Харлан Кобен – Він (страница 6)

Я чекаю трохи довше.

— Точно, якби ти хотів сказати телефоном, то вже зробив це.

— Побачимося за годину,— кажу я й кладу слухавку.

Ми летимо над мостом Бенджаміна Франкліна, що перетинає річку Делавер, яка розділяє Нью-Джерсі й Пенсильванію. За три хвилини в кадрі з’являється маєток Локвудів, який наче заслуговує на саундтрек. Гелікоптер «AugustaWestland AW169» пролітає над старими кам’яними стінами, зависає над галявиною та приземляється серед газонів, які ми досі називаємо «старі конюшні». Минуло майже двадцять п’ять років відтоді, як я зруйнував стайню, будівлю XIX століття. Цей символічний жест був нехарактерно легковажним з мого боку. Я переконував себе: якщо все розламати й перебудувати, це допоможе перетворити мою пам’ять на розрізнені уламки свідомості.

Але цього не сталося.

Коли я вперше привіз мого друга Майрона до Локвуда — ми були першокурсниками на канікулах,— він похитав головою й сказав: «Схоже на житло Вейна». Він, звісно, мав на увазі Бетмена з оригінального телесеріалу з Адамом Вестом і Бертом Вордом. Це був єдиний Бетмен, якого ми поважали. Я зрозумів його думку. Локвуд має ауру, пишність, зухвалість, але «величний маєток Вейна» побудовано з червонуватої цегли, тоді як моє родинне гніздо — це будівля із сірого каменю. Протягом багатьох років тут було зроблено різні оновлення, зокрема дві прибудови з обох боків — красиві, але величезні. Два нові крила затишні та обладнані кондиціонерами, світліші й просторіші, але це перебір. Вони факсиміле. Я ж бажаю бути в оригінальному камені Локвуда. Мені потрібно відчути вогкість, затхлість, протяги.

Але я приїжджаю сюди нечасто.

Найджел Данкан, давній сімейний дворецький / адвокат — так, химерне поєднання — вітає мене біля входу. Він має лисину з трьома зачесаними волосинами й подвійне підборіддя. На ньому сірі спортивні штани з логотипом «Villanova», що тримаються на зав’язках, які оперізують чималий живіт, і таке ж сіре худі з написом «PENN» спереду.

Я хмуро дивлюся на нього.

— Гарний прикид.

Найджел старанно кланяється.

— Майстер Він бажав би, щоб я був у фраку?

Найджел думає, що це смішно.

— Це конверси Chuck Taylor? — я показую на його взуття.

— Вони шикарні,— відказує Найджел.

— Якщо ти у восьмому класі.

— От халепа... Ми не чекали на вас, майстре Він.

Дражнить мене оцим «майстер». Ну нехай.

— Я не очікував, що заїду.

— Усе добре?

— Помірно.

У Найджела іноді проскакує британський акцент, але він фейковий. Наш дворецький народився в цьому маєтку. Його батько працював на мого діда, а Найджел працює на мого батька. Мій тато заплатив за його навчання на юридичному факультеті Пенсильванського університету — щоби дати Найджелові «більше» можливостей, ніж просто бути дворецьким. Водночас це зобов’язало Найджела бути в маєтку завжди, бо така в нього сімейна традиція.

Ремарка: багатії дуже гарно вміють використовувати великодушність, щоб отримати бажане.

— Ви залишитеся на ніч? — питає мене дворецький.

— Ні.

— Ваш батько спить.

— Не треба його будити.

Ми рушаємо до головного будинку. Найджел хоче знати, чому я приїхав, але ніколи не спитає.

— Знаєш, твій прикид пасує до стін будинку,— кажу я.

— Саме тому я його й ношу — камуфляж.

Я кидаю швидкий погляд на стайню. Найджел це помічає, але вдає, що ні.

— Скоро приїде Патриція,— кажу я.

Найджел зупиняється й обертається до мене.

— Ваша кузина Патриція?

— Так, вона.

— Ого.

— Проведеш її до кабінету?

Я піднімаюся туди кам’яними сходами. Досі вловлюю легкий аромат тютюну. Я знаю, що це неможливо, що в будинку ніхто не палив люльки майже сорок років, що це мій мозок підкидає хибні образи та звуки, а найчастіше — запахи. Але цей аромат видається мені реальним. Можливо, запахи справді затримуються — особливо ті, які ми вважаємо найбільш заспокійливими.

Я підходжу до каміна й дивлюся на порожню раму, де колись висіла картина Вермера. Пікассо був на протилежній стіні. Це й була умовна «Колекція Локвудів» — триста мільйонів доларів лише за два полотна. Я чую за спиною цокання підборів по мармуру. Конверси такого звуку не видають.

Найджел прокашлюється. Я стою спиною до них.

— Ви ж не хочете, щоб я її представляв?

Я повертаюсь, а там вона — моя кузина Патриція.

Вона оглядає кімнату, перш ніж подивитися на мене.

— Дивно сюди повернутися.

— Ти дуже давно не була тут.

— Погоджуюсь,— увертає Найджел.

Ми обидва дивимося на нього. Він розуміє.

— Я буду нагорі, якщо комусь знадоблюсь.

Виходячи, Найджел зачиняє за собою масивні двері кабінету. Вони моторошно скреготять. Ми з Патрицією якусь мить мовчимо. Їй, як і вашому покірному слузі, трохи за сорок. Ми двоюрідні брат і сестра. Наші батьки, рідні брати Віндзор II і Олдріч, обидва білошкірі й світловолосі, як власне і я, але Патриція пішла в матір, Алін, бразилійку з міста Форталези. Колись дядько Олдріч шокував усю родину, коли привіз двадцятирічну красуню зі своєї тривалої благодійної подорожі Південною Америкою. У Патриції темне, стильно підстрижене коротке волосся. На ній блакитна сукня — повсякденна й розкішна водночас. Очі Патриції блискучо-мигдалеві. Її спокійне обличчя позбавлене типової «стервозності» багатійок, воно захопливо меланхолійне й напрочуд гарне. Моя кузина вирізняється чарівністю та телегенічністю.

— То що сталося? — питає мене Патриція.

— Знайшли Вермера.

Вона приголомшена.

— Реально?

Я розповідаю про відлюдника, про башту в «Beresford», убивство. Я не вправний у речах, що вимагають витонченості й такту, але дуже намагаюся обережно підвести до розв’язки. Моя кузина дивиться на мене зацікавлено, і я знову провалююсь у часовий портал. У дитинстві ми годинами гасали цими землями. Грали в хованки, каталися на конях, плавали в басейні та озері. Грали в шахи й нарди, навчалися гольфу й тенісу. А коли маєток ставав занадто помпезним чи похмурим, як було заведено в Локвудів, Патриція дивилася на мене й закочувала очі — і через це я всміхався.

Лише одній людині в житті я казав, що люблю. Єдиній.

Ні, я сказав це не особливій жінці, яка, скажімо, урешті-решт розбила моє серце — ніхто ніколи не розбивав мені серця, навіть не надщерблював,— а своєму найближчому другові Майрону Болітару. Коротко кажучи, у моєму житті не було великого кохання — лише велика дружба. І з родиною так само. Ми кровні родичі. У мене сердечні, важливі й навіть цікаві стосунки з батьком, братами й сестрами, тітками та дядьками, кузенами й кузинами. Стосунків із матір’ю в мене практично не було — я не бачив її та не говорив із нею з восьми років аж до того часу, коли у свої тридцять з лишком побачив її на смертному одрі.

Це я вам так довго намагаюся розповісти, що Патриція — моя улюблена родичка. Навіть попри те, що наші батьки посварилися, і саме тому вона не була в маєтку зі своїх підліткових років. Навіть після жахливої трагедії, яка зробила цей розрив не лише непоправним, але й, на жаль, вічним.

Я завершую пояснення, і Патриція каже:

— Ти це міг і телефоном розповісти.

— Так.

— Є щось іще?

Я вагаюсь.

— От лайно,— каже вона.

— Перепрошую?

— Ти вагаєшся, Віне, це так на тебе не схоже... От дідько, це щось погане, так? — Вона підходить до мене ближче.— Що трапилось?