Харлан Кобен – Він (страница 38)
— Тсс,— я прикладаю вказівний палець до губ.— Послухайте та врятуйте себе. Скажіть мені правду. Усю правду. Лише мені. Натомість я обіцяю, що вона ніколи не вийде за межі вашого кабінету. Я не скажу нікому, жодній живій душі. Для вас не буде ніяких наслідків. Мені байдуже, чи висить Пікассо у вас над унітазом, чи ви використали його для розпалювання багаття. Байдуже, чи ви — мозок операції, чи просто пішак. Розумієте, що я вам пропоную, професоре? Така красива пропозиція, шанс на свободу. Ви просто кажете мені правду — і все, камінь із душі. Ба більше, у вас з’являється союзник на все життя. Вдячний і впливовий. Такий, що може допомогти вам із посадою або коштами на будь-який академічний — у всіх сенсах цього слова — проєкт мрії, якого прагне ваше серце.
Пряник я вже показав. Тепер час батога. Я знижую голос, аби Корнвеллу довелося напружитися, щоби почути. Він напружується.
— Але якщо ви вирішите не прийняти моєї щедрої пропозиції, то я почну копатись у вашому житті. По-справжньому копатися. Ви, напевно, почуваєтеся впевнено. Зрештою, ФБР нічого не знайшло за двадцять чотири роки. Ви впевнені у своїй брехні. Але ця безпека — ілюзія. Вермера відшукали. З ним пов’язано щонайменше одне мертве тіло. Так, ФБР повернеться до розслідування крадіжки з усією енергією, але для вашого світу набагато важливіше усвідомити, що я здатний зробити те, чого не можуть здійснити правоохоронні органи. Я буду спиратися на їхні результати й, використовуючи власні ресурси, збільшу цю спрямовану у ваш бік інтенсивність удесятеро. Розумієте мене?
Корнвелл мовчить.
Час кидати рятівний круг.
— Це ваш шанс, професоре, шанс покласти край сум’яттю та обману, що переслідували вас понад двадцять років. Шанс позбутися тягаря. Це ваш шанс, професоре Корнвелл, і якщо ви ним не скористаєтеся, мені шкода вас і всіх Корнвеллів до й після вас.
Я не вклоняюся, коли закінчую, хоча відчуваю, що, можливо, варто було б.
Поки чекаю на відповідь, поки дивлюсь у вікно на газон, де замолоду гарцювали мої батько, дід і прадід,— з’являється думка, що відволікає мене, вириваючи з цього моменту.
Я думаю про те, що дядько Олдріч порушив сімейну традицію, не приїхавши сюди навчатися.
Чому я про це згадав? Не знаю. Але це не дає мені спокою.
Раптом я чую бій курантів і повертаюся на звук. Дідів годинник у кутку показує, що минуло п’ятнадцять хвилин. Двері до кабінету Корнвелла розчахуються, і вбігають студенти з наплічниками та очікуваною післяобідньою какофонією. Корнвелл звертається до мене:
— Ви помиляєтеся щодо мене. Мені нема чого розповідати.
Він позбавляється ошелешеного погляду й дарує студентам променисту усмішку. Я бачу, що він почувається як удома. Я бачу, що він щасливий, що він їхній улюблений викладач. Я бачу, що він добре виконує свою роботу.
Але передусім я бачу, що він мені бреше.
Розділ 17
Коли я повертаюся до маєтку, батько спить.
Вагаюся, чи варто його будити — мені потрібно запитати про візит до дядька Олдріча напередодні вбивства,— але Найджел Данкан попереджає мене, що батько випив ліки й не в змозі спілкуватися. Нехай так і буде. Можливо, краще я зберу більше інформації перед тим, як сваритися з батьком. Але в мене дуже мало часу. Менеджерка філії
Найджел проводжає мене до гелікоптера.
— Що ви намагаєтеся дізнатися?
— Чи повинен я різко зупинитися, розвернутися до тебе та вигукнути: «Правду, чорт забирай!»?
Дворецький хитає головою.
— Ви такий комік, Віне.
Я вчасно прилітаю до Челсі. Маґда везе мене до філії банку на Верхньому Вест-Сайді, а я помічаю, що за нами їде хвіст — «лінкольн» моделі Town Car. Така сама автівка їхала за мною й цього ранку. Аматори. Мене майже ображає, що вони так погано це роблять.
— Плани трохи змінилися,— кажу я Маґді.
— Слухаю.
— Будь ласка, спочатку до офісу на Парк-авеню, а потім поїдемо в банк.
— Ви ж бос.
Так і є. Мій наступний крок не є складним. Рух на перехресті вулиць милостиво легкий. Коли ми під’їжджаємо до будівлі, Маґда зупиняє машину на звичному місці моєї висадки.
— Не виходьте,— кидаю я їй.
За допомогою камери на своєму айфоні я дивлюся, що відбувається за мною. Чорний «лінкольн» моделі Town Car — за три машини позаду. Які ж вони аматори. Я чекаю. Це буде недовго. Бачу, як Кабір підкрадається до «лінкольна» й присідає, нібито зав’язуючи шнурок. Насправді він чіпляє магнітний маячок під задній бампер.
Я ж казав, що це не буде складно.
Кабір підводиться, киває мені, аби я знав, що трекер надійно закріплено на бампері автівки, і йде в інший бік.
— Добре,— кажу я Маґді,— можемо їхати.
Я телефоную Кабіру, коли ми прямуємо до центру міста. Він простежить за тією автівкою.
— Я також перевірю номер машини,— каже він.
Я дякую та кладу слухавку.
Коли ми наближаємося до банку, я зважую всі «за» та «проти» того, щоби позбавитися хвоста — це було б легко зробити,— і вирішую його лишити. Хай побачать, як я заходжу до філії банку на Верхньому Вест-Сайді.
І що з того?
За п’ять хвилин заходжу до офісу, крізь скляні стіни якого видно перший поверх. Банк розташований у красивій старій будівлі на розі Бродвею та Сімдесят четвертої вулиці. Раніше вся ця будівля була банком — у часи, коли ці установи нагадували собори й викликали благоговіння. Натомість зараз вони радше схожі на вітрини сучасних магазинів, із шармом лобі мережевого мотелю. У цій же філії досі збереглися мармурові колони, люстри, дубові каси, гігантські круглі двері сейфа. Одна з небагатьох будівель, яку ще не перетворили на клуб або розкішний ресторан.
Менеджерку банку, як написано на її настільній табличці, звуть Джилл Ґерріті. Вона так туго зібрала волосся у хвіст, що я переймаюся, чи не потече з її голови кров. Джилл носить окуляри в роговій оправі, а комірець її білої блузки такий жорсткий, що ним можна виколоти око.
— Рада знайомству, містере Локвуд.
Ми багато співпрацюємо з цим банком. Джилл сподівається, що мій візит означає щось перспективне. Не хочеться її розчаровувати, але часу обмаль. Кажу, що мені потрібна послуга. Вона нахиляється, прагнучи догодити. Я запитую її про пограбування банку.
— Тут особливо нема чого розповідати,— каже Джилл.
— Був якийсь розбій? Зброя?
— О, ні, ні. Це було в неробочий час, вони ввірвалися о другій ночі.
Це мене дивує.
— Як так?
Джилл починає теребити обручку на пальці.
— Не хочу бути грубою...
— То не будьте.
Вона здригається через те, що я її перериваю. Перехоплюю її погляд.
— Розкажіть мені про пограбування.
Джилл вагається кілька секунд, але ми обидва розуміємо, до чого це призведе.
— До цього був причетний один із наших охоронців. Він не мав судимостей — ми все детально перевірили,— але чоловік його сестри був якось пов’язаний із мафією. Подробиць я справді не знаю.
— Скільки вони вкрали грошей?
— Дуже мало,— говорить Джилл, наче захищаючись.— Ви, напевно, знаєте, що більшість філій банків не тримають багато готівки на місцях. Якщо ви переймаєтеся через викрадену готівку, містере Локвуд, запевняю, жодного нашого клієнта це пограбування не зачепило в плані фінансових портфелів.
Я так і думав. Але не розумію, чому Рай Штраус переймався через пограбування. Можливо, параноя, його хвороблива уява, але мені здається, що за цим мало бути щось більше.
І чому місіс Ґерріті має такий вигляд, наче щось приховує?
— Фінансові портфелі,— повторюю я.
— Перепрошую?
— Ви сказали, що ваших клієнтів це не зачепило в плані фінансових портфелів.
Вона крутить обручку.
— То як тоді це їх зачепило?
Джилл відхиляється в кріслі.