Харлан Кобен – Він (страница 3)
— Єдине, чого хоче наша клієнтка,— це те, чого ми, здається, не в змозі їй дати: справедливості.
Я роззявляю рота, щоби щось сказати, але врешті-решт мовчу, віддаючи перевагу стриманості та мудрості, а не комфорту й браваді. Я розвертаюся, щоби піти, і помічаю двох людей — жінку й чоловіка,— що цілеспрямовано йдуть до мене.
— Віндзор Горн Локвуд? — питає жінка.
Ще до того, як вони показують свої жетони, я вже знаю, що ці двоє з правоохоронних органів.
Седі теж про це здогадується. Вона автоматично підводиться й іде до мене. Я, звісно, маю групу власних адвокатів, але вони опікуються моїм бізнесом. Для особистих проблем у мене був найкращий друг, спортивний агент / правник, який колись працював на цьому поверсі й завжди приходив на допомогу, бо я йому цілковито довіряв. Зараз, коли він відійшов убік, Седі, наскільки я розумію, інстинктивно взяла на себе цю роль.
— Віндзор Горн Локвуд? — повторює жінка.
Це моє ім’я. Якщо бути технічно коректним, я — Віндзор Горн Локвуд III. Як випливає з імені, я багатий спадкоємець, тож і вигляд маю відповідний: рум’яний колір обличчя, русяве з переходом у сивину волосся, витончені патриціанські риси, майже царствена постава. Я не приховую, хто я є, і не знаю, чи зміг би.
Я роздумую, де міг натупити з Великим Т? Я вправний, дуже вправний. Але ж не ідеальний.
Де ж я припустився помилки?
Седі вже практично біля мене. Я чекаю й не відповідаю, натомість чую її голос:
— А хто цікавиться?
— Я спецагентка Карен Янг, ФБР,— говорить жінка.
Янг темношкіра, на ній оксфордська темно-синя сорочка на ґудзиках під приталеною шкіряною курткою коньячного відтінку. Дуже модно як для федеральної агентки.
— А це мій напарник, спецагент Хорхе Лопез.
А от він не такий модний — костюм кольору мокрої бруківки й краватка сумного плямисто-червоного кольору.
Вони показують свої жетони.
— Вам щось потрібно? — питає Седі.
— Ми хотіли би поговорити з містером Локвудом.
— Я так і подумала,— відказує Седі трохи роздратовано.— Стосовно чого?
Янг посміхається й кладе жетон у кишеню.
— Щодо вбивства.
Розділ 2
Виникає проблема. Янг і Лопез хочуть відвезти мене кудись, нічого не пояснюючи. Седі на це не погоджується. Урешті-решт я втручаюсь, і ми досягаємо певної угоди. Я їду з федералами, але мене не допитуватимуть без адвоката.
Седі, дуже мудра як на свої тридцять років, від цього не в захваті. Вона відтягує мене й каже:
— Вони однаково тебе допитають.
— Я в курсі. Це не перша моя зустріч зі службами.
І навіть не третя чи четверта... Але Седі цього знати не потрібно. Я не хочу далі тягнути час чи очікувати на юристів, і на це є три причини. По-перше, Седі має бути на судовому засіданні, і я не хочу її затримувати. По-друге, якщо це стосується Тедді Лайонса, я, з очевидних причин, не хотів би, щоби Седі дізналась про це в такий спосіб. По-третє, мені дуже цікаво, що ж там за вбивство, і від природи я надмірно самовпевнений. Можете мене за це засудити.
Сівши в автівку, ми їдемо до центру міста. Лопез за кермом, Янг сидить біля нього. Я на задньому сидінні. Як не дивно, вони наче випромінюють тривогу. Обидва намагаються триматися професійно — і їм це вдається,— але я відчуваю приховані коливання. Ідеться про якесь нетипове вбивство, таке не щодня трапляється. Вони намагаються приховати це, але їхнє хвилювання — це феромон, який я не можу не відчути.
Лопез і Янг починають зі звичайного випробування мовчанкою. Теорія дуже проста: більшість людей ненавидять мовчання й зроблять усе, щоби його порушити — зокрема скажуть щось не на свою користь.
Мене майже ображає, що вони випробовують цю тактику на мені.
Я, звісно, не ведуся. Я вмощуюсь на задньому сидінні, складаю руки й дивлюсь у вікно, наче турист, що вперше завітав до великого зіпсованого міста.
Урешті-решт Янг кидає:
— Ми знаємо про вас.
Я засовую руку до кишені піджака й натискаю кнопку диктофона. Розмова одразу полетить у хмарне сховище, якщо хтось із федералів зрозуміє, що я записую, і захоче видалити запис або пошкодити телефон.
Я дуже добре підготовлений.
Янг обертається до мене.
— Я сказала, що ми про вас знаємо.
Я мовчу.
— Ви працювали на Бюро,— продовжує вона.
Мене дивує, що вони знають про мої стосунки з Федеральним бюро розслідувань, але я цього не показую. Я дійсно працював на ФБР одразу після завершення навчання в Дюкському університеті, але це було під великим секретом. Те, що їм хтось розповів про це — а це був хтось із верхівки,— зайвий раз підтверджує, що вбивство незвичайне.
— Ми чули, що ви дуже вправний,— кидає Лопез, перехопивши мій погляд у дзеркалі заднього огляду.
Як швидко вони перейшли від гри в мовчанку до лестощів. Але я на таке теж не ведуся.
Ми рухаємося Централ-Парк-Вест-авеню, моєю рідною вулицею. Імовірність того, що вбивство стосується Великого Т, різко знизилася. По-перше, я знаю, що він не вмер, хоча й не абсолютно здоровий. По-друге, якби федерали хотіли допитати мене про вчорашній вечір, то ми їхали б в іншому напрямку, до їхньої штаб-квартири на Федерал-Плаза, 26. Натомість ми прямуємо до мого житла в «Dakota», що на розі Централ-Парк-Вест-авеню і Сімдесят другої вулиці.
Я обмірковую цей факт. Я зараз живу сам, тому жертвою не може бути хтось близький. Можливо, суд виписав ордер на обшук моєї квартири й вони знайшли якийсь компромат, але це теж здається малоймовірним. Хтось з охоронців «Dakota» попередив би про таке вторгнення. Одна з моїх прихованих сигналізацій мала б надіслати сповіщення на телефон. Я достатньо обережний, щоби не залишати на виду речей, які можуть викликали підозру в працівників правоохоронних органів.
На моє здивування, Лопез без зупинок проїжджає повз мій будинок. Рухаємося далі. За шість кварталів, коли автівка минає Музей природничої історії, я помічаю дві патрульні машини поліції Нью-Йорку біля «Beresford», одного з поважних довоєнних багатоквартирних будинків на Вісімдесят першій вулиці.
Лопез уважно дивиться на мене в дзеркало заднього огляду. Я це помічаю й суплюся.
Швейцари «Beresford» носять уніформу, на пошиття якої надихнув одяг радянських генералів 1970-х. Лопез пригальмовує, а Янг обертається до мене й питає:
— Чи знаєте ви когось із цього будинку?
Моя відповідь — мовчання й посмішка.
Вона хитає головою й каже:
— Що ж, ходімо.
Лопез праворуч від мене, Янг — ліворуч. Вони проводять мене мармуровим вестибюлем до обшитого дерев’яними панелями ліфта, що вже чекає на мене. Янг натискає кнопку найвищого поверху, і я розумію, що ми їдемо в зону розрідженого повітря — у фігуральному, буквальному й передусім фінансовому сенсах. Один із моїх колег, віцепрезидент
Янг знову дивиться на мене й питає:
— Чи маєте ідеї, куди ми їдемо?
— Угору?
— Смішно.
Я скромно кліпаю очима.
— На найвищий поверх. Бували там колись?
— Не думаю.
— Знаєте, хто там живе?
— Не думаю.
— Мені здавалося, що всі ви, багатії, знаєте одне одного.
— Стереотипи — це погано,— кажу я.
— Але в цій будівлі ви вже бували, чи не так?