Харлан Кобен – Він (страница 39)
— Наскільки я розумію, грабіжники прийшли за готівкою, принаймні це здається найвигіднішим для них. Але коли вони побачили, що її небагато, перейшли до другого варіанта.
— Якого?
— Це стара будівля. Тож у підвалі ми досі маємо банківські комірки.
Я практично відчуваю, як у моєму мозку щось клацає.
— І вони взялися за них?
— Так.
— Усіх, багатьох чи якихось конкретних?
— Майже всіх.
Тобто це не було цілеспрямованим грабунком.
— Ви повідомили про це клієнтів?
— Це... складно. Ми дуже намагаємося. Ви знаєте щось про банківські комірки?
— Я знаю, що таким точно не користувався б.
Спочатку Джилл обурено відхиляється, але врешті-решт киває.
— У нових філіях їх немає. Чесно кажучи, вони є головним болем. Дорогі в будівництві та утриманні, невеликий прибуток, займають багато місця... і часто виникають проблеми.
— Які саме?
— Люди зберігають у нас цінні речі — ювелірні прикраси, документи, свідоцтва про народження, контракти, паспорти, акти, колекції монет чи марок. Але іноді вони забувають. Приходять, відкривають свою комірку й раптом починають кричати, що в них зникло діамантове кольє. Зазвичай це ті, хто просто забули, що вже його забрали. Іноді вони хочуть нас обманути.
— Стверджують, що було вкрадено те, чого вони ніколи не клали в комірку.
— Саме так. Іноді й ми помиляємося, але це трапляється дуже рідко.
— А як банк може помилитися?
— Якщо клієнт припиняє платити за свою комірку, ми мусимо його виселити. Ми, звісно, надсилаємо купу попереджень, але якщо вони не оплачують, то ми відчиняємо комірку свердлом і надсилаємо речі до головного відділення в центрі міста. Якось ми зробили це не з тією коміркою. Чоловік прийшов, відчинив сейф, а всі його речі зникли.
У мене починає складатися картинка.
— А якщо у вас трапляється справжнє пограбування, як-от недавно?
— Ну, самі уявляєте.
Так, я можу це зробити.
— Раптом кожен клієнт заявляє, що в його комірці лежав дорогий годинник Rolex або рідкісні марки вартістю пів мільйона доларів. Клієнти, звісно ж, ніколи не читають дрібного шрифту, але відповідальність банку за будь-яку втрату з будь-якої причини не може перевищувати десятикратної вартості річної оренди комірки.
— А скільки у вас коштує винаймати?
— Переважно не більш ніж кілька сотень доларів на рік.
Небагато.
— То зараз вам потрібно зв’язуватися з клієнтами. І багато з них стверджують, що втратили більше, ніж ви зобов’язані виплатити їм за законом, чи не так?
— Так.
Зрештою, у мене виходить скласти пазли. Так, люди зберігають цінні речі, як говорить Джилл, але не тільки їх.
Люди зберігають таємниці.
— А яким є розмір найбільшої комірки?
— У нашій філії — двадцять на двадцять сантиметрів, глибина — шістдесят сантиметрів.
Пікассо в такій не заховати, хоча не думаю, що Штраус таке зробив би. Не для цього він мав комірку, не через це панікував.
Я виймаю світлину — це кадр із камер спостереження в «Beresford», останнє прижиттєве фото Рая Штрауса.
— Чи знайомий вам цей чоловік?
Джилл роздивляється світлину.
— Я так не думаю. Тобто тут мало що можна розгледіти.
— А ті клієнти, яких ви маєте повідомляти про комірки…— починаю я.
— Що вас цікавить?
— Як ви з ними контактуєте?
— Рекомендованим листом.
— Чи телефонуєте ви комусь із них?
— Ні. Принаймні не наша філія. Це робить відділ страхування нашого банку в Делавері.
— Тобто немає жодного шансу, щоби хтось із вашої філії зателефонував клієнтові та запросив його прийти до офісу для розмови щодо пограбування?
— Жодного.
Я ставлю ще кілька запитань, і вперше відтоді, як почався цей безлад, відчуваю, що маю певну ясність. Коли я виходжу, у мене дзвонить телефон. Я дуже здивований, коли бачу, що це Джесіка.
— Зайнятий? — питає вона.
— Хіба ми не маємо домовлятися про наступне побачення в застосунку?
— Ти змарнував свій шанс.
— Ти й сама на це не пішла б,— кажу їй.
— Думаю, ми вже ніколи не дізнаємося. Я не через це телефоную. Ти знаєш, що вони щойно оголосили про Рая Штрауса?
— Я знав, що вони це зроблять, так.
— Ну, я була до цього готова. І запропонувала
— І вони погодилися?
— Я можу бути чарівно переконливою, коли потрібно.
— О, я не сумніваюсь.
— Коротко кажучи, я просто зараз їду на інтерв’ю з Ванессою Гоґан, матір’ю загиблого хлопця, яка останньою бачила Біллі Рована. Хочеш зі мною?
———
Джесіка каже:
— Я не можу повірити, що Віндзор Горн Локвуд III їде в метро.
Я тримаюся за перекладину над головою. Ми їдемо в південну частину міста потягом «А».
— Я людина з народу.
— Ти хто завгодно, але точно не людина з народу.