Харлан Кобен – Він (страница 45)
Я усміхаюся, але нічого веселого не маю на увазі.
— Моя робота ніколи не стане непотрібною.
Седі розмірковує.
— Тобі не можна за мною шпигувати.
— Ти маєш рацію.
— Хай що ти робитимеш, це не має стосуватися мене чи моїх клієнтів.
— Знову маєш рацію.
Седі хитає головою. Правда в тому, що я, можливо, дійсно облажався з цією справою. Мені, звісно, начхати на Тедді Лайонса — він перетнув межу й заслужив усе, що з ним трапилось. І я не розглядаю це як самосуд. Я маю на увазі попередження злочинів. Як на шкільному майданчику: кривдник когось цькує, навіть якщо про це дізнаються вчителі й покарають його, він має усвідомлювати й очікувати, що хтось завдасть удар у відповідь.
Я знав, що це може призвести до неочікуваних, навіть катастрофічних, наслідків, але я зважив усі «за» та «проти» й вирішив діяти. Можливо, я помилився. Я теж іноді можу схибити.
Аби приготувати яєчню, потрібно розбити кілька яєць. Я не знаю, чи це так, але вважаю: якщо вже яйця розбито, то таки варто зробити яєчню, а не розмазню.
Достатньо вже аналогій.
— Я ледь не викликала поліції після того, як його брати мені погрожували.
— Чому ж не викликала?
— І що я їм скажу? Що ти відгамселив їхнього брата.
— Вони цього ніколи не доведуть. Можу я висловити зауваження?
Седі супиться й жестом запрошує мене продовжувати.
— Ти не зателефонувала до поліції, бо знаєш, що закон не здатен тебе захистити.
— І хай тебе дідько візьме за те, що поставив мене в таке становище! — Седі міцно заплющує очі.— Ти бачиш, що наробив? Я навчалася на юриста, я давала присягу. Я знаю, що наша правова система не ідеальна, але я в неї вірю. Я дотримуюся законів. А зараз ти змушуєш мене нехтувати совістю та власними принципами.
Вона глибоко вдихає.
— Не впевнена, що можу залишитися в цьому офісі, Віне.
Я мовчу.
— Можливо, я захочу розірвати наш договір.
— Подумай про це ще трохи,— кажу я.— Ти маєш рацію. Твоя злість...
— Це не лише злість, Віне.
— Називай свої почуття як хочеш. Злість, розчарування, зневіра, моральні протиріччя. Ти маєш на них право. Я зробив те, що вважав найкращим, проте, можливо, помилився. Я досі вчуся. Це моя провина. Я дуже перепрошую.
Седі, здається, здивована моїми останніми словами. І я теж.
— То що нам тепер робити? — питає вона.
— Ти мала можливість поговорити з братами Тедді.
— Так.
— Як гадаєш, вони залишать нас у спокої?
— Ні,— спокійно відповідає Седі.
— Отже, яйця розбито. Тому питання в тому, що ми хочемо зробити: яєчню чи розмазню?
Розділ 19
Я люблю ходити.
Здебільшого ходжу пішки на роботу й додому. Шлях від мого офісу до квартири — від будівлі «Lock-Horne» до «Dakota» — це приблизно три з половиною кілометри, і я проходжу його бадьорим кроком трохи більш ніж за пів години. Зазвичай прямую на північ П’ятою авеню, аж доки опиняюсь у Центральному парку навпроти готелю «Plaza» на П’ятдесят дев’ятій вулиці. Чимчикую ліворуч від зоопарку за діагоналлю на північний захід і зрештою впираюсь у Стробері-філдс і «Dakota». Під час ранкової прогулянки я часто заходжу до кав’ярні «Le Pain Quotidien», що розташована посеред парку. Тут вільно бігають собаки, і мені подобається за ними спостерігати. Не знаю, з якої причини. У мене ніколи не було собаки. Можливо, варто це виправити.
Зараз у парку темно й так тихо, що я чую відлуння власних кроків бруківкою. Можливо, зараз і безпечніші часи, але Центральним парком люди вночі таки не особливо гуляють. Я пригадую свою досить бурхливу юність, коли влаштовував нічні походеньки в найнебезпечніші райони міста. Я вже казав, що більше не шукаю неприємностей на так званих поганих вулицях, прагнучи виправити якусь невизначену кривду й водночас задовольняючи власні бажання. Тепер я обережніше обираю місця, де можна розійтися на повну — хоча, як демонструє ситуація з Тедді «Великим Т» Лайонсом, мої навички цілеспрямованої дії далекі від досконалості. Визнаю, мені погано вдається передбачати довготривалі наслідки своїх дій.
Перетинаю мозаїку «Imagine»5, уже видніються фронтони «Dakota». Я одночасно думаю про купу речей — шістку із Джейн-стріт, Вермера, Хижу жаху, Патрицію, Джесіку,— аж тут вібрує телефон.
Знову ПТ.
Я піднімаю слухавку.
— Розказуйте.
— Я викопав усе, що зміг, на підставну компанію Штрауса. По-перше, називається вона
Гарна назва, думаю я. Ні про що. Це правило номер один, коли створюєш підставну компанію,— вибирай назву, яка нічого про тебе не говорить.
— Що ще?
— Оформлена в Делавері.
Я не здивований. Якщо прагнете анонімності, то є три штати — Невада, Вайомінґ та Делавер. Оскільки Філадельфія розташована дуже близько до Делавера, Локвуди завжди їздили туди.
— Це не єдина компанія,— продовжує ПТ.
Я знову не здивований.
— Здається, це частина мережі. Певно, ти розумієшся на таких речах краще за мене, але компанія «X» володіє компанією «Y», що володіє компанією «Z», яка володіє
Коли я чую назву банку, то сповільнюю крок і стискаю телефон міцніше.
— А хто заснував
— Немає назви, ти сам знаєш.
— Я маю на увазі юриста.
— Чекай,— я чую, як ПТ шарудить паперами.— Юриста як такого немає, просто фірма «Duncan and Associates».
Я застигаю.
— Віне?
Я знаю, що в «Duncan and Associates» працює лише одна людина.
Найджел Данкан. Дворецький, друг, якому довіряють, адвокат, що має тільки одного клієнта. Коротко кажучи, підставну компанію, що оплачувала рахунки Рая Штрауса, заснував один із членів моєї родини.
Я збираюся запитати ПТ, коли саме було створено тіньову компанію, як раптом щось тверде, схоже на лом, із величезною силою врізається в бічну частину мого черепа.
Решта подій відбувається протягом двох-трьох секунд.
Я хитаюся, ошелешений ударом, але стою на ногах.
Чую в слухавці деренчливий голос ПТ.
— Віне?
Лом із гучним тріском гатить мене з іншого боку черепа.
Удар струшує мій мозок. Телефон падає на асфальт. Мені розпанахали скальп, і кров стікає по вуху.