Харлан Кобен – Він (страница 8)

— Ти серйозно?

— Серйозніше за серцевий напад.

— Не хочу,— каже Патриція тихим голосом, що так на неї не схоже.— Останні двадцять чотири роки я намагалася це забути.

Я нічого не кажу.

— Розумієш?

Я мовчу.

— Можеш не гратися зі мною в таємничого мовчуна, добре?

— ФБР захоче, аби ти ідентифікувала вбитого барахольника.

— Я не зможу, я ж тобі казала. І яка тепер різниця? Він мертвий, чи не так? Усе, його немає, кінець.

— Скільки чоловіків увірвалося до будинку того вечора, коли тебе викрали?

Вона заплющує очі.

— Двоє.

Коли Патриція розплющує очі, я знову знизую плечима.

— От лайно,— каже вона.

 

Розділ 4

Ми вирішуємо поки що нічого не робити. Тобто це вирішує моя кузина Патриція — адже саме її життя може полетіти шкереберть, а не моє,— і я її підтримую. Вона хоче подумати про цю ситуацію та подивитися, яку ще інформацію ми можемо зібрати. Якщо ми відчинимо цю скриньку, зачинити її вже не вийде.

Я заходжу до батька, але він ще відпочиває. Я не турбую його. Більшість днів він нормально все розуміє, іноді — ні. Я йду до гелікоптера й полишаю маєток Локвудів. Скориставшися мобільним застосунком, домовляюся про зустріч із жінкою. Ми вирішуємо побачитись о дев’ятій вечора. Вона має кодове ім’я Аманда, я — Майрон, бо він відчуває до цього застосунку велику огиду. На моє прохання пояснити власну думку Майрон почав читати лекцію про глибинний сенс кохання, зв’язок, єдність, пробудження і прийняття когось іншого як частини свого життя.

Я слухав усе це зі скляним поглядом.

Майрон тоді похитав головою.

— Пояснювати тобі, що таке романтичне кохання,— це як навчати лева читанню: ніколи не вийде й хтось може постраждати.

Мені подобається.

До речі, у вас немає цього застосунку. І не може бути.

За годину я заходжу до свого офісу. Мій асистент Кабір на місці. Кабір — двадцятивосьмирічний американський сикх, він носить довгу бороду й тюрбан. Мені, мабуть, не варто про це говорити, бо Кабір народився в США й поводиться як найстереотипніший американець з усіх, кого я знаю. Але сам він каже: «Тюрбан, завжди треба пояснювати стосовно тюрбана».

Я заходжу до офісу.

— Є повідомлення?

— Купа.

— Від преси щось?

— Так.

— Тоді дай мені годину.

Кабір киває й подає мені пляшку води. Це холодний напій із новітніми молекулами НАД¹, що допомагають уповільнити старіння. Мені надали найсучаснішу сполуку, створену лікарем із довголіття, що працює в Гарварді. Їду ліфтом до особистого спортзалу в підвалі. У мене тут штанга, важка груша для боксу, пневматична груша, манекен для грепплінгу, дерев’яні тренувальні мечі (боккени), гумові пістолети, манекен для він-чунь із руками й ногами з твердої деревини, ну, ви зрозуміли, що маю на увазі.

Я тренуюся щодня.

Я працював із найкращими інструкторами рукопашного бою у світі. Навчався всіх бойових технік, що вам відомі — карате, ґунгфу, тхеквондо, крав-маґа, джиу-джитсу різних типів,— і купі інших, яких ви не знаєте. Провів рік у Сіємреапі, вивчаючи кхмерську бойову техніку бокатор; ця назва приблизно, але влучно перекладається як «бити лева». Два університетські літа я мешкав у Цзінхе-гу в Південній Кореї, опановуючи су-бак-до під керівництвом майстра-відлюдника. Я вивчаю удари, захоплення, підніжки, клінчі (хоча й не люблю їх), больові точки (не дуже помічні в справжній бійці), бій один на один, групові атаки, зброю всіх видів. Я влучно стріляю з пістолета (а також гвинтівки, хоча рідко застосовую це вміння). Я вправно працюю з ножами, мечами та лезами всіх видів. Хоча я обожнюю філіппінську форму боротьби калі-ескріма, але набагато більшого навчився в нашого підрозділу «Дельта»², що використовує елітний мікс стилів.

Я в спортзалі сам, тому роздягаюся до трусів — у мене «боксери», кому цікаво — і починаю відпрацьовувати кілька традиційних ката³. Рухаюся швидко. Між підходами роблю трихвилинні раунди з боксерською грушею. Це найкраще кардіотренування у світі. У молодості я тренувався по п’ять годин на день, зараз — мінімум годину. Більшість днів працюю з тренером, тому що досі маю жагу до навчання. Але не сьогодні.

Звичайно, усе це можливо завдяки грошам. Я можу поїхати куди завгодно — або запросити будь-якого тренера на потрібну мені кількість часу. Гроші дають мені час, доступ, найостанніші технології й обладнання.

Хіба я не схожий на Бетмена?

Якщо подумати, то єдиною суперсилою цього героя було неймовірне багатство.

У мене аналогічна ситуація. І так, класно бути мною.

Піт покриває мою шкіру. Я відчуваю приплив сил. Напружуюся ще сильніше. Я завжди себе підганяю. Ніколи не мав потреби в зовнішній стимуляції. Єдиним моїм спаринг-партнером був Майрон, але так сталося тому, що йому необхідно було вчитися, а не я потребував мотивації.

Я роблю це не для виживання. А щоби бути у формі. Мені це подобається. Не все, звісно. Я насолоджуюся фізичним навантаженням. Мені не подобається догідливе патріархальне «так, сенсею», яке деякі бойові мистецтва нав’язують своїм учням, бо я не схиляюся ні перед ким. Повага — так. Поклони — ні. Також я не користуюся бойовими техніками, вибачте за кліше, «тільки для самооборони» — це така ж брехня, як і «ми надіслали ваш чек поштою» або «не переймайся, я встигну витягнути». Я застосовую те, чого навчився, щоби перемогти своїх ворогів — незалежно від того, хто є агресором (зазвичай це саме я).

Мені подобається насильство.

Я дуже його люблю. Я не потураю насильству інших, а ось собі його дозволяю. Я не вдаюся до бійки виключно в критичній ситуації. Я б’юся завжди, коли маю можливість. Також я не намагаюсь уникнути проблем. Я дуже активно їх вишукую.

Після вправ із грушею я роблю жим лежачи, піднімаю штангу у вертикальному положенні, присідаю. У молодому віці я влаштовував дні качання різних частин тіла — дні рук, грудей або ніг. Коли мені виповнилося сорок, я зрозумів, що краще займатися рідше й різноманітніше.

Я йду в сауну, а потім, коли тіло розігрівається,— одразу під холодний душ. Якщо піддавати тіло контрольованому стресу, відбувається стимуляція продукування певних гормонів. Це добре для організму. Коли я виходжу з душу, на мене вже чекають три костюми. Обираю однотонний синій і повертаюся до свого офісу.

Кабір тримає телефон.

— Історія розлетілася твітером.

— Що кажуть?

— Лише те, що Вермера знайшли на місці вбивства. Також преса закидала дзвінками з проханням якось прокоментувати.

— Серед них є порножурнали?

Кабір напружується.

— Що таке порножурнал?

Оце така сучасна молодь.

Я зачиняю двері. Мій кабінет обшитий дубовими панелями й має завидний вигляд. Також там є антикварний глобус і картина про полювання на лисицю. Дивлюся на неї та уявляю, який вигляд на цьому місці мало би полотно Вермера. Дзвонить мобільний. Дивлюся на номер.

Я мав би здивуватися — не чув цього чоловіка вже десять років, відтоді як він сказав, що йде на пенсію,— але я чекав на його дзвінок.

Прикладаю слухавку до вуха.

— Розказуйте.

— Не можу повірити, що ти досі так відповідаєш на дзвінки.

— Часи змінюються, а я — ні.

— Ти також змінюєшся,— кидає він.— Закладаюся, що ти вже закинув нічні походеньки, чи не так?

Нічні походеньки. Колись я вдягав свій наймодніший костюм і серед ночі тинявся найбільш кримінальними вулицями. Я свистів, я робив так, щоби моє світле волосся й алебастрово-рум’яний колір обличчя помітили всі навколо. У мене вузька кістка й здалеку я здаюся тендітним — непереборно ласий шматочок для хуліганів. Лише наблизившись до мене, людина помічає, що під одягом я маю чималі м’язи. Але тоді зазвичай уже запізно. Ти бачив легку жертву, ти знущався з мене разом із друзями, а тепер тобі нема куди бігти.

Я не дам тобі такої можливості, навіть якщо ти спробуєш відступити.

— Не ходжу.

— Бачиш? Змінюєшся.

Я припинив нічні походеньки багато років тому, бо все це було підозріло дискримінаційно й занадто випадково. Тепер я більш вибірково ставлюся до своїх мішеней.

— Як справи, Віне?