Харлан Кобен – Він (страница 42)

Я так не вважаю, але не хочу зараз у це заглиблюватися.

Ми сідаємо в машину на заднє сидіння, у мене дзвонить телефон. Прикладаю слухавку до вуха.

— Розказуй.

Джесіка закочує очі.

Кабір говорить:

— Хочете всю історію чи одразу до суті?

— О, будь ласка, розкажи все якнайдовше та дуже багатослівно. Ти ж знаєш, як я це люблю.

— Чорна автівка, яка сіла вам на хвіст, належить людям Неро Станча.

Я запитав би Кабіра, звідки він знає, але сам заохотив його перейти до суті, тож він так і зробив. Проте далі мій асистент уточнює:

— Вона зареєстрована на заклад крафтового пива, що його вони використовують як прикриття. Ви, до речі, знаєте, хто зараз голова їхньої банди?

— Не знаю.

— Лео Станч.

— Добре. А це важливо, тому що?..

— Лео — це племінник Неро. Ба більше, Лео — це молодший брат Софії Станч.

— А, цікаво.

— Не кажучи, що він небезпечний.

— А де зараз чорний «лінкольн»?

— Відкрийте на телефоні застосунок мап. За трекером, який я поставив, можна відслідковувати, де перебуває машина.

— Добре, дякую. Щось іще?

— Пам’ятаєте, учора купа медіа хотіли з вами інтерв’ю щодо Вермера, знайденого на місці вбивства?

— Так.

— Тепер додайте сюди те, що жертвою виявився Рай Штраус.

Це й справді має бути тотальне безумство.

— А що ти їм кажеш?

— Вивчив фразу «Жодних коментарів» дванадцятьма мовами.

— Дякую.

— «Ei kommenttia»,— кидає Кабір.— Це фінською.

— Щось іще?

— Завтра до вас на сніданок прийде Ема.

Це єдина зустріч, яку я ніколи б не забув і не пропустив.

Я кладу слухавку. Джесіка дивиться у вікно.

— Не хочеш поїхати кудись на ранню вечерю? — питаю її.

Вона думає мить і відповідає:

— Чому б і ні?

Ми їдемо в гриль-бар елегантного світського клубу «Lotos», серед перших членів якого був Марк Твен. Він розташований у будинку в стилі французького ренесансу у Верхньому Іст-Сайді. Гриль-бар у підвалі. Усе з темного дерева, насичено бордові стіни. Барна стійка попереду в центрі. Для чоловіків тут дрес-код — піджак із краваткою — таке вже рідко зустрінеш на Мангеттені. Деяким це правило здається старомодним, але я — поціновувач штрихів етикету старого світу.

Старший офіціант Чарльз рекомендує нам скуштувати класичну французьку рибну страву з морського язика в борошні, і ми з Джесікою замовляємо її. Я вибираю «Chateau Haut Bailly», бордоське вино з апелясьйону Пессак-Леоньян. Їхні білі вина недооцінені.

Відчуваю, що телефон вібрує, і перепрошую. Витягувати смартфони в клубі «Lotos» не можна — треба йти до приватної кабінки, єдиного місця, де дозволено користуватися гаджетом. Як я і думав, це ПТ. Беру слухавку.

— Розказуйте.

— Вибач, що примусив чекати так довго,— починає ПТ.— Сам розумієш, день видався скажений.

— У вас є якісь нові дані?

— Нічого вартого. Чи вийшло наблизитися до викриття вбивці?

— Убивць. У множині.

— Гадаєш, їх кілька?

— А ви ні?

— Я насправді найбільше зацікавлений в одному.

Звісно, ПТ говорить про Арло Шугармена — чоловіка, що, як він бачив, застрелив його напарника Патріка О’Меллі.

— Тут наші інтереси трохи різні,— кидаю я.

— Чудово. Тобі щось від мене потрібно?

— Чотири місяці тому в Bank of Manhattan сталося пограбування.

— Так, і що?

— Мені потрібна вся можлива інформація про це, особливо те, кого підозрюють.

— Bank of Manhattan,— повторює ПТ.— Я думаю, одного з грабіжників ми зловили.

Це мене дивує.

— Де він зараз?

— Як ти знаєш, що це не вона?

— То де вона зараз?

— Та це він. Я просто хочу, щоби ти був прогресивнішим, Віне.

Я чекаю.

— Я подивлюся.

— Ще запитання: у вас є якісь дані про підставну компанію, за допомогою якої Штраус купив квартиру й сплачував рахунки?

— Вона анонімна. Сам знаєш, наскільки важко зараз відшукати інформацію.

О, я в курсі.

— Але ж ви можете дізнатися дату створення, штат, юриста, можливо, навіть банк, який сплачував рахунки. Хтось платив за проживання Штрауса в «Beresford».

— Зрозумів.

Я повертаюся до Джесіки. Вино вже відкорковане. Джесіка — і це не дивно — чудова співрозмовниця. Ми багато сміємося. Випиваємо одну пляшку й замовляємо другу. Страва розкішна.