Харлан Кобен – Він (страница 5)
— Не будемо в це заглиблюватися,— каже Янг.
— У вас є час смерті?
— І про це теж не будемо.
Коротше: я — підозрюваний.
Я гадки не маю, з якої причини. Звісно, якби я вчинив убивство, то забрав би картину. Або ні. Можливо, я зметикував би, що варто вбити чоловіка й залишити полотно — аби його знайшли й повернули моїй родині.
— Можливо, у вас є ще якісь думки, що могли б нам допомогти? — знову запитує мене Янг.
Я не переймаюся найочевиднішою теорією: відлюдник був крадієм мистецтва. Він ліквідував усе, що вкрав, використав гроші, аби приховати свою особу, створив анонімку підставну компанію, придбав квартиру. З якоїсь причини — найімовірніше, бо він її дуже любив або тому що таку картину одразу помітили б, якби вона десь засвітилася,— він залишив Вермера собі.
— То ви тут ніколи не бували? — питає Янг.
Вона говорить надто розслабленим тоном.
— Містере Локвуд?
Цікаво. Вони явно впевнені, що мають докази мого перебування в цій башті. Але я тут ніколи не був. Також зрозуміло, що вони зробили нетиповий крок — привезли мене на місце вбивства, щоб я швидше розколовся. Якби вони дотримувалися стандартного протоколу розслідування вбивства й повезли мене на допит, то я закрився б і захищався. І привів би адвоката з кримінальних справ.
Та що ж у них таке на мене є?
— Від імені всієї моєї родини дякую, що Вермера знайшли. Я сподіваюся, що це призведе й до швидкого віднайдення Пікассо. Я вже готовий повернутися до свого офісу.
Янг і Лопезу це не подобається. Вона дивиться на нього й киває. Лопез вислизає в іншу кімнату.
— Секунду,— звертається Янг до мене й витягує зі своєї теки інше фото.
Світлина, яку вона показує, знову мене спантеличує.
— Чи впізнаєте це, містере Локвуд?
— Можна просто Він,— кидаю я, щоби виграти час.
— Чи впізнаєте, Віне?
— Ви ж знаєте, що так.
— Це ваш фамільний герб, чи не так?
— Так, це він.
— Очевидно, ми дуже довго будемо обшукувати квартиру жертви,— каже Янг.
— Так ви й казали.
— Але ми знайшли одну річ у шафі його спальні,— усміхається Янг, і я помічаю, що в неї мила усмішка.— Лише одну.
Я чекаю.
Лопез повертається до нас. За ним криміналіст несе валізу зі шкіри алігатора з полірованою металевою фурнітурою. Я впізнаю цю річ, але не можу повірити, що це вона. Це не має жодного сенсу.
— Чи впізнаєте цю валізу? — питає Янг.
— А мав би?
Звісно, я впізнав. Багато років тому моя тітка Плам зробила такі валізи всім чоловікам у родині. На кожній є герб родини та ініціали власника. Коли вона його подарувала — а мені тоді було чотирнадцять років,— я дуже сильно намагався не кривитися. Я люблю дорогі й розкішні речі, але проти вульгарних і марнотратних.
— На цій валізі ваші ініціали.
Криміналіст нахиляє валізу, і я бачу безглузду монограму в бароковому стилі: «ВГЛ-III».
— Це ж ви, чи не так? ВГЛ-III — Віндзор Горн Локвуд III?
Я не рухаюся, не розмовляю, нічого не видаю. Не хочу здатися вам надто мелодраматичним, але це відкриття змусило мій світ зійти зі своєї осі.
— Отже, містере Локвуд, чи не бажаєте нам розповісти, чому ваша валіза тут?
Розділ 3
Янг і Лопез чекають на пояснення. Починаю з чистої правди: я не бачив цієї валізи дуже багато років. Скільки? Тут моя пам’ять стає затуманеною. Багато, кажу я. Понад десять? Так. Понад двадцять? Я знизую плечима. Чи можу я принаймні підтвердити, що ця валіза належить мені? Ні, я маю подивитися на неї ближче, відчинити й поглянути, що всередині. Янг це не подобається. Я й не думав, що вона погодиться. Але чи можу я підтвердити, що це моя валіза, просто поглянувши на неї? Вибачте, але точно ні, не можу, кажу я їм. Але ж тут ваші ініціали й фамільний герб, нагадує мені Лопез. Так, я знаю, але хтось міг зробити дублікат. Навіщо це комусь? Гадки не маю.
Отака історія.
Я йду вниз гвинтовими сходами й зупиняюся в темному кутку. Пишу Кабіру, моєму асистенту, щоби надіслав автівку до «Beresford»,— не маю бажання їхати назад у компанії федералів. Також прошу його підготувати гелікоптер, бо одразу збираюся до Локвуда, родинного маєтку у Філадельфії. Наземний рух між Мангеттеном і Філадельфією непередбачуваний. Зараз, напевно, це буде дві з половиною години їзди на машині. А на гелікоптері сорок п’ять хвилин.
Я поспішаю.
Чорна машина чекає на мене на Вісімдесят першій вулиці. Поки ми їдемо до злітного майданчика, що в кінці Тридцятої вулиці біля річки Гудзону, я телефоную своїй двоюрідній сестрі Патриції.
— Розказуй,— кидає вона, піднімаючи слухавку.
Я не можу не всміхнутися.
— Яка ти кмітлива.
— Вибач, братику. Усе добре?
— Так.
— Давно тебе не чула.
— І я тебе.
— То за що мені зараз ця радість?
— Я збираюся летіти в Локвуд гелікоптером.
Патриція мовчить.
— Можемо там зустрітися?
— У маєтку?
— Так.
— Коли?
— За годину.
Вона вагається, що цілком зрозуміло.
— Я не була там з...
— Я знаю.
— У мене зараз важлива нарада.
— Скасуй.
— Отак просто?
Я чекаю.
— Віне, що відбувається?