Харлан Кобен – Він (страница 4)
Двері ліфта дзвінко відчиняються, я продовжую мовчати. Мені здавалося, що ми одразу потрапимо до шикарної квартири, бо ліфти часто привозять просто до пентхаусів, але ми опинилися в темному коридорі з насичено-бордовими шпалерами. Праворуч від нас — відчинені двері, що ведуть до гвинтових сходів із кованого заліза. Лопез іде нагору першим, Янг жестом запрошує мене йти за ним. Я піднімаюсь.
Тут усюди якийсь мотлох.
Двометрові стоси журналів, газет і книжок вишикувалися обабіч сходів. Нам доводиться підніматися по одному — я помічаю журнал
Сморід стоїть убивчий.
Це кліше, але воно правдиве: запах людського тіла, що розкладається, ні з чим не сплутаєш. Янг і Лопез прикривають ніс і рот. Я — ні.
«Beresford» має чотири башти — на кожному розі споруди. Ми потрапляємо до північно-східної. Той, хто тут живе (чи, точніше, жив), на найвищому поверсі одного з найпрестижніших будинків Мангеттена,— це абсолютний барахольник. Ми ледве рухаємося. Четверо криміналістів у захисних костюмах і шапочках для душу намагаються продиратися й пересуватися крізь купи сміття.
Труп уже запакували. Я здивований, чому його ще не вивезли звідси, але насправді в цій справі все дивно.
Я досі не розумію, чому я тут.
Янг показує мені світлину — підозрюю, що на ній зображено жертву: очі заплющені, біле простирадло закриває тіло аж під підборіддя. Старий, біло-сіра шкіра, напевно, близько сімдесяти років. Лисе тім’я з колом сивого волосся, що розрослося над вухами. У нього велика, густа, кудлата борода брудно-білого кольору, наче він їв вівцю, коли його фотографували.
— Знаєте його? — питає Янг.
Я налаштований бути чесним.
— Ні,— я повертаю їй світлину.— Хто це?
— Жертва.
— Так, я це зрозумів, дякую. А звуть його як?
Агенти перезираються.
— Ми не знаємо.
— А власника квартири питали?
— Ми вважаємо, що власник — це він,— відповідає Янг.
Я чекаю.
— Цю квартиру в башті 30 років тому придбала якась фірма за допомогою підставної компанії, що її неможливо відстежити.
Не можуть відстежити. Я дуже добре на такому знаюся. Часто користуюся аналогічними фінансовими інструментами — не для уникнення податків, хоча нерідко це є додатковою вигодою. У моєму випадку — і, певно, для цього покійного барахольника — це більше заради анонімності.
— Жодних документів? — запитую я.
— Ще не знайшли.
— А працівники будинку...
— Він жив сам. Усі доставки залишали йому внизу біля сходів. У будівлі немає камер спостереження в коридорах на верхніх поверхах, а якщо і є, то персонал нам не зізнається. Усі кооперативні оплати вносилися вчасно від імені фірми. Швейцари кажуть, що відлюдник — таке прізвисько вони йому дали — жив дуже закрито. Виходив рідко, а коли це робив, то ховав обличчя в шарфі й користувався таємним ходом на цокольному поверсі. Менеджер знайшов його цього ранку, коли сморід почав ширитися на нижчі поверхи.
— І що, ніхто в будівлі не знає, хто він?
— Схоже на те, що ні, але ми опитуємо людей по квартирах,— відповідає Янг.
— У мене є очевидне запитання.
— Яке?
— Чому я тут?
— Спальня.
Янг, здається, чекає на мою відповідь. Але я мовчу.
— Пройдіть за нами.
Ми йдемо праворуч, і я помічаю вид із вікна — по той бік дороги великий круглий планетарій Музею природничої історії, трохи лівіше — Центральний парк у всій красі. У мене з квартири теж вид, якому можна позаздрити, але «Dakota» має лише дев’ять поверхів, а тут ми приблизно на рівні двадцятого.
Мене важко здивувати, проте коли я заходжу до спальні й бачу причину, з якої мене сюди привезли, то застигаю. Не рухаюся. Просто дивлюсь. Я провалююся в минуле, наче зображення переді мною — це часовий портал. Я восьмирічний хлопчик, що тишком пробирається до дідового кабінету в маєтку Локвудів. Решта моєї великої родини досі в саду. Я в чорному костюмі стою сам на розкішній паркетній підлозі. Це було до розколу в сім’ї чи, можливо, саме в момент першої тріщини. Похорон дідуся. Кабінет — його улюблену кімнату — запшикали чимось нудотним, якимось дезінфектором, але знайомий мені заспокійливий запах дідової люльки досі домінує. Я насолоджуюся ним. Невпевнено простягаю руку до люльки, яка продовжує домінувати. Я насолоджуюся нею. Далі торкаюся його улюбленого шкіряного крісла, майже вірю, що він зараз матеріалізується в кардигані, капцях, із люлькою, в оточенні своїх речей. Нарешті я, восьмирічний, набираюся сміливості й сідаю в крісло з відкидною спинкою. Коли я вмощуюся, то дивлюся на стіну над каміном — так часто робив дідусь.
Я знаю, що Лопез і Янг спостерігають за моєю реакцією.
— Спочатку ми вважали, що це підробка,— говорить Янг.
Я продовжую дивитися — так само, як у восьмирічному віці, сидячи в дідовому кріслі.
— Тому ми запросили кураторку з Мета,— каже Янг, скоротивши назву Музею мистецтв Метрополітен.— Вона хоче зняти її зі стіни й провести кілька тестів, але майже стовідсотково впевнена, що це — оригінал.
Спальня барахольника, на противагу решті квартири, охайна та чиста, тут немає нічого зайвого, тільки потрібні речі. Ліжко біля стіни застелено, воно без спинки. Поруч журнальний столик, на якому лежать тільки окуляри для читання й книжка в шкіряній палітурці. Тепер я знаю, що мене привезли сюди лише для однієї справи — подивитися на єдину річ, що висить на стіні.
Це олійне полотно, яке має просту назву «Дівчина за піаніно», авторства Яна Вермера.
Так, того самого Вермера. Так, та сама картина.
Цей шедевр, як і більшість із тридцяти чотирьох відомих зараз Вермерових полотен, невеликий — приблизно сорок шість сантиметрів заввишки й сорок один сантиметр завширшки. Проте він захоплює своєю простотою та красою. «Дівчину за піаніно» майже сто років тому придбав мій прадід, вона висіла в кабінеті маєтку Локвудів. Понад двадцять років тому моя родина передала цю картину, вартість якої за сьогоднішніми мірками перевищує 200 мільйонів доларів, разом зі ще одним шедевром, яким ми володіли, «Читачем» Пікассо, на користування Галереї Локвудів у Залі засновників студмістечка в Гаверфордському коледжі. Мабуть, ви читали про нічне пограбування. Протягом багатьох років обидва шедеври постійно «знаходили»,— найостанніший випадок, коли полотно Вермера побачили на яхті близькосхідного принца. Жодна з цих картин (а кілька я перевірив особисто) не була оригіналом. Дехто припускав, що до крадіжки наших полотен причетний той самий злочинний синдикат, який викрав тринадцять творів мистецтва, серед яких роботи Рембрандта, Мане, Деґа і, так, Вермера з Музею Ізабелли Стюарт Ґарднер у Бостоні.
Жодну з картин, викрадених під час цих двох пограбувань, не було знайдено.
Аж до сьогодні.
— Маєте що сказати? — питає Янг.
Я повісив у дідусевому кабінеті дві порожні рами — як данину пам’яті викраденим шедеврам й обіцянку, що колись їх буде повернуто.
Тепер цю обіцянку, здається, було виконано принаймні наполовину.
— А Пікассо?
— Жодних ознак, але, як бачите, тут ще купу всього треба розгребти,— відповідає Янг.
Пікассо набагато більший — понад півтора метра заввишки й метр двадцять завширшки. Якби картина була тут, то її вже давно знайшли б.
— Чи є ще якісь думки?
Я жестом показую на стіну й запитую:
— Коли я можу забрати її додому?
— Треба почекати, ви ж знаєте, якою є процедура.
— Я знаю відомого арткуратора й реставратора в Нью-Йоркському університеті, його звуть П’єр-Еммануель Кло. Я хотів би, щоби він перевірив картину.
— У нас для цього вже є люди.
— Ні, спецагентко, немає. Ви фактично самі сказали, що запросили випадкову людину з Метрополітен цього ранку...
— Вона навряд випадкова...
— Я не так багато прошу,— продовжую я.— Моя людина знає, як ідентифікувати, поводитися і, якщо потрібно, реставрувати шедевр такого рівня. Таких людей лише кілька на планеті.
— Ми подивимося,— каже Янг, намагаючись перевести тему.— То що ще думаєте?
— Жертву задушили чи перерізали горло?
Спецагенти перезираються. Потім Лопез прокашлюється й питає:
— А як ви?..
— Простирадло закриває його шию. На фото, яке ви показали. Я припускаю, що це зробили, аби прикрити травму.