвідомлюю, що в мене закінчилися час і варіанти.

— Боббі, це було вирішено, щойно ми його викрали. Або він, або ми.

Трей, звісно, має рацію. Ми не можемо дати вижити іншій стороні — це додає забагато невідомих у загальне рівняння. Я ніколи не повірю, що вони не прийдуть по мене знову. І Трей правильно думає — я теж це так не залишу.

Хтось має померти.

Ми їдемо мостом Джорджа Вашингтона. Водій пришвидшується на перетині трас 80 і 95.

Мені дуже хотілося б мати якийсь кращий план — не такий надривний, примітивний і огидний. Те, що він спрацює, дуже малоймовірно, але я на волосині від смерті.

Зараз або ніколи.

Я опускаю плечі — наче вже здався.

— Що ж, тоді я маю в дечому зізнатися,— кажу я.

Вони зовсім трохи розслабляються. Я не знаю, чи це хоч якось мені допоможе. Але на цьому етапі в мене є лише один варіант.

Якщо я кинуся на Боббі, мене застрелить Трей.

Якщо на Трея, він однаково мене застрелить.

Якщо я здивую їх і кинуся на водія, то в мене, можливо, буде шанс.

Раптом я видаю крик, від якого застигає кров у жилах. Через це моя голова розривається від болю.

Байдуже.

Брати, як я і очікував, сахаються назад, гадаючи, що я зараз кинуся на них.

Але мій план інший.

Я повертаюся до водія.

У мене такий собі план — сирий, непродуманий, поганий. Я так чи інакше отримаю ще більше болю. Звісно, можна було б згадати метафору з розбитими яйцями, але який у цьому сенс?

Трей досі тримає пістолет, той нікуди не зник за помахом чарівної палички. Так, викрадач наляканий, але швидко приходить до тями й натискає на курок.

Моя єдина надія, що він не вцілить через те, що я різко рухаюся.

Так і стається. Майже.

Куля влучає мені в лопатку.

Я не зупиняюся. Мене штовхає вперед єдиний шанс. У моїй правій манжеті є крихітне лезо — Боббі не помітив його, коли мене обшукував. Ніхто не помічає. Зараз воно вистрілює та потрапляє в мою долоню. Лезо в правій руці, і поки водій жене сто п’ятнадцять кілометрів за годину — так, я встигаю помітити мерехтливі цифри перед кермом,— я розпанахую йому горло, практично відрізавши голову.

Фургон сильно хитає вбік. З артерії бризкає кров, заляпуючи лобове скло. Я відчуваю, як теплий вміст його шиї — тканини, хрящі, купа крові — витікає на мою руку. Ліву я просуваю під його ремінь безпеки — можливо, це допоможе мені підготуватися до майбутнього зіткнення.

Я знову чую постріл.

Ця куля лише зачепила моє плече, перш ніж розбити лобове скло. Я хапаю кермо та вивертаю його. Фургон різко злітає з дороги й перекидається на два колеса.

Я заплющую очі та тримаюся, доки фургон перевертається раз, другий, а потім із силою врізається в стовп.

Після цього я занурююся в цілковиту темряву.

 

Розділ 20

Усі супергерої мають історію становлення. Як і всі люди, якщо подумати. От вам скорочена версія моєї.

Я виріс у привілеях. Про це вам уже відомо. Ви, можливо, переконані, що кожну людину оцінюють за її зовнішнім виглядом. Це не зовсім революційне спостереження, і ні, я не порівнюю й не кажу, що мені було гірше, ніж іншим. — Це те, що ми називаємо «фальшива рівність». Але річ у тім, що багато людей починають ненавидіти мене з першого погляду. Вони бачать густе світле волосся, рум’яний колір обличчя, порцелянові риси, моє гордовите спокійне обличчя — і їм невідворотно тхне сморід старих грошей, який іде від мене невпинними хвилями, тож вони думають, що я самовдоволений сноб із купою привілеїв, лінивий, осудливий і незаслужено багатий нероба, який народився не лише зі срібною ложкою в роті, але й зі срібним сервізом на сорок вісім предметів і титановими ножами для стейків.

Я це розумію. Я теж іноді відчуваю подібне щодо людей з мого соціально-економічного оточення.

Ви бачите мене й думаєте, що я дивлюся на вас зверхньо. Ви відчуваєте до мене образу й заздрість. Усі ваші власні невдачі як реальні, так і уявні, піднімаються й спрямовуються проти мене.

Що ще гірше, я здаюся м’якою, легкою, розпещеною мішенню.

Сучасні підлітки могли б охрестити моє обличчя таким, що «заслуговує на удар».

Усе перелічене невідворотно призводило до неприємних інцидентів у моєму дитинстві. Стисло розповім про один із них. Коли мені було десять років, під час відвідин філадельфійського зоопарку я, одягнений у синій піджак зі шкільним гербом на нагрудній кишені, відійшов від своїх забезпечених однокласників. Школярі з «внутрішнього міста»⁶ — так, ви можете прочитати це як завгодно — оточили мене, глузували, а потім відлупцювали. Я опинився в лікарні, ненадовго впав у кому, і в несподівано цікавому життєвому циклі ледь не втратив тієї самої нирки, по якій нещодавно вгатив Боббі Лайонс.

Фізичний біль від побиття був сильним. Та набагато гіршим був сором, який відчував десятирічний хлопчик від того, що відчував себе приниженим, безпорадним і наляканим.

Коротко кажучи, я хотів більше ніколи не переживати такого.

Тож переді мною постав вибір. Я мав змогу, як закликав мене батько, «лишатися серед своїх» — сховатися за кованими воротами й доглянутими живоплотами. Або міг щось із цим зробити.

Решту ви вже знаєте. Принаймні вам так здається. Люди, як зазначила Седі, складні істоти. У мене були гроші, мотивація, травма в минулому, уроджені навички, схильність і, можливо, якщо бути чесним із собою, якийсь гвинтик (чи примітивний механізм виживання?), що дозволяє мені не лише процвітати, але й отримувати певне задоволення від актів насильства.

Візьміть усі ці складові, подрібніть їх у блендері — і вуаля. І ось я тут.

У лікарняному ліжку. Без свідомості.

Не знаю, скільки я вже пролежав. Не знаю, чи це мені привиділося, але, можливо, я розплющував очі й бачив Майрона біля ліжка. Я робив так само, коли ми зішкребли його з асфальту після катувань нашої влади. Також я інколи чую голоси — батька, моєї біологічної доньки, покійної матері,— але оскільки я знаю, що принаймні один із них не може бути реальним, можливо, інші теж почулися.

Але я живий.

Згідно зі своїм «планом» — я використовую це слово в найширшому сенсі,— перед аварією мені вдалося достатньо закріпити тіло ременем безпеки водія. Тому під час зіткнення я був пристебнутий. Що сталося з братами Тедді, я не знаю. Також не уявляю, які висновки зробили правоохоронці. Не знаю, скільки минуло годин чи днів з моменту аварії.

Коли я починаю випливати на поверхню усвідомлення, то дозволяю розуму трохи міркувати. Частина цієї справи склалася докупи, принаймні я так відчуваю. Важко сказати напевне. Більшість часу я непритомний, якщо можна так назвати цю прірву, і через це багато моїх здогадів — про підставні компанії, пограбування банку чи вбивство Рая Штрауса — здаються правильними зараз, але можуть, як і багато снів, перетворитися на цілковиту нісенітницю, коли я повністю прийду до тями.

Досягаю стадії, коли відчуваю себе свідомо, але поки вагаюся. Не знаю, з якої причини.

Частково це тому, що я виснажений, настільки втомлений, що в моєму теперішньому стані навіть розплющити очі здається надто важким завданням. Я почуваюся так, ніби прикутий ременями в одному зі снів, де ти біжиш глибоким снігом і тому рухаєшся надто повільно. Я намагаюся слухати та збирати інформацію, але голоси нерозбірливі, приглушені, як у батьків Чарлі Брауна⁷ чи ніби звук лунає з-за шторки для душу.