Харлан Кобен – Він (страница 46)

Я не бачу зір — переді мною злісні спалахи світла.

Навколо моєї шиї обвивається чиясь дебела рука. Я готовий автоматично вдарити потилицею по носу чоловіка позаду себе — але другий злочинець, у лижній масці, спрямовує пістолет мені в обличчя.

— Не рухайся, суко.

Він стоїть достатньо далеко, тож — навіть якби я був у найкращій формі — кидатися обеззброювати його було б дуже необережним кроком. Проте я ризикнув би, якби не удари по черепу. Є дві стратегії, коли на тебе спрямовано пістолет. Перша — найочевидніша — здатися. Дати те, що від тебе хочуть. Не чинити ніякого спротиву. Це найкраща стратегія, якщо вас, наприклад, хочуть пограбувати. Злочинці заберуть ваш гаманець чи годинник і зникнуть у темряві. Друга стратегія — зазвичай я надаю перевагу саме їй — це блискавичний удар. Навчіться пропускати ту частину, коли ви в шоці й паралізовані страхом, і негайно атакувати. Це неочікувано. Людина зі зброєю зазвичай думає, що ви будете підкорятися та діяти обережно, побачивши пістолет,— тож, рухаючись швидко, ви можете заскочити її зненацька.

Друга стратегія, безперечно, ризикована, але якщо ви, як і я зараз, розумієте, що людина зі зброєю може завдати вам смертельної шкоди, то це найкращий, на мою думку, вибір із безлічі поганих рішень.

Але щоби такий варіант був ефективним, потрібно бути в повній бойовій готовності. А я зараз не в найкращій формі. Я втрачаю рівновагу. Ледве тримаюся на ногах. На мене насувається якась темрява — якщо я не буду з цим боротися, то можу знепритомніти.

Тому я обираю не рухатися. Якщо використовувати боксерську метафору, я рахую до «восьми» і сподіваюся, що в голові проясниться.

Чоловік, що тримає мене за шию, кремезний. Він міцно притискає мене до грудей, коли я чую, як поруч із вереском зупиняється авто. Мене піднімають. Я досі не пручаюсь — і за кілька секунд мене кидають до фургона. Я жорстко приземляюся. Два мої викрадачі стрибають за мною. Чую вереск шин. Фургон рушає з місця, коли бічні двері ще не повністю зачинилися.

Один шанс.

Перш ніж мої викрадачі встигають відреагувати, я збираю все, що маю в запасі, і кочуся до частково відчинених розсувних дверей, які швидко зачиняються. Маю слабку надію, що вдасться випасти з фургона, який набирає швидкість. Так, це не найкращий варіант, але найкращий із того, що я зараз маю. Я прикрию голову руками, а тіло хай візьме на себе основний удар. Якщо пощастить, то матиму лише кілька зламаних кісток.

Це невелика ціна.

Моя голова і плечі вже поза фургоном. Я відчуваю, як вітер б’є в обличчя, від цього виступають сльози. Я заплющую очі, опускаю підборіддя й готуюся до удару тіла об асфальт нью-йоркської вулиці.

Але цього не відбувається.

Сильна рука хапає мене за комір і смикає назад. Я лечу в повітрі, наче ганчіркова лялька. Чую, як двері фургона зачиняються саме в той момент, коли моя спина вдаряється об дальній борт фургона. Від рикошету гупаюся головою об метал.

Ще один удар по черепу.

Я падаю на холодну підлогу фургона обличчям донизу.

Хтось стрибає на мене зверху, лягаючи на спину. Я обмірковую рух — швидкий оберт, удар ліктем,— але не певен, що зможу це зробити в теперішньому стані.

І ще одна обставина: перед моїм обличчям знову пістолет.

— Чинитимеш опір — я тебе вб’ю.

Крізь каламутну імлу я можу розгледіти потилицю водія. Двоє викрадачів — один на моїй спині, інший наставляє на мене пістолет — досі в лижних масках. Я трактую це як добрий знак. Якби вони збиралися мене вбити, то не було сенсу приховувати обличчя.

Чоловік на спині починає мене обшукувати. Я не рухаюся, намагаюся використати цей час, щоби прийти до тями. З болем я впораюсь. А от струс мозку — у мене, безперечно, струс — це вже гірше.

Він знаходить мій «Wilson Combat 1911» у кобурі, витягує його та спустошує магазин — тож навіть якщо мені вдасться повернути мій пістолет, він буде марний.

Інший чоловік, що тримає мене на мушці, каже:

— Перевір гомілки.

Його напарник перевіряє. Це триває якийсь час, але врешті-решт він знаходить мій менший пістолет «Sig P365» у кобурі на щиколотці. Виймає його перед моїм розмитим поглядом і теж висипає кулі. Досі сидячи на мені, він нахиляється до обличчя так близько, що я відчуваю щокою його шерстяну маску, і зі злістю шепоче:

— Ще щось маєш?

Якби в мене нормально працювала голова, я міг би його вкусити, настільки він близько. Укусити нападника крізь тонку маску, відірвати частину його щоки, крутнутися й штовхнути його до чоловіка з пістолетом, щоби заблокувати кулю, яка могла би прилетіти.

— Навіть не думай,— упевнено каже той, що зі зброєю, посуваючись убік, аби запобігти трюку, який щойно спав мені на думку.

Висновок: чоловік із пістолетом, який керує,— досвідчений. Натренований, можливо, військовий. Він стоїть достатньо далеко, тож навіть якби я був на сто відсотків готовий нападати — а зараз я маю максимум сорок-п’ятдесят,— то в мене не було б жодного шансу.

Чоловік, що сидить у мене на спині,— кремезніший, накачаніший, але я розумію, що більшою загрозою є той, що тримає мене на мушці.

Я не рухаюся. Намагаюся розігнати туман у голові, але нічого не виходить. Я почуваюся загубленим, пливу за течією.

А потім здоровань на моїй спині дивує мене ударом по нирках.

Це нагадує вибух, розрив бомби, гарячі леза, що ріжуть мої внутрішні органи. На якусь мить біль паралізує мене. Кожна частина тіла страждає, хочеться заховатися і знайти полегшення.

Здоровань злізає з мене й дає змогу корчитися від болю. Я відкочуюся до перегородки між кабіною та фургоном. Озираюся на двох моїх викрадачів.

Коли вони знімають лижні маски, дві думки — обидві погані — вражають мене водночас.

По-перше, якщо вони дозволяють мені бачити їхні обличчя, то не планують залишати мене живим.

По-друге — я впевнений, бо схожість надто виразна,— це брати Тедді «Великого Т» Лайонса.

Я намагаюся не рухатися, бо будь-який рух — це мука. І не дихати — з тієї ж причини. Заплющую очі, сподіваючись, що вони подумають, ніби я знепритомнів. Зараз нічого не можна зробити. Найбільше мені потрібен час. Трохи часу без ударів, щоби відновитися настільки, аби дати відсіч.

Як я міг би протистояти? Гадки не маю.

— Завершуй це,— каже більший брат, який сидів у мене на спині, своєму добре натренованому родичу з пістолетом.

Той киває та цілиться мені в голову.

— Чекай,— кажу я.

— Ні.

Я раптом пригадую, коли Майрон так само, як і я зараз, лежав в якомусь фургоні. Тоді він теж попросив нападника зачекати, і той чоловік також сказав «Ні». Я тоді їхав за ними в автівці й слухав цю розмову завдяки ввімкненому телефону Майрона. Коли я почув, що викрадач відмовився, і зрозумів, що мій друг не зможе викрутитися, натиснув на педаль газу та врізався своєю машиною в задню частину фургона.

Дивно, які спогади приходять у критичних обставинах.

— Даю мільйон кожному з вас,— кажу я.

Вони зупиняються.

Кремезніший брат кидає:

— Ти нашкодив нашому брату.

— А він нашкодив моїй сестрі,— відповідаю я.

Вони перезираються. Я, звісно, брешу, хоча існує чимало прихильників ідеї, що в глобальному сенсі всі люди — брати та сестри. Проте ця неправда, як і пропозиція мільйона кожному, змушує їх вагатися. Це все, що мені зараз потрібно,— виграти трохи часу.

Інших варіантів я не маю.

Здоровань каже:

— Шерін — твоя сестра?

— Боббі, ні,— зітхає брат із пістолетом.

— Вона в лікарні. Ваш брат нашкодив багатьом жінкам.

— Фігня. Вони просто брехливі суки.

Брат із пістолетом каже:

— Боббі...

— Ні, чуваче, він має знати це перед смертю. Це лайно собаче. Усі ці сучки запали на Тедді. Він красивий мужик. Вони хочуть його заарканити, розумієш, про що я? Закрити на замок, одружити на собі. Але Тедді — принаймні до того як ти напав на нього ззаду й зробив із нього котлету — багато гуляв. Він не хоче осідати. Коли дівки не отримують від нього обручки, вони раптом усі скаржаться на нього. Чому вони не скаржаться одразу? Чому вони добровільно йдуть із ним на побачення?

— Я не напав на нього ззаду,— кажу я.

— Що?

— Ти сказав, що я, цитую, «напав на нього ззаду й зробив із нього котлету». Усе було не так. Ми билися один на один — і він програв.

Великий Боббі глузливо пирхає:

— Ага, так я і повірив. Поглянь на себе.