Харлан Кобен – Він (страница 37)

Він заплющує очі.

— Будь ласка, не треба.

— Перепрошую?

— Ви думаєте, ФБР тоді не поставили мені таких самих запитань тисячу разів? Вони допитували мене годинами. Навіть відмовили в адвокаті.

— Вони вважали, що ви співучасник.

— Не знаю, але поводилися як зі співучасником. І я вам скажу те саме, що сказав їм: я не знаю. Мені заклеїли скотчем очі й рота та прикували наручниками. Я гадки не маю, що вони робили. Я там просидів вісім годин, аж поки вранці прийшла людина на зміну.

Я все це, звісно, знаю. Корнвелла відпустили з багатьох причин, найвагоміша — він був звичайним двадцятидворічним стажером, що не стояв на обліку в поліції. У нього просто не було мізків і досвіду, щоби влаштувати таке пограбування. Проте ФБР не припинило за ним стежити. Я попросив Кабіра перевірити рахунки Корнвелла й подивитися, чи не отримував він раптового прибутку. Ми нічого не знайшли. Здається, він чистий. Але.

— Я хочу, щоби ви подивилися на ці фотографії.

Я посуваю йому чотири світлини. Перші дві — це збільшені фрагменти зі знаменитого знімку шістки із Джейн-стріт. На одній — Рай Штраус, на іншій — Арло Шугармен. Ще дві — такі самі, але з використанням нової програми вікової прогресії. На них і Штраус, і Шугармен на двадцять років старші — тобто їм сорок — такою мала бути їхня зовнішність на момент пограбування.

Корнвелл дивиться на фотографії, потім на мене.

— Ви жартуєте?

— Що ви маєте на увазі?

— Це Рай Штраус і Арло Шугармен,— каже професор.— Ви вважаєте, що вони?..

— А ви?

Він переводить погляд на світлини й, здається, вивчає їх із більшим ентузіазмом. Я уважно спостерігаю. Мені потрібно оцінити його реакцію, і, попри все, що ви чули, не кожна людина — відкрита книга. Проте я бачу, щось відбувається в його очах,— або принаймні мені так здається.

— Чекайте секунду,— кидає він, тягнеться до шухляди й виймає чорну ручку.

Показує на фотографії й питає:

— Ви не проти?

— Будь ласка.

Він ретельно промальовує вуса на кожному портреті. Завершивши, випрямляється й нахиляє голову, наче художник, що вивчає власну роботу. Я не дивлюся на світлини. Я зосереджений на його обличчі.

Мені не подобається те, що я бачу.

— Не зміг би заприсягтися,— нарешті говорить Корнвелл,— але це, безумовно, можливо.

Я мовчу.

— Щось іще, містере Локвуд?

— Тільки строк позовної давності.

— Перепрошую?

— Він уже вийшов.

— Не розумію...

— Навіть якби ви були причетні до пограбування, вас уже неможливо притягнути до кримінальної відповідальності. Якби ви, наприклад, надали злодіям якусь внутрішню інформацію — якби були співучасником,— уже минуло понад двадцять років. У штаті Пенсильванія за злочини такого типу строк позовної давності — лише п’ять років. Коротко кажучи, вас ніхто не судитиме, професоре Корнвелл.

Він супиться.

— За що?

— За вбивство Лінкольна.

— Що?

Я хитаю головою.

— Тепер ви бачите, чому мені з вами важко?

— Про що ви говорите?

— Ви спитали «За що?», хоча очевидно, що я кажу про викрадення картин.

Я пародіюю його й повторюю:

— «За що?» — це ви переграли, Яне. Це підозріла поведінка. Якщо про це добре подумати, то все у ваших свідченнях є підозрілим.

— Не розумію, про що ви.

— Хоча би про двох грабіжників, що переодягнені в поліцейських.

— А що таке?

— Це саме те, що трапилось у Бостоні під час викрадення з Музею Ґарднер. Два чоловіки, такого самого зросту, як ви описали, і такої самої статури, з такими ж фальшивими вусами, і вони так само прийшли начебто перевірити сигнал.

— Вам це здається дивним?

— Так.

— ФБР переконано, що це той самий ОМ.

— ОМ?

— Операційний метод.

— Так, я знаю цю абревіатуру, дякую.

— Саме тому є ця подібність, містере Локвуд. Існує теорія, що обидва пограбування вчинила та сама група людей.

— Або хтось — можливо, і ви — хотів, аби в це повірили. «Сигнал», серйозно? Пізно вночі в закритій будівлі посеред газону? Ви тут працювали — ви чули якісь сигнали?

— Ну, не чув.

— Не чули,— повторюю я.— Можливо, ви надіслали його? Так само ні. Ви просто відчинили двері двом чоловікам із фальшивими вусами. Вам не здається, що це дивно?

— Я вважав, що вони поліцейські.

— Вони приїхали на поліційній автівці?

— Я не бачив.

— От, ще одна річ. На вході та виході з кампусу працювали камери спостереження. Але ніхто не бачив на записі двох чоловіків у формі поліцейських.

Це неправда — тоді в коледжі не було такого типу спостереження, але я брешу, щоби спровокувати.

— З мене досить! — вибухає Корнвелл і схоплюється з крісла.— Мені байдуже, хто ви...

— Тихо.

— Перепрошую, ви щойно...

Я дивлюся йому у вічі. Якщо ви хочете змінити чиюсь поведінку, то запам’ятайте єдину річ: люди завжди роблять те, що їм вигідно. Завжди. Це єдина мотивація. Люди роблять «правильні речі» лише тоді, коли це відповідає їхнім інтересам. Так, це цинічно — але й правдиво. Якщо бажаєш змінити думку людей, то секрет не в тому, щоби бути вдумливим, шанобливим, примирливим чи надавати переконливі беззаперечні факти, аби показати, що ця думка є хибною. Для найбільш наївних уточню, що ключ не в тому, щоби намагатися апелювати до чиїхось добрих ангелів чи «людяності». Ніщо з цього не працює. Єдиний спосіб змінити чиюсь думку — це змусити людину повірити, що їй вигідно бути на вашому боці. Крапка. Кінець.

Знаю, про що ви думаєте: Він надто милий, щоби бути таким цинічним. Але просто повірте мені.

— От що я пропоную,— кажу я професорові Корнвеллу.— Ви розповідаєте мені правду про те, що сталося тієї ночі...

— Я вже все...