Харлан Кобен – Він (страница 40)
— Щоби ти знала, я нещодавно літав пасажирським авіарейсом.
Джесіка супиться.
— Не може такого бути.
— Не може, згоден. Але я про це думав.
Причина, з якої ми їдемо в метро, простіша — я не хочу, щоби ті, хто за мною стежить, знали, куди ми їдемо. Я попросив Маґду зробити швидкий поворот, щоб автівка на кілька секунд зникла з поля зору. За цей час я вискочив із машини й зник у фоє театру Давенпорта на Сорок п’ятій вулиці, а далі вийшов з іншого боку будівлі й попрямував до чорного входу готелю
Решту мого плану, гадаю, ви вже зрозуміли.
Найімовірніше, чорний «лінкольн» — як можна було вибрати настільки очевидну автівку? — прямує за Маґдою тунелем Лінкольна в Нью-Джерсі, поки ми з Джесікою їдемо в потязі «А» до Квінзу, там нас підхопить інший водій і відвезе до Ванесси Гоґан.
Мати Фредеріка Гоґана вдруге вийшла заміж і переїхала зі скромного колоніального будинку на дві родини, у якому виростила першого сина, до розкішного сучасного дому в багатшому Кінгс-Пойнті. Стюарт, зведений брат Фредеріка, що народився за вісім років після злочину шістки із Джейн-стріт, відчиняє нам двері й кривиться.
— Ми до Ванесси Гоґан,— говорить Джесіка.
— Про вас я знаю,— каже Стюарт, похмуро зиркнувши на мене.— А це хто?
— Особистий помічник місіс Колвер,— кажу йому.— Я чудово стенографую.
— Ви не схожі на стенографіста.
— Ви мені лестите.
Стюарт ступає до нас на ґанок і стишує голос:
— Я не знаю, навіщо мама погодилася з вами зустрітись.
Він чекає на нашу відповідь. Ми мовчимо.
— Вона не в порядку, розумієте? Мій тато помер минулого року.
— Мені шкода це чути,— говорить Джесіка.
— Вони були одружені понад сорок років.
Джесіка нахиляє голову й киває, від неї хвилями йде співчуття — у поєднанні з її красою це змушує Стюарта розтанути. Я намагаюся зникнути з поля зору — зараз їй точно найкраще працювати самій.
— Вам обом, мабуть, було дуже важко,— говорить Джесіка абсолютно правильним співчутливим тоном.
— Так... І от зараз, розумієте, я не знав Фредеріка.
— Так, не знали.
— Мої тато з мамою познайомились уже після того, як Фредерік загинув у тій аварії. Але я чув про нього все життя. Це не так, що мама просто вийшла заміж і пішла далі,— Стюарт відводить очі й тяжко зітхає.— Я маю на увазі, що Фредеріка немає вже дуже давно, але це й досі завдає їй величезного болю.
Джесіка каже:
— Це, мабуть, було дуже важко для вас, Стюарте.
Я намагаюся не закочувати очей.
— Просто не засмучуйте її більше, ніж треба, добре?
Джесіка киває. Стюарт переводить погляд на мене. Я імітую її кивок. Стюарт проводить нас до вітальні з високими стелями, мансардними вікнами й світлим паркетом. Ванессі Гоґан зараз понад вісімдесят — ми помічаємо в кріслі зморщену істоту, яку з усіх боків підпирають подушки. Шкіра в неї змарніла. Голова замотана хусткою — одна з можливих ознак хіміотерапії чи радіоактивного впливу, чи чогось такого ж руйнівного. На тлі зморщеного черепа її очі здаються величезними — вони широкі, яскраві, джинсово-сині. Джесіка рушає до місіс Гоґан, простягнувши руку, але Ванесса жестом показує нам обом сідати на диван, що навпроти неї.
Вона не зводить з мене очей.
— Хто це? — запитує Ванесса.
У неї молодий голос, який не дуже змінився відтоді, коли вона казала «Я прощаю їх» на пресконференції.
— Це мій друг Він,— відповідає Джесіка.
Пані Гоґан кидає на мене зацікавлений погляд. Я готуюся до запитань, але вона перемикає увагу на Джесіку.
— Чому ви хотіли зустрітися зі мною, місіс Колвер?
— Ви чули про те, що знайшли Рая Штрауса.
— Так.
— Я хотіла би почути ваші думки з цього приводу.
— У мене їх нема.
— Мабуть, це було для вас важко — знову все згадати,— говорить Джесіка.
— Що саме?
— Смерть вашого сина.
Ванесса усміхається.
— Ви вважаєте, що бувають дні, коли я не згадую про Фредеріка?
Мені здається, що це дуже гарна відповідь. Кидаю оком на Джесіку. Вона робить другу спробу.
— Коли ви почули, що Рая Штрауса знайшли...
— Я його пробачила,— перебиває Ванесса.— Давно. Я всіх їх пробачила.
— Я розумію. Як думаєте, де він тепер?
— Рай Штраус?
— Так.
— Горить у пеклі,— відповідає Ванесса, і на її обличчі з’являється пустотлива посмішка.— Можливо, я і пробачила його, але не думаю, що простив Бог,— вона повільно переводить очі на мене.— Яке ваше прізвище?
— Локвуд.
— Він Локвуд?
— Так.
— Він украв вашу картину.
Я мовчу.
— Тому ви тут?
— Частково.
— У вас Штраус забрав картину, у мене — сина.
— Я це не порівнюю.
— Я теж. Чому ви прийшли сьогодні, містере Локвуд?
— Намагаюся знайти деякі відповіді.
Шкіра на її руках схожа на пергамент, помітні сліди від внутрішньовенних голок.
— Досі не можуть знайти ще одну картину. Я бачила в новинах,— говорить Ванесса.
— Так.