Харлан Кобен – Він (страница 43)

— Дивно,— каже вона.

— Що саме?

— Ми колись були лише вдвох?

— Гадаю, ні.

— Майрон завжди був поруч.

— Таке відчуття, що й досі є,— кажу я.

— Так,— Джесіка кліпає та бере келих.— Я й справді облажалась.

Я не виправляю її.

— Мій шлюб жахливий,— продовжує вона.

— Мені шкода.

— Справді?

— Тепер так.

— Ти ненавидів мене, коли я кинула Майрона?

— Не думаю, що ненависть — це точне слово.

— А яке ж?

— Відраза.

Вона сміється й піднімає келих.

— Туше.

— Я жартую,— кажу я.— Чесно кажучи, ти ніколи не мала для мене значення.

— Це чесно.

— Я ніколи не розглядав тебе як окрему особистість.

— Лише як частину Майрона?

— Так.

— Як придаток?

— Не настільки, чесно кажучи. Ти маєш на увазі руку чи ногу? Ні. Не настільки важливо.

Вона робить ще одну спробу.

— Як супутник на його орбіті?

— Це вже ближче. Зрештою, ти завдала Майрону болю. Це все, що мене хвилювало. Як ти вплинула на нього.

— Бо ти його любиш.

— Так, люблю.

— Це мило. То, можливо, зараз ти розумієш краще.

— Не думаю, але продовжуй, якщо хочеш.

— Майрона було так багато,— каже Джесіка.

— І досі є.

— Точно. Він висмоктує все повітря з кімнати. Він домінує просто своєю присутністю. Коли я була з ним, моя творчість страждала. Ти про це знав?

Я намагаюся не кривитися.

— І ти звинувачуєш його?

— Я звинувачую нас. Він не планета, що навколо неї я оберталася. Він — сонце. Коли я була з ним забагато — ну, інтенсивно,— боялася, що врешті-решт розчинюсь у ньому. Що гравітація притягне мене надто близько до його полум’я, переповнить мене, утопить.

Тепер я вже відверто кривлюся.

— Що? — питає Джесіка.

— Якщо не брати до уваги твої взаємовиключні метафори — ти там тонеш чи гориш? — то це повна й цілковита маячня. Він тебе кохав. Турбувався про тебе. Ця інтенсивність, яку ти відчувала, переповнювала тебе? То було кохання, Джесіко. Справжній ідеал, найрідкісніша рідкість. Коли він тобі усміхався, ти відчувала тепло, якого не відчувала ніколи досі, тому що він тебе кохав. Тобі пощастило. Пощастило, і ти це відкинула. Не тому, що Майрон щось зробив не так, а через те, що ти, як і багато хто з нас, схильна до саморуйнування.

Джесіка відхиляється на спинку стільця.

— Ого! Розкажи мені, що ти насправді відчуваєш.

— Ти покинула його заради багатого зануди Стоуна. Навіщо? Бо в тебе було справжнє кохання й тебе це лякало. Тобі було важко не мати контролю. Саме тому ти раз у раз розбивала його серце — тобі треба було мати перевагу. Ти мала шанс отримати найкраще, але ти була занадто налякана, щоби за нього вхопитися.

У неї блищать очі. Джесіка швидко змахує вказівним і великим пальцями сльози й питає:

— Припустімо, що я спробую його повернути.

Я хитаю головою.

— Чому ні? Ти думаєш, що в нього вже немає до мене почуттів?

— Цього не буде. Ми обидва це знаємо. Майрон по-іншому влаштований.

— А як щодо тебе, Віне?

— Ми не про мене говоримо.

— Можемо змінити тему. Ти став іншим, Віне. Я колись думала, що ви з Майроном — як інь і ян: абсолютні протилежності, що доповнюють одна одну.

— А зараз?

— Тепер мені здається, що ти набагато більше схожий на Майрона, ніж думаєш.

Я всміхаюся на це.

— Ти думаєш, це так просто?

— Ні, Віне, я про це й кажу. Воно ніколи не просто.

———

 Джесіка хоче пройтися додому на самоті. Я не наполягаю скласти їй компанію. Насправді, хоча на мене чекає авто, я й сам вирішую прогулятися. Вона йде в південному напрямку, я — на захід, перетинаючи Центральний парк уздовж Шістдесят шостої вулиці. Вечір чудовий, парк красивий, і прогулянка заспокоює мене приблизно три хвилини — потім вібрує телефон. Дзвінок від Седі Фішер.

У мене погане передчуття.

Перш ніж я встигаю вимовити своє звичне привітання, Седі майже вигукує:

— Ти де?

Мені не подобається її тембр — у ньому відчувається злість. І страх.

— Іду Центральним парком. Якісь проблеми?

— Так, є. Я в офісі. Приїжджай якнайшвидше.